ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25.05.2004 Справа N 3/703
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Громадської організації Земляцтво
“П”
на рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2003р.
у справі № 3/703
за позовом Комунального підприємства “К”
до Громадської організації “Земляцтво “П” у місті Києві
про дострокове розірвання договору оренди та виселення з
орендованого приміщення,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду міста Києва від 16.12.2003р.
позовні вимоги Комунального підприємства “К” до Громадської
організації “Земляцтво “П” у місті Києві про дострокове
розірвання договору оренди та виселення з орендованого
приміщення задоволено.
Рішення мотивоване порушенням відповідачем зобов’язання щодо
внесення протягом трьох місяців орендної плати у розмірі,
встановленому договором, що є підставою для дострокового
розірвання договору в порядку, передбаченому частиною третьою
ст. 26 Закону України “Про оренду державного та комунального
майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд вказаний судовий акт скасувати як такий, що
ухвалений з порушенням норм процесуального права, а саме
ст.ст. 42, 43, 77 Господарського процесуального кодексу (ГПК)
України та в позові КП “К” відмовити.
Позивач надіслав відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому
просить оскаржуване рішення залишити без змін, а скаргу без
задоволення, з мотивів, викладених у відзиві.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
Вказаний конституційний принцип реалізується, зокрема,
положеннями ст. 4 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, в силу якої,
господарський суд вирішує господарські спори на підставі
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і не
застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не
відповідають законодавству України.
Крім того, в силу ст. 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судове
рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх
обставин справи. При цьому, в силу ст. 38 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, суд у разі, якщо подані сторонами докази є
недостатніми, зобов’язаний витребувати від підприємств та
організацій незалежно від їх участі у справі документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору.
Отже, прийняті судові акти повинні бути законними і
обгрунтованими.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України,
викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається рішення, в
якому повно відображені обставини, що мають значення для даної
справи, висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються
достовірними доказами, дослідженими в судовому засідання.
Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Утім, оскаржуване судове рішення від 16.12.2003 р. цим вимогам
не відповідає.
Так, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення
відповідачем зобов’язання щодо внесення протягом трьох місяців
орендної плати у розмірі, встановленому договором, встановивши,
при цьому, що заборгованість відповідача становить 3 440,50
грн., яка, згідно розрахунку позивача, складається з орендної
плати та податку на додану вартість (а.с.13).
Разом з тим, даний висновок не відповідає матеріалам справи,
оскільки згідно п. 1.3. договору оренди № 3/1902 від
04.10.2001р., укладеного сторонами даного спору, за користування
орендованим приміщенням орендар сплачує орендодавцю орендну
плату, місячний розмір якої, на момент початку дії договору
становить 1096,26 грн. При цьому, податок на додану вартість
сплачується орендарями окремо від орендної плати у розмірах та
порядку, встановленому чинним законодавством України. Доказів
того, що сторони договору в подальшому змінювали розмір орендної
плати в матеріалах справи відсутні. Отже, розрахунок суми,
заявленої позивачем як заборгованість відповідача за договором
оренди, не відповідає умовам цього договору.
Крім того, відповідно до ч. 3 п. 1.3. договору орендар вносить
орендодавцю орендну плату на поточний рахунок КП “К”
№ 2600800990704 у КБ “Х” МФО № 300670, код 03366500.
Дійшовши висновку про те, що відповідач порушив умови договору
щодо внесення орендної плати протягом трьох місяців, суд, з
огляду на відсутність у судових засіданнях відповідача, не
витребував у позивача належні доказі того, що на його поточний
рахунок, вказаний у договорі, грошові кошти від відповідача не
надходили, про що могли б свідчити виписки банку “Х”.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та ст. 42 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, однією з засад
судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед
законом і судом. Зміст даного принципу полягає, зокрема, у
встановленні для сторін рівних можливостей для здійснення своїх
процесуальних прав і виконання обов’язків.
В силу ст. 22 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, сторони користуються
рівними процесуальними правами. До прав сторін, зокрема,
належать право брати участь у господарських засіданнях; подавати
докази, брати участь у дослідженні доказів.
При вирішенні даного спору по суті, господарський суд першої
інстанції не забезпечив відповідачу можливості реалізувати
вказані процесуальні права, оскільки розглянув справу за
відсутності повноважного представника відповідача.
У своєму рішенні суд першої інстанції зазначає, що відповідач
належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду в
засіданні господарського суду, про час і місце його проведення.
Разом з тим, надсилаючи відповідачу ухвалу суду від 24.11.2003р.
про порушення провадження у справі та ухвалу від 09.12.2003р.
про відкладення розгляду справи (а.с.20) за адресою вказаною у
позовній заяві, а саме: м. Київ, просп. Космонавта Комарова, 1,
суд першої інстанції не звернув увагу на те, що відповідач може
знаходиться за іншою адресою.
Так, відповідно до п. 1. договору оренди нерухомого майна
№ 3/1902 від 04.10.2001р. позивач (орендодавець) передає, а
відповідач (орендар) приймає в оренду нежиле приміщення на
вулиці Михайлівська, 14-А для розміщення організації (цільове
призначення). Про знаходження відповідача за вказаною адресою
свідчить також рахунок-попередження № 084/11-17-р від
25.11.2003р, надісланий позивачем відповідачу на вказану у
договорі оренди адресу (а.с.24), а також акт від 02.06.2003р.
(а.с.11), складений і підписаний сторонами.
Отже, суд першої інстанції, за обставини не явки відповідача у
судове засідання, не вирішив питання про відкладення розгляду
даної справи (ст. 77 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
) та надіслання йому
(відповідачу) відповідної ухвали за іншою поштовою адресою,
вказаною у договорі оренди.
Крім того, колегія суддів зважає і на те, що у своїй ухвалі від
09.12.2003р. (а.с.20) про відкладення розгляду справи, суд
визнав, що не з’явлення представника відповідача в засідання
суду та невиконання сторонами вимог суду, викладених в ухвалі
про порушення провадження у справі, зокрема, відповідача було
зобов’язано подати письмовий відзив на позов з наданням доказів,
що стверджують викладені в ньому обставини, перешкоджає
вирішенню спору по суті.
Наведене дає підстави вважати, що дану справу було розглянуто
судом за відсутності відповідача, не повідомленого належним
чином про час і місце засідання суду, що в силу ч. 2 п. 2
ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
є в будь-якому випадку
підставою для скасування рішення місцевого господарського суду.
Під час нового розгляду справи господарському суду першої
інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно
з’ясувати всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити
докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення
спору по суті, з’ясувати дійсні права та обов’язки сторін і в
залежності від встановленого правильно застосувати матеріальний
закон, що регулює спірні правовідносини, та ухвалити основане на
законі судове рішення.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Громадської організації Земляцтво “П”
задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2003р. у
справі № 3/706 скасувати, справу передати на новий розгляд до
господарського суду міста Києва.