ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25.05.2004 Справа N 10/429 пд
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому Представництва ФДМ України в
судовому засіданні касаційну м. Донецьку
скаргу
на постанову від 29.01.2004
Донецького апеляційного
господарського суду
у справі № 10/429 пд
за позовом Представництва ФДМ України в
м. Донецьку
до ПП “Магазин № 20 “В”
(треті особи - ТОВ “А”, СПД Б-ов А.В., СПД Ч-нь
О.В., СПД М-ов А.М.)
про дострокове розірвання договору оренди нежилого приміщення від
26.07.2001 та виселення відповідача із займаного приміщення
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 12.11.2003 господарського суду Донецької області в
позові відмовлено у зв’язку з необгрунтованістю позовних вимог,
що обумовлено недоведеністю позивачем невиконання орендарем
договірних зобов’язань.
Постановою від 29.01.2004 Донецького апеляційного господарського
суду рішення залишено без змін з тих же підстав.
Представництво ФДМ України в м. Донецьку просить рішення та
постанову скасувати, позовні вимоги задовольнити повністю,
посилаючись на неналежне виконання відповідачем п. 4.1 договору
оренди, так як договір страхування орендованого майна та договір
з житлово-експлуатаційною організацією про спільне користування
і обслуговування будинків, споруд, приміщень були надані тільки
в судове засідання, а не орендодавцю.
Окрім того, позивач вказує на те, що проведеною 18.08.2003
відділенням державної служби боротьби з економічною злочинністю
Кіровського РВ Донецького ГУ УМВС України в Донецькій області
перевіркою встановлено порушення відповідачем ст. 267 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
шляхом укладення з третіми особами в період з 2001р.
по даний час чотирьох договорів суборенди без згоди орендодавця.
Однак, у відповідності з умовами договору оренди від 26.07.2001
орендар зобов’язаний використовувати орендоване приміщення
площею 266,2 кв.м суворо за призначенням для здійснення торгівлі
продовольчими товарами пільгової категорії громадян (ветеранів і
учасників Великої Вітчизняної війни), а частина приміщень була
передана в суборенду для розміщення ігрових автоматів та для
здійснення роздрібної торгівлі. Також орендодавець вважає, що
судом при прийнятті рішення та постанови неправильно застосована
ст. 22 Закону України “Про оренду державного та комунального
майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
і не прийнята до уваги ст. 267 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, оскільки, на думку скаржника, п. 2 ст. 22 даного
закону свідчить лише про відсутність заборони на передачу в
суборенду комунального майна, якщо інше не передбачено договором
оренди, але не визначає механізм передачі майна в суборенду,
який чітко визначено в ст. 267 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
(тільки за
згодою орендодавця).
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
повноти їх встановлення та правильності юридичної оцінки судами
першої і апеляційної інстанцій та заслухавши пояснення
присутнього у засіданні представника позивача, дійшла висновку,
що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а
оскаржувані рішення та постанова – скасуванню з передачею справи
на новий розгляд до суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
майнові відносини між
орендодавцями та орендарями щодо господарського використання
майна, що перебуває у комунальній власності, регулюється цим
Законом. Спірні договірні правовідносини виникли стосовно
господарського використання об’єкта права комунальної власності
територіальної громади м. Донецька, а тому є предметом правового
регулювання цього спеціального закону, чим спростовується
посилання скаржника в обгрунтування своїх заперечень на
необхідність застосування до спірних відносин ст. 267 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
(в редакції, чинній до 01.01.2004).
Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України “Про оренду державного
та комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
орендар має право передати в
суборенду нерухоме майно (зокрема нежилі приміщення), якщо інше
не передбачено договором оренди.
З умов укладеного між сторонами договору оренди від 26.07.2001
не вбачається існування застереження щодо необхідності
узгодження з орендодавцем питань передачі частини орендованих
приміщень в суборенду третім особам, а тому судом правомірно не
застосовано до спірних відносин оренди комунального майна
положення ст. 267 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
(в редакції, чинній до
01.01.2004).
Однак, при вирішенні даного спору судом не враховано вимоги
ст. 18 Закону України “Про оренду державного та комунального
майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
, згідно яких за договором оренди орендаря
може бути зобов’язано використовувати об’єкт оренди за певним
цільовим призначенням, а також орендар зобов’язаний
використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов
договору.
Згідно абзацу 2 п. 4.1 договору оренди від 26.07.2001 орендар
зобов’язаний використовувати орендоване приміщення площею 266,2
кв.м суворо за призначенням для здійснення торгівлі
продовольчими товарами пільгової категорії громадян (ветеранів і
учасників Великої Вітчизняної війни), тобто в імперативному
порядку визначено користування орендарем всім займаним
приміщенням за певним цільовим призначенням.
З огляду на це слід ретельно перевірити доводи скаржника щодо
нецільового використання певної частини орендованих відповідачем
приміщень після їх передачі третім особам в суборенду (для
розміщення ігрових автоматів тощо), оскільки в разі
підтвердження наведених обставин орендодавець на підставі
ст. 18, ч. 3 ст. 26 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” ( 2269-12 ) (2269-12)
та п. 4.3 договору оренди від
26.07.2001 вправі вимагати розірвання договору оренди з мотивів
використання орендованого майна для здійснення інших видів
діяльності, які протирічать цьому договору.
Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета
даного господарського спору, судами першої та апеляційної
інстанцій всупереч вимогам ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
зовсім
не надано правової оцінки, а згідно імперативних вимог ч. 2
ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над
іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у
справў докази.
Зважаючи на наведене, касаційна інстанція на підставі ч. 2
ст. 111-5 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
дійшла висновку про неповне
встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість
надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в
зв’язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для
достовірного з’ясування інших обставин справи, які мають істотне
значення для правильного вирішення спору, в сукупності з
обставинами, встановленими судом першої інстанції.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7-111-12
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Представництва ФДМ України у м. Донецьку
задовольнити частково.
Рішення від 12.11.2003 господарського суду Донецької області та
постанову від 29.01.2004 Донецького апеляційного господарського
суду у справі № 10/429 пд скасувати з передачею справи на новий
розгляд до господарського суду Донецької області.