ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25.05.2004 Справа N 10/291
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційне подання Військової прокуратури Вінницького
гарнізону
на рішення господарського суду Чернігівської області від
10.10.2003р. та постанову Київського апеляційного господарського
суду від 16.01.2004р.
у справі № 10/291
за позовом Державного підприємства Міністерства оборони України
“У”
до Військової частини А-0183, м. Вінниця
3-тя особа Військова частина А-0200, м. Київ
про стягнення 579985,87 грн.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Чернігівської області від
10.10.2003р., залишеним без змін постановою Київського
апеляційного господарського суду від 16.01.2004р., позовні
вимоги Державного підприємства МО України “У” до Військової
частини А-0183, 3-тя особа військова частина А-0200 про
стягнення 579987,87 грн. задоволено.
Під час розгляду справи по суті позивач уточнив позовні вимоги
та просив суд стягнути з відповідача 973071,30 грн.
заборгованості (а.с.71 т.1)
Згідно рішення присуджено до стягнення з відповідача суму боргу
973071,30 грн.
Рішення та постанова мотивовані тим, що після прийняття
житлового будинку в експлуатацію, відповідач свої зобов’язання
перед позивачем за договором № 13/98 від 13.02.1998 р. про
спільне будівництво житлового будинку у місті Чернігові виконав
частково та виділив йому квартири у збудованому будинку
загальною площею 1232,1 кв.м., замість 1914 кв.м. Таким чином,
відповідач заборгував позивачу 681,9 кв.м., що становить
973071,30 грн., виходячи з розрахунку вартості 1 кв.м. по
Київській області (1427,0 грн. а.с.72), непереданої відповідачем
житлової площі, і відповідає умовам п. 5.4. договору.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, Військова
прокуратура Вінницького гарнізону внесла до Вищого
господарського суду України касаційне подання, в якому просить
суд вказані судові акти скасувати як такі, що ухвалені з
порушенням норм матеріального права, зокрема, ст. 164 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
та норм процесуального права, а саме
ст.ст. 1, 23, 32, 36, 43 Господарського процесуального кодексу
(ГПК) України.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційного подання,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційне
подання таким, що підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, одним
з основних принципів судочинства, є законність. Принцип
законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при
вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми
матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись
норм процесуального права.
В силу ст. 4 7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судове рішення
приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин
справи. При цьому, в силу ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд у
разі, якщо подані сторонами докази є недостатніми, зобов’язаний
витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх
участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення
спору.
Отже, прийняті судові акти повинні бути законними і
обгрунтованими.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України,
викладених у п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається рішення, в
якому повно відображені обставини, що мають значення для даної
справи, висновки суду про встановлені обставини і правові
наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються
достовірними доказами, дослідженими в судовому засідання.
Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги
процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини,
вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що
підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Утім, оскаржувані судові акти цим вимогам не відповідають.
Так, відповідно до ст. 21 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
сторонами в
судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути
підприємства та організації, зазначені у ст. 1 цього Кодексу.
Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в
інтересах яких подано позов про захист порушеного чи
оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.
Відповідачами є підприємства і організації, яким пред’явлено
позовну вимогу.
В силу ст. 1 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, підприємства, установи,
органўзацўї, інші юридичні особи (у тому числі іноземні),
громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули
статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право
звертатися до господарського суду згідно з встановленою
підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених
або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її
статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на
підставі загального положення про організації даного виду, - з
моменту видання компетентним органом постанови про її утворення.
Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи
виникає в момент реєстрації.
Наказом Міністерства оборони України від 29.01.98 № 27 “Про
створення та реєстрацію державних підприємств Міністерства
оборони України” (а.с.14) затверджено статути державних
підприємств Міністерства оборони України та зобов’язано
керівників, зокрема, керівника підприємства “У”, встановленим
порядком подати до органу державної реєстрації статут
підприємства (п. п 2,3 наказу).
Згідно з додатком № 1 до цього наказу, а саме плану
організаційних заходів у квартирно-будівельному комплексі
Збройних Сил України у 1998 році (а.с.17), Головне управління
військового будівництва (м. Київ) розформовано, а його
правонаступником визначено ДП МОУ “У” (умовне найменування
військова частина А-0200).
Про проведення правонаступництва за договором № 13/98 від
13.02.1998р. в сумі 1406236,0 грн. виконаного договору свідчить
також лист від 14.07.98р. за № 128/ож (а.с.19).
Разом з тим, відповідач у своєму відзиві на позовну заяву
(а.с.50) проти правонаступництва позивача заперечує і стверджує,
що станом на 20.08.2003р. військова частина А-0200 не
розформована. Утім, наведені доводи судами двох інстанцій не
перевірялися.
Отже, питання правонаступництва, як і питання правоздатності
позивача, належним чином судами двох інстанцій не
досліджувалось, про що свідчить відсутність у матеріалах справи
статуту позивача, зареєстрованого у встановленому чинним
законодавством порядку, передавального балансу, який свідчив би
про передачу внеску за договором № 13/98 від 13.02.1998р. тощо.
Правоздатність відповідача судами також не досліджувалась.
Так, згідно договору № 13/98 від 13.02.1998р., замовником є
військова частина А-0183 (відповідач) в особі командира частини
Тищука М.О., діючого на підставі прав за посадою, а дольником є
військова частина А-0200 (3-тя особа), в особі командира
Полтавцева О.М., діючого на підставі Статуту. Утім, повноваження
командира частини А-0183 судами не досліджувалися, тобто не
встановлено ким саме йому було надано повноваження на укладення
договору, і від імені якої юридичної особи він його укладав.
Доводи військового прокурора про те, що військова частина А-0183
(відповідач) не є юридичною особою, судом апеляційної інстанції
відхилені як безпідставні, з посиланням на те, що ДП МОУ “У”
(позивач) створено на підставі наказу Міністерства оборони
України № 27 від 29.01.98р. та зареєстровано в установленому
законом порядку; має печатку, ідентифікаційний код та
розрахунковий рахунок; тобто наділена всіма ознаками юридичної
особи. Проте, питання ж правоздатності саме відповідача
залишилось не з’ясованим.
Так, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою і не дав
належної правової оцінки довідці № 153/122/1/413 від
08.10.2003р., підписаної командиром військової частити А-0180
(а.с.86), де зазначено, що військова частина А-0183 (відповідач)
не є юридичною особою. Наявна ж в матеріалах справи довідка
№ 391 МО України (а.с.46) видана ще 20.12.2000 року., тому не
може бути належним доказом того, що відповідач на час подання
даного позову є юридичною особою.
Крім того, колегія суддів звертає увагу і на той факт, що згідно
вказаної довідки, відповідача включено до Єдиного державного
реєстру підприємств тільки 20.12.2000р., тоді як спірну угоду
ним укладено у 1998 році.
Наведене вище дає підстави вважати, що судами не досліджено
належним чином обставини справи, оскільки рішення та постанова
ухвалені без витребування у сторін необхідних документів, що
підтверджують їх правовий статус, без встановлення особи, яка
має право звертатися з даним позовом, та особи, яка повинна
відповідати за цим позовом, а також без встановлення
правоздатності позивача та відповідача, що є порушенням положень
ст.ст. 26, 32 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Враховуючи наявність у справі протирічивих доказів щодо
правонаступництва позивача, у тому числі щодо заборгованості за
договором № 13/98 від 13.02.1998р., розміру заборгованості
відповідача, підставності позовних вимог за цим договором, судам
для вирішення цих питань доцільно було б призначити
судово-бухгалтерську експертизу.
Крім того, судами також не дана правова оцінка наказу від
25.07.2001р. № 111 (а.с.89), яким було змінено замовника на
об’єкті від військової частини А-0183 до військової частини
А-0200, правонаступником якого, як стверджує позивач, він став
ще у 1998р.. Про зміну замовника, свідчить і наявний у
матеріалах справи лист № 141/255 від 01.09.2003р. (а.с.57),
підписаний командиром військової частини А-0200, де зазначено,
що згідно передаточного балансу в/ч А-0183 (відповідач) в якості
колишнього замовника будівництва житлового будинку по
вул.Курсанта Єськова,8 у м. Чернігові передала новому замовнику
– в/ч А-0200 незавершене будівництво по зазначеному будинку у
сумі 2849708,8 грн.
Отже, у разі належного дослідження наведених обставин, не
виключається з’ясування підстав для застосування ст. 219 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
з огляду на умови договору № 13/98 від
13.02.1998р., за яким замовником об’єкта будівництва є
вўдповўдач (військова частина А-0183), який (замовник) у
подальшому змінювався.
Поза увагою судів залишилося і посилання відповідача та
військового прокурора на те, що розподіл житла між пайовиками
здійснював не відповідач, а військова частина А-2352 (а.с.68,
92).
Враховуючи викладене, оскаржувані рішення та постанова у даній
справі підлягають скасуванню, а справа – передачі на новий
розгляд.
Відповідно до ст. 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, вказівки, що
містяться у постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для
суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційне подання Військової прокуратури Вінницького
гарнізону задовольнити.
2. Рішення господарського суду Чернігівської області від
10.10.2003р. та постанову Київського апеляційного господарського
суду від 16.01.2004р. у справі № 10/291 скасувати, справу
передати до господарського суду Чернігівської області на новий
розгляд.
3. Копію даної постанови надіслати всім учасникам процесу та
Генеральній прокуратурі України.