ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.05.2004 Справа N 7/614
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Перепічая В.С. (головуючого),
Вовка І.В.,
Гончарука П.А.,
розглянувши у відкритому
судовому засіданні в м.Києві
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "XXX"
на постанову Київського апеляційного господарського суду
від 30.12.2003 року
у справі за позовом Приватного виробничо-комерційного підприємства
"YYY"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "XXX"
про стягнення суми
УСТАНОВИВ:
У жовтні 2003р. позивач звернувся до господарського суду м.Києва з
позовною заявою до відповідача
про стягнення заборгованості в сумі 3998,63 грн., пені в сумі
226,99 грн., 3% річних та інфляційних сум у розмірі 75,97
грн.,
посилаючись на те, що останнім не
виконані договірні зобов'язання з оплати за надані послуги.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції ТзОВ "XXX"
звернулося до суду із зустрічною позовною заявою до ПВК "YYY" про
стягнення збитків в сумі 2847,10 грн., посилаючись на те, що
останній неналежним чином виконав договірні зобов'язання,
допустивши під час перевезення пошкодження вантажу, і в зв'язку з
чим, замовник надіслав йому претензію з вимогою відшкодувати
зазначені збитки.
Рішенням господарського суду м.Києва від 06.11.2003 року первісний
позов задоволено, а в зустрічному позові відмолено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
30.12.2003 року зазначене рішення суду першої інстанції змінено,
первісний позов задоволено частково, а в зустрічному позові
відмовлено.
У касаційній скарзі відповідач за первісним позовом вважає, що
судом неправильно застосовано і порушено норми матеріального та
процесуального права, і тому просить прийняті ним рішення
скасувати та провадження у справі припинити.
Відзив на касаційну скаргу від позивача до суду не надходив.
Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши доводи
касаційної скарги, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній
судові рішення, суд вважає, що касаційна скарга підлягає
задоволенню частково з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами було укладено
договір доручення № 263/02 від 18.11.2002, за умовами якого
позивач доручає, а відповідач зобов'язується знайти за дорученням
позивача, але від імені та за рахунок замовника завантаження для
перевезення вантажів автомобільним транспортом в міжнародному
сполученні, будучи довіреною особою позивача. Позивач брав
зобов'язання доставити ввірений йому відповідачем вантаж,
зазначений у накладній, до місця призначення та видати
вантажоотримувачу, а відповідач брав зобов'язання оплатити
перевезення вантажу з коштів, отриманих від замовника.
Пунктами 7.1, 7.2 зазначеного договору передбачено, що оплата за
перевезення здійснюється відповідачем протягом 20 банківських днів
після надання оригіналу СМR, рахунку-фактури, податкової накладної
та акта виконаних робіт. Позивач доручає відповідачу стягувати із
замовника суми фрахту за перевезення та інші послуги, пов'язанні з
перевезенням вантажу, належні позивачу та перерахувати ці суми
останньому. Платежі позивачу за перевезення вантажів здійснюються
відповідачем за рахунок коштів замовника.
Предметом даного судового розгляду є вимоги за первісним позовом
про стягнення заборгованості за надані транспортні послуги та сум,
нарахованих за ст.214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, і зустрічні вимоги про
стягнення збитків у зв'язку з неналежним виконанням договору
перевезення.
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір в порушення вимог ст.43
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, зробили висновки, які грунтуються на
неповно з'ясованих обставинах справи, що вплинуло на правильність
застосування норм матеріального права.
Так, судом не було з'ясовано правову природу укладеного між
сторонами договору, а звідси якими нормами матеріального права
регулюються спірні правовідносини, та який правовий зміст
зобов'язань сторін за договором.
При цьому суду слід було мати на увазі, що згідно ч.1 ст.358 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
за договором перевезення вантажу транспортна
організація (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй
відправником вантаж до пункту призначення і видати його
управомоченій на одержання вантажу особі (одержувачу), а
відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу
встановлену оплату.
Отже, виходячи з вимог зазначеної норми матеріального права, суду
належало з'ясувати питання про те, чи може застосовуватися до
спірних правовідносин Глава 30 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, яка регулює
договір перевезення, з урахуванням предмету договору і зобов'язань
сторін за ним, та чи не є зазначений договір за своїм змістом
договором доручення або комісії.
У той же час, суди, приймаючи рішення, не врахували вимог
ст.ст.84,105 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
та постанови Пленуму
Верховного суду України від 29.12.76 № 11 (із змінами) "Про судове
рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
.
За таких обставин прийняті в даній справі судові рішення не можна
визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають
скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Під час нового розгляду справи суду слід врахувати наведене і
вирішити спір відповідно до вимог закону.
З огляду наведеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 -
111-12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "XXX"
задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
30.12.2003 року та рішення господарського суду м.Києва від
06.11.2003 року скасувати, і справу № 7/614 передати на новий
розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.
Головуючий В.Перепічай
Суддя І.Вовк
П.Гончарук