ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.05.2004 Справа N 32/137-03-5081
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у Одеського міськвиконкому та Одеської
відкритому судовому обласної ради
засіданні
касаційні скарги
на постанову від 04.11.2003
та додаткову постанову від 04.11.2003 Одеського апеляційного
господарського суду
у справі 32/137-03-5081
за позовом ДСК “ЧМП”
(третя особа без Міністерство транспорту України)
самостійних вимог на
стороні позивача
до 1.Одеської міської ради
2.Одеського міськвиконкому
3. Одеської облдержадміністрації
4.Одеської обласної ради
(третя особа без - Одеське МБТІ)
самостійних вимог на
стороні першого
відповідача
про визнання недійсними актів, визнання
права власності на будівлю та
зобов'язання скасувати реєстраційні
записи про право власності на майно
за позовом третьої -Управління охорони об'єктів культурної
особи з самостійними спадщини Одеської облдержадміністрації
вимогами на предмет
спору
до Одеської міськради
про визнання недійсним рішення від
22.03.2001 № 197
за позовом третьої – Одеської обласної ради
особи з самостійними
вимогами на предмет
спору
до Одеської міськради,
Одеського міськвиконкому,
ДСК “ЧМП”
про визнання недійсними актів та визнання права власності
на будівлю
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 22.09.2003 господарського суду Одеської області
позов ДСК “ЧМП” задоволено частково – визнано недійсним рішення
Одеського міськвиконкому від 22.03.2001 № 197 “Про реєстрацію
об'єктів комунальної власності м. Одеси та відмовлено в позові в
частині визнання права власності на будівлю по вул.
Ланжеронівська,3 в м. Одесі, визнання недійсними рішення
Одеської обласної ради від 24.04.2003 № 154-ХХІV “Про майно
спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст
областей”, управління яким здійснює Одеська обласна рада
(п. 11.2.153 переліку об'єктів до цього рішення) та
розпорядження Одеської облдержадміністрації № 514/А-2003 від
23.06.2003 “Про майно спільної власності територіальних громад
сіл, селищ, міст, областей, повноваження по управлінню яким
делеговані обласній держадміністрації (п. 5.3.1.153 переліку
об'єктів до цього розпорядження), а також припинено на підставі
п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
провадження у справі в
частині позовних вимог ДСК “ЧМП” про визнання недійсним
свідоцтва про право власності № 023513 від 04.01.2003, виданого
Одеським міськвиконкомом. Водночас задоволено заяву третьої
особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору
(Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської
облдержадміністрації) про визнання недійсним рішення Одеського
міськвиконкому від 22.03.2001 № 197. Позов Одеської обласної
ради (третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору)
задоволено в частині визнання права власності Одеської облради
на нежитловий будинок по вул.Ланжеронівській, 3 в м. Одесі та в
частині визнання недійсним рішення Одеського міськвиконкому від
22.03.2001 № 197, а в решті позовних вимог відмовлено.
Постановою від 04.11.2003 Одеського апеляційного господарського
суду рішення змінено – позовні вимоги ДСК “ЧМП” та Одеської
обласної ради задоволено частково, а позовні вимоги Управління
охорони об'єктів культурної спадщини Одеської
облдержадміністрації задоволено повністю. Визнано недійсними
рішення Одеського міськвиконкому від 22.03.2001 № 197 “Про
реєстрацію об'єктів комунальної власності в м. Одесі” та
свідоцтво про право власності від 04.01.2003 № 023513 на будівлю
по вул.Ланжеронівській,3 в м. Одесі, а в решті позовних вимог
ДСК “ЧМП” та Одеської обласної ради – відмовлено.
Постанова мотивована тими обставинами, що об'єкти культурної
спадщини національного значення, до яких також належить спірна
будівля, як особливі історичні та культурні цінності не увійшли
до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
05.11.91 № 311 переліку державного майна України, яке
передається до комунальної власності, а тому залишилися в
загальнодержавній власності.
Додатковою постановою від 04.11.2003 Одеського апеляційного
господарського суду, прийнятою на підставі ст. 88 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, доповнено резолютивну частину постанови 04.11.2003
шляхом визнання недійсним рішення Одеської обласної ради від
24.04.2003 № 154-ХХІV “Про майно спільної власності
територіальних громад, селищ, міст, областей, управління яким
здійснює Одеська обласна рада” (п. 11.2.153 переліку об'єктів до
цього рішення) та розпорядження Одеської облдержадміністрації
від 23.06.2003 № 514/А-2003 “Про майно спільної власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, областей, повноваження
по управлінню якими делеговані обласній державній адміністрації
(п. 5.3.1. 153 переліку об'єктів до цього розпорядження).
Одеський міськвиконком у поданій касаційній скарзі просить
постанову та додаткову постанову скасувати, справу повернути на
новий розгляд до господарського суду Одеської області, оскільки
вважає, що на підставі рішення Одеської обласної ради № 266-ХХІ
від 25.11.91 “Про розмежування державного майна між власністю
обласної ради, міст обласного підпорядкування районів області” у
власність територіальної громади м. Одеси був переданий весь
житловий та нежитловий фонд м. Одеси без обмежень. Окрім того,
право власності на предмет спору визначене Одеською обласною
радою відносно Одеської міськради ще 12 років тому (25.11.91
р.), в зв'язку з чим при розгляді справи судом не враховано
пропуск позивачем строку позовної давності.
Одеська обласна рада у поданій касаційній скарзі просить
постанову та додаткову постанову скасувати, первісне рішення
залишити без змін з посиланням на правомірне припинення судом
першої інстанції на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
провадження у справі в частині позовних вимог про визнання
недійсним свідоцтва про право власності на спірну будівлю,
оскільки таке свідоцтво не є правовстановлюючим документом і не
може виступати предметом спору, яким може бути лише
правовстановлюючий документ, на підставі якого видано свідоцтво.
Скаржник також вказує на те, що апеляційний суд за своєю
ініціативою вправі прийняти додаткову постанову у разі, якщо він
скасував рішення господарського суду першої інстанції повністю
або частково і прийняв нове рішення, але в даному випадку
рішення від 22.09.2003 постановою змінено, а тому, на думку
скаржника, прийняття додаткової постанови є неправомірним.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
повноти їх встановлення і правильності юридичної оцінки судами
першої та апеляційної інстанцій і заслухавши пояснення присутніх
у засіданні представників сторін та третіх осіб, дійшла
висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню,
а рішення від 22.09.2003 і оскаржувані постанова та додаткова
постанова від 04.11.2003 – скасуванню з передачею справи на
новий розгляд до суду першої інстанції з наступних підстав.
В даній справі об'єднано в одне провадження позовну заяву ДСК
“ЧМП” (первісний позивач) та заяви третіх осіб з самостійними
вимогами на предмет спору (Одеської обласної ради та Управління
охорони об'єктів культурної спадщини Одеської
облдержадміністрації), причому Одеська обласна рада виступає
одночасно в якості відповідача та позивача, оскільки згідно зі
ст. 26 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
третя особа, яка заявляє
самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами і
несе усі обов'язки позивача.
Наведене свідчить про недотримання судом правила об'єднання
однорідних позовних заяв, встановленого ст. 58 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, так як Одеська обласна рада по позовній вимозі про
визнання права власності на спірну будівлю по суті є водночас
позивачем і відповідачем, що є порушенням вимог процесуального
закону. За таких обставин при новому розгляді справи слід
роз'єднати позовні вимоги ДСК “ЧМП” та Одеської облради в окремі
судові провадження з метою недопущення порушення норм
процесуального законодавства.
Водночас необхідно витребувати у сторін належні докази наявності
у спірної будівлі статусу пам'ятки національного значення
(об'єкту культурної спадщини) з врахуванням вимог ч. 1 ст. 13 та
п. “а” ч. 1 ст. 14 Закону України “Про охорону культурної
спадщини” ( 1805-14 ) (1805-14)
, згідно яких статус пам’ятки набувається
об'єктом культурної спадщини з моменту занесення об'єкту до
Державного реєстру нерухомих пам'яток України постановою
Кабінету Міністрів України. Зазначені обставини не з'ясовувалися
судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді даного
спору.
Разом з тим колегія погоджується з доводами скаржників про
помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо визнання
недійсним свідоцтва № 023513 від 04.01.2003 на право власності
на будівлю по вул. Ланжеронівській, 3 в м. Одесі, виданого
Одеським міськвиконкомом, оскільки зазначене свідоцтво не є
актом в розумінні ст. 12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, а тому спір в
частині визнання недійсним такого свідоцтва не підлягає розгляду
в господарських судах України.
Адже, свідоцтво не є правовстановлюючим документом з тих
мотивів, що підлягає обов'язковій видачі на підставі
відповідного правовстановлюючого документу (договір, рішення
компетентного органу тощо).
Проте, касаційна інстанція відхиляє помилкові твердження
Одеської обласної ради про прийняття судом додаткової постанови
з порушенням вимог ст. 88 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
з огляду на
можливість її прийняття апеляційної інстанцією лише в разі
скасування рішення суду першої інстанції повністю або частково,
оскільки оскаржуваною постановою від 04.11.2003 рішення від
22.09.2003 по суті було скасовано в частині задоволення позовних
вимог про визнання недійсним права власності Одеської облради на
спірну будівлю та в частині відмови в позові про визнання
недійсними оспорюваних рішення Одеської обласної ради та
розпорядження Одеської облдержадміністрації.
Окрім того, виходячи зі змісту ст. 88 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
додаткова постанова приймається у разі неприйняття рішення з
якоїсь позовної вимоги, розглянутої у судовому засіданні, а в
даному випадку мотивувальна частина постанови від 04.11.2003
містить однозначні висновки щодо визнання недійсними актів
Одеської обласної ради та Одеської облдержадміністрації, що
помилково не було відображено в резолютивній частині постанови.
За таких обставин при прийнятті додаткової постанови від
04.11.2003 судом правомірно усунуто зазначені недоліки шляхом
приведення резолютивної частини постанови від 04.11.2003 у
відповідність з висновками суду, викладеними у її мотивувальній
частині.
Водночас судами попередніх інстанцій взагалі не досліджувалися
питання пропуску позивачем та Одеською облрадою строку позовної
давності по вимогах кожного з них про визнання права власності
на спірну будівлю, що має істотне значення для правильного
вирішення спору.
В зв'язку з цим колегія вважає за необхідне зазначити, що
статтею 75 ЦК Української РСР (в редакції, чинній до
01.01.2004), встановлено обов'язковість застосування судом
позовної давності, а статтею 83 цього ж кодексу встановлено
вичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється
і серед таких вимог не передбачено вимоги про визнання права
власності на майно.
З огляду на те, що особливий порядок передачі об'єктів
культурної спадщини (пам'яток історії та архітектури)
національного значення з державної у комунальну власність не
встановлено спеціальним законодавством – Законами України “Про
охорону та використання пам’ятників історії та культури” від
13.07.1978 р. та “Про охорону культурної спадщини” ( 1805-14 ) (1805-14)
,
слід ретельно перевірити при новому розгляді справи обставини
можливості здійснення такої передачі у порядку, передбаченому
Законом України “Про передачу об'єктів права державної та
комунальної власності”. Тим більше, що судом апеляційної
інстанції чітко встановлено відсутність передачі спірної
пам'ятки архітектури національного значення згідно з постановою
Кабінету Міністрів України від 05.11.91 № 31 у зв'язку з
відсутністю таких специфічних об'єктів права державної власності
у відповідному переліку, затвердженому зазначеною вище
постановою, а касаційні скарги органів місцевого самоврядування
не містять мотивованих заперечень на спростування наведених
обставин.
Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета
даного господарського спору, судами першої та апеляційної
інстанцій всупереч вимогам ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
не
надано ретельної правової оцінки, а згідно імперативних вимог
ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи
відхилені ним, збирати нові докази чи додатково перевіряти
наявні у справі докази.
Зважаючи на наведене, касаційна інстанція на підставі ч. 2
ст. 111-5 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
дійшла висновку про неповне
встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість
надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в
зв'язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для
достовірного з'ясування інших обставин, які мають істотне
значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Одеського міськвиконкому задовольнити повністю,
а касаційну скаргу Одеської обласної ради – частково.
Рішення від 22.09.2003 господарського суду Одеської області,
постанову від 04.11.2003 та додаткову постанову від 04.11.2003
(Одеського апеляційного господарського суду у справі № 32/137-03-
5081 скасувати з передачею справи на новий розгляд до
господарського суду Одеської області.