ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.05.2004 Справа N 9/214
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Радгоспу “В”
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
04.02.2004р.
у справі № 9/214
за позовом Ужгородської міської друкарні
до Радгоспу “В”
про стягнення 1133,35 грн.
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Закарпатської області від
27.10.2003р., залишеним без змін постановою Львівського
апеляційного господарського суду від 04.02.2004р., позовні
вимоги Ужгородської міської друкарні до Радгоспу “В” про
стягнення 1133,35 грн. задоволено.
Рішення та постанова мотивовані тим, що за виготовлені позивачем
та відпущені відповідачу етикетки, останній розрахувався не в
повному обсязі, і сума заборгованості складає 1133,35 грн.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, відповідач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить суд вказані судові акти скасувати як
такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального права, а саме
ст.ст. 30, 167, 168, 209, 216 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
, та передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Позивач надіслав до Вищого господарського суду України відзив на
касаційну скаргу відповідача, в якому просить оскаржувані
рішення та постанову залишити в силі, з мотивів викладених у
відзиві.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну
скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами двох інстанцій встановлено, що позивач на підставі заявки
вўдповўдача виготовив та відпустив останньому 50 000 штук
етикеток “Альмінська долина”, 100 000 штук етикеток “Ізабела
десерт”, “Ізабела столове” та 20 000 штук етикеток “Червоне
столове”, всього на загальну суму 10 600,0 грн., що
підтверджується накладними, довіреністю та виставленим позивачем
відповідачу рахунком № 570 від 11.05.2001р. (а.с.9-11, 14, 15).
За отримані етикетки відповідач, з посиланням у платіжних
дорученнях на рахунок № 570 від 11.05.2001р., розрахувався
частково, що підтверджується платіжними дорученнями (а.с.39-41).
Заборгованість у сумі 1133,35 грн. залишилася не погашеною,
оскільки вказана сума, проведена відповідачем платіжним
дорученням № 176 від 18.06.2001р. через Виноградівське
відділення банку “Україна”, на розрахунковий рахунок позивача у
Закарпатській обласній філії “Укрсоцбанку” не поступала, що
підтверджується матеріалами справи, зокрема, виписками банку
відповідача (а.с.29-32) та довідкою Закарпатської філії
“Укрсоцбанку” № 02-01/101 від 27.11.2003р. (а.с.43).
Станом на день подання позову в суд, не зважаючи на виставлену
на адресу відповідача претензію № 117 від 29.08.2003р. (а.с.12),
борг відповідачем не оплачений і становить 1133,35 грн.
В силу ст. 4 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
цивільні права і обов'язки
виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій
громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в
силу загальних начал і змісту цивільного законодавства
породжують цивільні права і обов'язки.
Відповідно до ст.ст. 151, 153, 161, 162, 165 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
зобов’язання повинні виконуватись належним чином та у
встановлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а
якщо строк виконання зобов’язання не встановлений, то кредитор
вправі вимагати виконання в будь-який час; зобов’язання
припиняються виконанням проведеним належним чином, а
одностороння відмова від їх виконання не допускається.
Згідно ст. 216 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
зобов'язання припиняється
виконанням, проведеним належним чином.
Тобто у розрізі даного спору під належним виконанням слід
розуміти фактичне отримання позивачем коштів за виготовлену і
відпущену на замовлення відповідача продукцію на загальну суму
10 600,0 грн.
Посилання скаржника на порушення судами двох інстанцій вимог
ст.ст. 30, 167,168 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
та не врахування ними
платіжного доручення № 176 від 18.06.2001 р. колегія суддів
відхиляє з огляду на таке.
В силу ч. 2 ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
обставини справи, які
відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами
доказування.
Так, згідно ст. 1 Закону України “Про бухгалтерській облік та
фінансову звітність в Україні” ( 996-14 ) (996-14)
, господарська операція
- дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та
зобов'язань, власному капіталі підприємства.
Факти здійснення господарської операції фіксуються первинними
документами, тобто документами, які містять відомості про
господарську операцію та підтверджують її здійснення (ст.ст. 1,
9 Закону).
За загальним правилом усі платежі між організаціями здійснюються
через кредитні установи шляхом безготівкових розрахунків, тобто
шляхом списання сум з рахунку однієї організації на рахунок
іншої.
Відповідно до п. 4 розділу І Інструкції про безготівкові
розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої
постановою НБУ від 29.03.2001р. № 135, яка діяла на час
проведення розрахунків між сторонами, платіжним дорученням є
розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника
обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної
суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача.
Згідно п. 8 розділу ІІІ вказаної Інструкції реквізит
“Призначення платежу” платіжного доручення заповнюється
платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та
документ, на підставі яких здійснюється перерахування коштів
одержувачу.
Під час розрахунків за фактично відвантажену/продану продукцію
(виконані роботи, надані послуги) у реквізиті платіжного
доручення “Призначення платежу” зазначається назва/вид товарів
(робіт, послуг), за які здійснюється оплата, номер і дата
документа, на підставі якого вона здійснюється (п. 8 розділу ІІІ
Інструкції).
На відміну від інших платіжних доручень, наданих відповідачем,
платіжне доручення № 176 від 18.06.2001р. у розділі “Призначення
платежу” не містить посилання на номер рахунку, який
оплачується, та замовлення, що і було встановлено судом першої
інстанції.
Отже, вказане платіжне доручення не може свідчити про
перерахування позивачу залишку боргу у сумі 1133,35 грн.,
оскільки воно не відповідає формі, встановленій вказаною
Інструкцією.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що судами двох
інстанцій не враховано, що невиконання відповідачем зобов’язання
допущено з вини банку, колегія суддів відхиляє з огляду на п. 16
розділу І Інструкції, відповідно до якого за несвоєчасне
списання/зарахування коштів з рахунків/на рахунки клієнтів банки
несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та
укладеними договорами. Не виконання банком своїх зобов’язань не
звільняє відповідача від цивільної відповідальності і виконання
взятих на себе зобов’язання щодо оплати позивачу вартості
отриманого ним товару у повному обсязі.
Питання стосовно не виконання банком зобов’язань щодо
списання/зарахування коштів з рахунку/на рахунок клієнта банку,
може бути предметом розгляду у іншій господарській справі та з
інших підстав.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що при ухваленні
оскаржуваних судових актів, суди двох інстанцій повно і всебічно
перевірили усі обставини справи, дали належну правову оцінку
зібраним у справі доказам і ухвалили законні і обгрунтовані
рішення та постанову, які необхідно залишити в силі.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 – 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Радгоспу “В” залишити без задоволення, а
постанову Львівського апеляційного господарського суду від
04.02.2004р. у справі № 9/214 - без змін.