ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12.05.2004 Справа N 201/14-03
Вищий господарський суду України у складі колегії суддів:
головуючого
суддів
розглянувши у відкритому Київського обласного відділення
судовому засіданні Фонду України соціального захисту
касаційну скаргу інвалідів, м. Київ
на постанову від 03.12.2003
Київського апеляційного
господарського суду
у справі № 201/14-03
господарського суду Київської області
за позовом Київського обласного відділення
Фонду України соціального захисту
інвалідів, м. Київ
до Орендного підприємства “Б”,
м. Бровари
про стягнення 39 684,00 грн.
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Київської області від 26.08.2003
задоволено позов Київського обласного відділення Фонду України
соціального захисту інвалідів до Орендного підприємства “Б” про
стягнення 39 684 грн. штрафних санкцій за не створення 6 робочих
місць для працевлаштування інвалідів у 2002 році.
Суд мотивував своє рішення тим, що згідно ст. 20 Закону України
“Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (875-12)
підприємства (об’єднання), установи і організації
незалежно від форми власності і господарювання, де кількість
працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом,
передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального
захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у
розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному
підприємстві (об’єднанні), в установі, організації за кожне
робоче місце, не зайняте інвалідом.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
03.12.2003 скасовано рішення господарського суду Київської
області від 26.08.2003 та постановлено нове рішення, яким в
позові відмовлено.
Обґрунтовуючи постанову апеляційний суд посилається на те, що
відповідно до ст. 18 Закону України “Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
, працевлаштування
інвалідів здійснюється органами Мінпраці України, Мінсоцзахисту
населення України, місцевими радами народних депутатів,
громадськими організаціями інвалідів.
Як вбачається з матеріалів справи доказів того, що будь-який із
згаданих органів протягом 2002 року направляв до відповідача
інвалідів для працевлаштування, як і того, що відповідач
відмовив в такому працевлаштуванні, позивачем не надано.
Пункт 3 ст. 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
передбачає сплату штрафних
санкцій підприємством, організацією, установою за рахунок
прибутку, що залишається в їх розпорядженні після сплати
податків, зборів (обов’язкових платежів). Відповідно до звіту
про фінансові результати та балансу за 2002 рік діяльність ОП
“Б” була збитковою.
Оскаржуючи постанову апеляційної інстанції скаржник просить її
скасувати, а рішення господарського суду Київської області від
26.08.2003 залишити в силу посилаючись на те, що при винесенні
постанови судом порушено вимоги ст.ст. 18, 19 та 20 Закону
України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ) (875-12)
.
Скаржник зазначає, що у разі відсутності коштів, штрафні санкції
можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно
підприємства (об’єднання), установи і організації в порядку,
передбаченому ч. 4 ст. 20 зазначеного Закону ( 875-12 ) (875-12)
.
Крім того, судом не було враховано той факт, що відповідач не
звертався ні в органи Державної служби зайнятості, ні до
місцевої державної адміністрації з повідомленням щодо кількості
вакантних місць для інвалідів.
Заслухавши учасників судового процесу, перевіривши юридичну
оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та її
повноту, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає
задоволенню частково з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідно
до ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів” ( 875-12 ) (875-12)
(в редакції від 05.07.2001 року)
відповідач повинен був створити в 2002 році 7 робочих місць для
працевлаштування інвалідів, однак згідно даних статистичного
звіту по формі № 10-П1 відповідачем в 2002 році працевлаштовано
1 інваліда.
Відповідно до статті 18 вище вказаного Закону ( 875-12 ) (875-12)
працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства
праці України, Міністерства соціального захисту населення
України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими
організаціями інвалідів.
Пунктом 14 Положення про робоче місце інвалідів і про порядок
працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
, затверджене постановою
Кабінету Міністрів України 03.05.1995 № 314 зазначено, що
підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні
кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів та інформують
державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких
може використовуватися праця інвалідів.
А пунктом 10 згаданого вище Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
встановлено,
що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров`я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Тобто, після повідомлення до відповідних органів про вільні
робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися
праця інвалідів, ці органи займаються працевлаштуванням
інвалідів.
У той же час, судам слід було з’ясувати обставини пов'язані з
виконанням обов'язків державними органами щодо працевлаштування
інвалідів у відповідача.
Судом не досліджено інформувало Орендне підприємство
“Броварипрожитлобуд” про вільні робочі місця та вакантні посади,
на яких може використовуватися праця інвалідів, та чи дотримана
процедура доведення такої інформації до вказаних органів.
Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що якщо
підприємство у 2002 році працювало збитково, воно звільняється
від сплати штрафних санкцій. В Законі України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (875-12)
(ч. 3
ст. 20) такі посилання відсутні, а лише зазначено, що сплату
штрафних санкцій підприємства (об’єднання), установи і
організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку,
який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і
зборів (обов’язкових платежів).
За таких обставин, судові рішення першої та апеляційної
інстанції не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому
вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд
до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно
врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати та перевірити
всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінити докази, що
мають юридичні значення для її розгляду і вирішення спору по
суті і в залежності від встановленого правильно застосувати
норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини,
та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-9, 111-10 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
03.12.2003 та рішення господарського суду Київської області від
26.08.2003 у справі № 201/14-03 скасувати, справу передати на
новий розгляд до господарського суду Київської області.