ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30.03.2004 Справа N 11/184
Вищий господарський суд України у складі: суддя Москаленко В.С. -
головуючий, судді Джунь В.В. і Селіваненко В.П.,
розглянувши касаційну скаргу Чернівецького обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Чернівці (далі - обласне
відділення ФСЗІ)
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
02.12.2003 p.
зі справи № 11/184
за позовом обласного відділення ФСЗІ
до товариства з обмеженою відповідальністю "XXX", с. Н-ськ
P-cького району Чернівецької області (далі - ТОВ "XXX")
про стягнення 1593 грн.штрафних санкцій,
ВСТАНОВИВ:
Обласне відділення ФСЗІ подало до господарського суду Чернівецької
області позов до ТОВ "XXX" про стягнення штрафних санкцій в сумі
1593 грн. за нестворення робочих місць для інвалідів.
Рішенням названого господарського суду від 13.10.2003 (суддя
Гушилик С.М.), залишеним без змін постановою Львівського
апеляційного господарського суду від 02.12.2003 (колегія суддів у
складі: головуючий - Новосад Д.Ф., судді: Мельник Г.І. і Михалюк
О.В.), у задоволенні позову відмовлено. У прийнятті відповідних
рішення і постанови судові інстанції виходили з відсутності
доказів, які підтверджували б вину відповідача у нестворенні ним
робочих місць для працевлаштування інвалідів згідно з нормативом.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України обласне
відділення ФСЗІ просить скасувати постанову апеляційної інстанції
від 02.12.2003. Скаргу мотивовано тим, що: ТОВ "XXX" не було
створено робочих місць для інвалідів і не вжито заходів для їх
працевлаштування, а апеляційною інстанцією, по-перше, неправильно
застосовано норми матеріального і процесуального права - статті
18, 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні" ( 875-12 ) (875-12)
(далі - Закон), статтю 75
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі -
ГПК України), пункти 3, 5, 10, 14 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) (314-95-п)
,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995
№ 314 (далі - Положення), по-друге, неповно досліджено обставини
справи, не взято до уваги доводи позивача та факт визнання
відповідачем суми боргу.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Сторони відповідно до статті 111-4 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної
скарги. Представники сторін у судове засідання не з'явилися.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних
обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних
судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої
інстанції з урахуванням такого.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно із звітними даними ТОВ "XXX" про зайнятість та
працевлаштування інвалідів за підсумками 2002 року у названому
товаристві не працевлаштовано жодного інваліда, а повинен був
працювати 1 інвалід;
- обласним відділенням ФСЗІ не подано доказів звернення
відповідних органів та організацій (державної служби зайнятості,
органів Мінсоцзахисту, місцевої ради народних депутатів,
громадських організацій інвалідів) до ТОВ "XXX" з приводу
працевлаштування інвалідів, а також відсутні докази відмови ТОВ
"XXX" у працевлаштуванні направлених до нього інвалідів;
- обласне відділення ФСЗІ не подало доказів наявності у ТОВ "XXX"
в 2002 році прибутку, який залишається після сплати усіх податків,
зборів та за рахунок якого згідно із статтею 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
здійснюється сплата штрафних санкцій.
З матеріалів справи не вбачається "визнання відповідачем суми
боргу". Встановлені судовими інстанціями факти подання ним
статистичного звіту та неявки в судові засідання й неподання
відзиву на позовну заяву самі по собі не можуть бути свідченням
того, що відповідач визнав наявність у нього заборгованості перед
позивачем
Відповідно до статті 19 Закону ( 875-12 ) (875-12)
(в редакції Закону
України від 06.07.2001 № 2606-ІІІ ( 2606-14 ) (2606-14)
) для підприємств
(об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і
господарювання встановлюється норматив робочих місць для
забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох
відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від
15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) (875-12)
передбачено таке:
"Працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства
праці України, Міністерства соціального захисту України, місцевими
Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів".
У пункті 10 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
, затвердженого названою
постановою Кабінету Міністрів України на виконання Постанови
Верховної Ради України від 14.10.1994 № 205 "Про введення в дію
Закону України "Про внесення змін до Закону Української РСР "Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР"
( 205/94-ВР ) (205/94-ВР)
, зазначено, що "працевлаштування інвалідів
здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту,
місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями
інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх
здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК
(медично-соціальної експертної комісії)".
Згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
підприємства, зокрема,
інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту
населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про
створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування
інвалідів. Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
також передбачено, що
підприємства, зокрема, інформують державну службу зайнятості та
місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі
місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця
інвалідів.
Судовими інстанціями у розгляді даної справи встановлено
відсутність доказів звернення зазначених у статті 18 Закону
( 875-12 ) (875-12)
органів та організацій до відповідача з приводу
працевлаштування інвалідів та відмови відповідача у
працевлаштуванні направлених до нього інвалідів.
Водночас судові інстанції припустилися неправильного застосування
приписів частини першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
щодо
прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх
обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу
( 1798-12 ) (1798-12)
стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в
судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що
виявилося в такому.
Судові інстанції не встановили належними засобами доказування
наявності чи відсутності фактичних обставин щодо інформування ТОВ
"XXX" відповідно до зазначеного пункту 14 Положення ( 314-95-п ) (314-95-п)
державної служби зайнятості та місцевих органів соціального
захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади на
названому підприємстві, на яких може використовуватися праця
інвалідів.
Крім того, частиною третьою статті 20 Закону ( 875-12 ) (875-12)
передбачено, що сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації проводять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів).
Судовими інстанціями належним чином не з'ясовано обставини,
пов'язані з наявністю відповідного прибутку у ТОВ "XXX" у 2002
році. Про необхідність встановлення відповідних обставин
зазначається, зокрема, у постанові Верховного Суду України від
16.09.2003 № 03/144 зі справи № 20-4/321 ( sp01/321 ) (sp01/321)
. Судові
інстанції встановили лише факт неподання обласним відділенням ФСЗІ
доказів наявності у ТОВ "XXX" зазначеного прибутку. Таким чином,
судові інстанції припустилися неправильного застосування
передбачених статтею 33 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
правил розподілу
тягаря доказування між сторонами. У даному випадку не обласне
відділення ФСЗІ повинне було доводити наявність прибутку у ТОВ
"XXX", а навпаки, останнє мало довести відсутність в нього
прибутку, за рахунок якого здійснюється сплата штрафних санкцій.
Таким чином, судові рішення по суті справи прийнято за неповного
з'ясування фактичних обставин, що входять до предмету доказування
у справі, та за неправильного застосування норм процесуального
права.
Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111-7 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
У новому розгляді справи господарського суду необхідно належним
чином встановити фактичні обставини справи, зазначені в цій
постанові, та доводи сторін, дати їм правову оцінку і вирішити
спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Чернівецького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Чернівецької області від 13.10.2003
p. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від
02.12.2003 p. зі справи № 11/184 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Чернівецької області.
Суддя В. Москаленко
Суддя В. Джунь
Суддя В. Селіваненко