ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.03.2004 року Справа N 38/493
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого судді,
суддів;
розглянула
касаційні скарги Севастопольської міської ради (надалі Рада)
Комунального підприємства "ХХХ" (надалі
Підприємство)
на постанову Київського апеляційного господарського суду
від 23.12.2003 р.
у справі № Х3
господарського суду м. Києва
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю
"YYY" (надалі Товариство)
до Ради
3-тя особа Підприємство
про визнання недійсним рішення
В засіданні взяли участь представники
позивача: присутній,
відповідача: присутній,
3-ої особи: присутній,
Відводів складу колегії суддів не заявлено.
За згодою сторін відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
у
судовому засіданні 18.03.04 було оголошено вступну та резолютивну
частини постанови колегії суддів Вищого господарського суду
України.
Рішенням від 28.10.03 господарського суду м. Києва (суддя М.М.М.)
у задоволенні позову Товариства про визнання недійсним рішення
Ради від ХХ.03.02 № Х3 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що рішення ХХVІ сесії Ради від
ХХ.03.02 № Х3 "Про внесення доповнень до рішення міської ради № Х8
від ХХ.01.02 "Про затвердження переліку підприємств, які є об
єктами права комунальної власності територіальної громади м.
Севастополя, що не підлягають банкрутству та на які не
розповсюджуються положення Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" прийнято
Радою в межах встановленої компетенції та відповідно до чинного
законодавства України.
Постановою від 23.12.03 Київського апеляційного господарського
суду (колегія суддів: головуючий А.А.А., судді Б.Б.Б., В.В.В.)
рішення від 28.10.03 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов
Товариства задоволено. Визнано недійсним рішення Ради від ХХ.03.02
№ Х3 "Про внесення доповнень до рішення міської ради № Х8 від
ХХ.01.02 "Про затвердження переліку підприємств, які є об єктами
права комунальної власності територіальної громади м. Севастополя,
що не підлягають банкрутству та на які не розповсюджуються
положення Закону України "Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом".
Цим же рішенням з Ради на користь Товариства стягнуто 42, 50 грн.
державного мита.
Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного
господарського суду Рада та Підприємство звернулись з касаційними
скаргами, в яких просять скасувати наведену постанову, як
винесену, на їх думку в порушення норм матеріального права,
заливши в силі рішення від 28.10.03 господарського суду м. Києва.
Зокрема, скаржники посилаються на те, що судом неправильно
застосовано ст.ст. 1, 3 Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"
( 2343-12 ) (2343-12)
, ст.ст. 1, 10, 17 Закону України "Про місцеве
самоврядування" ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
, ст. 32 Закону України "Про
власність" ( 697-12 ) (697-12)
.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин
справи та правильність застосування ними норм матеріального і
процесуального права, заслухавши представника сторін та суддю -
доповідача, колегія суддів Вищого господарського суду України
дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з
таких підстав.
Як було встановлено судовими інстанціями, які приймали рішення у
даній справі, ХХ березня 2002 року на ХХVІ сесії Севастопольської
міської ради ХХІІІ скликання було прийнято рішення № Х3 від "Про
внесення доповнень до рішення міської Ради № Х8 від ХХ.01.2002
року "Про затвердження переліку підприємств, що є об'єктами права
комунальної власності територіальної громади м. Севастополю, що не
підлягають банкрутству та на які не розповсюджуються положення
Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом" (надалі - Рішення), згідно якого
Підприємство віднесено до переліку підприємств, що не підлягають
банкрутству та на які не розповсюджуються положення Закону України
"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" ( 2343-12 ) (2343-12)
(надалі Закон).
Зазначене рішення прийнято на підставі п. 7 ст. 5 вказаного Закону
( 2343-12 ) (2343-12)
.
Відповідно до п. 1 спірного рішення Перелік підприємств, які є об
єктами права комунальної власності територіальної громади м.
Севастополя, що не підлягають банкрутству та на які не
розповсюджуються положення Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
, доповнено п. 12 "КП
"ХХХ".
Пунктом 2 вищезазначеного рішення контроль за його виконанням
покладено на постійну комісію міської Ради з питань державної і
комунальної власності та Фонд комунального майна міської Ради.
При цьому судом було встановлено, що ХХ.ХХ.2002р. спірне рішення
Ради було опубліковане у газеті "Севастопольские известия".
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає
обогрунтованими висновки, викладені в постанові Київського
апеляційного господарського суду щодо неправомірності рішення
Ради, що є предметом спору у даній справі.
Так, відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами
захищати свої права і свободи від порушень і протиправних
посягань.
Згідно ст. 6 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (1540-06)
(надалі - ЦК
України) захист цивільних прав здійснюється в установленому
порядку судом, арбітражем або третейським судом шляхом:
визнання цих прав;
відновлення становища, яке існувало до порушення права, і
припинення дій, які порушують право;
присудження до виконання обов'язку в натурі; компенсації моральної
шкоди; припинення або зміни правовідношення;
стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у
випадках, передбачених законом або договором, - неустойки (штрафу,
пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.
У преамбулі Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
визначено, що його положення
встановлюють умови та порядок відновлення платоспроможності
суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його
банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або
часткового задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до ст. 1 Закону банкрутство ( 2343-12 ) (2343-12)
- це визнана
господарським судом неспроможність боржника відновити свою
платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів
не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Згідно ст. 1 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
грошове зобов'язання - це
зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму
відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах,
передбачених цивільним законодавством України.
Пункт 1 ст. 3 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
передбачає, що засновники
(учасники) боржника -юридичної особи, власник майна, центральні
органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах
своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для
запобігання банкрутству підприємства-боржника.
Згідно з п. 2 цієї ж статті Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
власником майна
боржника державного чи приватного підприємства, засновниками
(учасниками) боржника - юридичної особи, кредиторами боржника,
іншими особами в межах заходів щодо запобігання банкрутству
боржника може бути надана фінансова допомога в розмірі,
достатньому для погашення зобов язань боржника перед кредиторами,
у тому числі зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов
язкових платежів) і відновлення платоспроможності боржника
(досудова санація).
При цьому Київським апеляційним господарським судом обгрунтовано
взято до уваги, що згідно з п. 7 ст. 5 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб -
підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо
стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради
органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.
В той же час відповідно до ст. 1 Закону України "Про місцеве
самоврядування" ( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
право комунальної власності - це
право територіальної громади володіти, доцільно, економно,
ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх
інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через
органи місцевого самоврядування.
Згідно п. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування"
( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
сільські, селищні, міські ради є органами місцевого
самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади
та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і
повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією
України, цим та іншими законами.
Статтею 17 Закону України "Про місцеве самоврядування"
( 280/97-ВР ) (280/97-ВР)
передбачено, що відносини органів місцевого
самоуправління з підприємствами, установами та організаціями що
перебувають у комунальній власності відповідних територіальних
громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та
підконтрольності органам місцевого самоврядування.
Відповідно до п. 2 ст. 32 Закону України "Про власність"
( 697-12 ) (697-12)
суб'єктами права комунальної власності є
адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Колегія суддів Вищого господарського суду України приймає до уваги
також і той факт, що рішення Ради прийнято у відповідності до п. 7
ст. 5 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
, проте таке рішення повинно бути прийняте
у відповідності до норм законодавства України та з урахуванням
інших норм Закону.
Господарський суд апеляційної інстанції правомірно взяв до уваги,
що відповідно до п. 1.2 розділу 1 Статуту Підприємства, його
власником є Рада. Згідно зі ст.ст. 1, 10, 17 Закону України
( 2343-12 ) (2343-12)
Рада має право володіти, доцільно, економно, ефективно
користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах
комунальним майном Підприємства, у зв'язку з чим відповідно до п.
1 ст. 3 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
Рада як власник Підприємства,
зобов'язана вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству
Підприємства.
При цьому доцільним вбачається посилання апеляційного
господарського суду на п. 2 ст. 3 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
, згідно якого
одним із таких заходів є надання фінансової допомоги в розмірі,
достатньому для погашення зобов'язань Підприємства, у тому числі і
перед Товариством. Отже, у зв'язку з тим, що зобов'язання
Підприємства перед Товариством, зокрема, згідно наказу
господарського суду м. Севастополя № 20-7/877 від 31.01.2002 року,
враховуючи дату зазначеного наказу, виникли до прийняття рішення
Радою ХХ.03.02 року та згідно довідки державної виконавчої служби
Ч-ського районного управління юстиції м. Севастополя № 19759 від
30.10.03 не виконані в повному обсязі; при цьому Радою не вжито
заходів досудової санації, передбаченої ст. 3 Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
.
Отже, за таких обставин підставним вбачається висновок
апеляційного суду про те, що спірне рішення ради прийнято без
врахування наведених положень Закону щодо досудової санації
Підприємства.
В той же час судом було встановлено, що згідно довідок державної
виконавчої служби Ч-ського районного управління юстиції м.
Севастополя № 19759 від 30.10.2003 року та № 19760 від 30.10.2003
року про стягнення з Підприємства на користь Товариства, згідно
наказу господарського суду м. Севастополя № 20-7/877 від
31.01.2002 року 226 280 грн. 83 коп. та згідно наказу
господарського суду м. Севастополя № 20-7/1820-2/002 від
28.05.2002 року 129 474 грн. 17 коп., вказані стягнення були
здійснені частково, відповідно: в сумі 23 305 грн. 07 коп. та в
сумі 47 351 грн. 83 коп. Докази здійснення стягнення по вказаних
наказах у повному обсязі у матеріалах справи відсутні. Також,
згідно акту опису і арешту майна від 10.01.2002 року на підставі
наказів господарського суду м. Севастополя № 20-7М820, № 20-7/182
від 30.11.2001 року був проведений опис та арешт майна
Підприємства.
Виходячи з положень Закону ( 2343-12 ) (2343-12)
, у випадку незадоволення
своїх вимог у порядку позовного провадження, особа, при наявності
відповідних доказів згідно вимог Закону, має право звернутись із
вимогами про задоволення своїх грошових вимог у порядку
провадження у справі про банкрутство відповідного боржника шляхом
порушення справи відповідно до норм ГПК України та Закону.
При цьому господарським судом апеляційної інстанції взято до
уваги, що в процесі розгляду справи було встановлено, що Радою
фінансовий стан, стан розрахунків з кредиторами, зокрема, з
Товариством не досліджувався.
За таких обставин постанову Київського апеляційного господарського
суду прийнято обгрунтовано при правильному застосуванні норм
матеріального права.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-13 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги Севастопольської міської ради та Комунального
підприємства "ХХХ" залишити без задоволення.
Постанову від 23.12.03 Київського апеляційного господарського суду
у справі № Х3 господарського суду м. Києва залишити без змін.