ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24.02.2004 Справа N 7/183-1849
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши у відкритому ВАТ “ЦЗ”
судовому засіданні в особі ліквідатора Т-са В.М.
касаційну скаргу
на постанову від 25.11.2003
Львівського апеляційного
господарського суду
у справі № 7/183-1849
за позовом ВАТ “ЦЗ” в особі ліквідатора Т-са
(третя особа без В.М. РВ ФДМ України по
самостійних вимог на Тернопільській області)
стороні позивача -
до ЗАТ “КА”
про визнання недійсним договору застави простих іменних акцій від
14.01.2000
В С Т А Н О В И В:
Рішенням від 12.09.2003 господарського суду Тернопільської
області в позові відмовлено у зв’язку з відповідністю
оспорюваного договору застави чинному законодавству та наявністю
у позивача на момент укладення цього договору статусу суб’єкта
права колективної власності.
Постановою від 25.11.2003 Львівського апеляційного
господарського суду рішення залишено без змін з тих же підстав.
Ліквідатор ВАТ “ЦЗ” у поданій касаційній скарзі просить рішення
та постанову скасувати, прийняти нове рішення про задоволення
позову, оскільки вважає, що всупереч вимогам ч. 5 ст. 11 Закону
України “Про заставу” ( 2654-12 ) (2654-12)
, п.п. 1.1, 1.4 Положення про
порядок надання ФДМ України дозволу на заставу державного майна
(затверджено наказом ФДМ України від 04.06.96 № 618) та ч. 3 п.
13 ст. 13 Закону України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання банкрутом” ( 2181-14 ) (2181-14)
оспорюваний договір
застави укладено та передавальне розпорядження від 14.11.2000
підписано без дозволу відповідного державного органу
приватизації та без згоди розпорядника майна боржника. Окрім
того, скаржник вказує на неврахування судом ухвали від
10.08.2000 арбітражного суду Тернопільської області у справі
№ 10/Б-251, якою накладено арешт на все майно та майнові активи
боржника, що на думку позивача означає також накладення заборони
вчиняти дії щодо передачі акцій у власність ЗАТ “Т”.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет
правильності їх юридичної оцінки судами першої та апеляційної
інстанцій і заслухавши пояснення присутніх у засіданні
представників сторін, дійшла висновку, що оскаржувані рішення та
постанова підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга
позивача – відхиленню з наступних підстав.
На спірні договірні правовідносини, пов’язані з укладенням між
сторонами в січні 2000 року договору застави цінних паперів, які
належали заставодавцю на праві колективної власності,
поширюється дія норм ст.ст. 4, 20 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
, ч. 2 п. 1 ст. 21 Закону України “Про підприємства в
Україні” ( 887-12 ) (887-12)
(чинного до 01.01.2004), абзацу 12 ч. 1
ст. 25 та п. 1 ч. 10 ст. 17 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
та ч. 3 ст. 11 Закону України “Про заставу”
( 2654-12 ) (2654-12)
, чим спростовуються посилання скаржника в
обгрунтування своїх заперечень на ч. 5 ст. 11 Закону України
“Про заставу” ( 2654-12 ) (2654-12)
, п.п. 1.1, 1.4 Положення про порядок
надання Фондом державного майна України дозволу на заставу
державного майна (затверджено наказом ФДМ України від 04.06.96
№ 618) та п. 1 ст. 12, ч. 13 ст. 13 Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, які не стосуються предмета даного
господарського спору. Адже, судом при прийняті оскаржуваних
рішення та постанови з врахуванням непоширення стосовно ВАТ
“ЦЗ” дії Указу Президента України від 15.06.93 № 210/93 “Про
корпоратизацію підприємств” (ч. 3 п. 1 Указу) з достовірністю
встановлено обставини створення ВАТ “ЦЗ” саме в процесі
приватизації, а не корпоратизації, набуття цим акціонерним
товариством статусу суб’єкта права колективної власності з дня
державної реєстрації (15.07.96) та обумовленого цим правомірного
укладення між сторонами 14.01.2000 договору застави щодо акцій,
які належали ВАТ на титулі права колективної власності.
З моменту перетворення державного підприємства у акціонерне
товариство останнє як суб’єкт права колективної власності
товариство згідно зі ст. 4 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
та ч. 3 ст. 11 Закону України “Про заставу”
( 2654-12 ) (2654-12)
стало самостійною юридичною особою, яка вправі від
власного імені укладати угоди стосовно належного їй майна,
набувати цивільних прав та нести цивільні обов’язки у відносинах
з контрагентами, в т.ч. виступати заставодавцем, а Фонд
державного майна України в межах державної частки у статутному
фонді (57,4%) разом з іншими учасниками (акціонерами)
господарського товариства не позбавлений права брати участь в
управлінні справами товариства згідно установчих документів
через відповідні органи товариства, як це передбачено п. “а”
ст. 10 Закону України “Про господарські товариства” ( 1576-12 ) (1576-12)
.
За таких обставин судом першої інстанції правомірно не
застосовано до спірних договірних відносин положення ч. 5 ст. 11
Закону України “Про заставу” ( 2654-12 ) (2654-12)
, на чому безпідставно
наполягає скаржник, оскільки згідно зазначеної статті отримання
дозволу відповідного органу приватизації обов’язкове виключно
стосовно державного підприємства та ВАТ, створеного в процесі
корпоратизації, однак судом встановлено факт створення позивача
в процесі приватизації і ці обставини не спростовано скаржником.
З цих же підстав колегія відхиляє помилкові посилання скаржника
на п. п 2.2, 1.4 Положення про порядок надання Фондом державного
майна України дозволу на заставу державного майна (затверджено
наказом ФДМ України від 04.06.96 № 628), так як згадане
Положення поширює свою дію на акціонерні товариства, які входять
до сфери управління Фонду державного майна України, проте ВАТ
“ЦЗ” з моменту державної реєстрації (15.07.96) та набуття
статусу суб’єкта права колективної власності не відноситься до
сфери управління ФДМ України.
Відповідно до ч. 2 п. 1 ст. 21 Закону України “Про підприємства
в Україні” ( 887-12 ) (887-12)
, чинного на дату укладення оспорюваного
договору застави від 14.01.2000, підприємства вільні у виборі
предмета договору, визначенні зобов’язань, будь-яких інших умов
господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству
України.
Судом зафіксовано відсутність у голови правління ВАТ “ЦЗ” будь-
яких обмежень щодо укладення цивільних угод, які б існували на
момент укладення оспорюваного договору застави, оскільки
повноваження органів управління цього акціонерного товариства
були припинені лише після прийняття арбітражним судом
Тернопільської області у справі № 10/Б-251 постанови від
02.02.2001 (а.с.5), якою ВАТ “ЦЗ” було визнано банкрутом та
призначено його ліквідатором Т-са В.М.
Водночас касаційна інстанція погоджується з висновками суду
апелцўйної інстанції про пред’явлення позивачем (ліквідатором)
позову у даній справі шляхом виходу за межі своїх повноважень,
визначених п. 1 ч. 10 ст. 17 та абзацом 12 ч. 1 ст. 25 Закону
України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, оскільки п. 1 ч. 10 ст. 17 цього
закону встановлено вичерпний перелік підстав для визнання
недійсними угод боржника за заявами ліквідатора, а в наявній
позовній заяві ліквідатора № 39 від 10.06.2003 не зазначено
жодної з передбачених цим законом підстав.
Разом з тим колегія відхиляє викладені у касаційній скарзі
доводи позивача щодо заподіяння збитків боржнику внаслідок
виконання оспорюваного договору застави та створення перешкод
для відновлення платоспроможності боржника, оскільки такі
питання не порушувалися в позовній заяві та апеляційній скарзі
ліквідатора та не були предметом дослідження під час розгляду
спору в судах першої та апеляційної інстанції, а згідно
імперативних вимог ч. 2 ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним.
Колегія також не приймає до уваги посилання ліквідатора на
залишення судом апеляційної інстанції без належної оцінки норми,
вміщеної в абзаці 4 частини 13 ст. 13 Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, яка не підлягає застосуванню до спірних
правовідносин застави. Адже вищевказаною нормою вимагається
обов’язкове погодження керівником або органом управління
боржника з розпорядником майна питань укладення угод щодо
розпорядження іншим майном боржника, балансова вартість якого
складає понад один відсоток балансової вартості активів
боржника. Однак, договір застави простих іменних акцій від
14.01.2000 було укладено до призначення розпорядника майном ВАТ
“ЦЗ”, оформленого п. 3 резолютивної частини ухвали арбітражного
суду Тернопільської області від 10.08.2000 у справі № 10Б/251
(а.с.15), а вчинене після цього передавальне розпорядження від
14.11.2000 (а.с.8) не є угодою в розумінні ст. 41 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, так як видане заставодавцем на виконання п. 2.4
договору застави від 14.01.2000 (а.с. 6,7). Зважаючи на це
оспорюване розпорядження від 14.11.2000 не підпадає під дію
обмежень, встановлених абзацом 4 ч. 13 ст. 13 Закону України
“Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, та які стосуються виключно випадків
укладення угод щодо майна боржника, але аж ніяк не їх виконання
органом управління боржника. При цьому судом враховано, що
згідно з ч. 15 ст. 13 вищевказаного закону призначення
розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень
керівника чи органу управління боржника.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
господарський суд за клопотанням розпорядника майна,
кредиторів або з власної ініціативи може заборонити укладати без
згоди арбітражного керуючого (розпорядника) угоди, а також
зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності,
інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів
для збереження майна, про що виноситься ухвала. Тобто
законодавцем визначено можливість застосування альтернативних
заходів до забезпечення грошових вимог кредиторів у справі про
банкрутство, які (заходи) не охоплюються та не поглинаються один
одним. В зв’язку з цим не заслуговують на увагу посилання
скаржника в обгрунтування своїх заперечень на накладення ухвалою
від 10.08.2000 арбітражного суду Тернопільської області у справі
№ 10/Б-251 арешту на все майно та майнові активи ВАТ “ЦЗ”, якою,
на думку ліквідатора, нібито було автоматично накладено також
заборону передавати акції у власність іншим особам, оскільки
такі твердження грунтуються на довільному помилковому тлумаченні
змісту п. 2 ч. 1 ст. 12 вищенаведеного закону та безпідставному
ототожненні таких заходів до забезпечення вимог кредиторів як
арешт майна боржника та заборона боржнику вчиняти певні дії
стосовно свого майна.
Тим більше, що судом апеляційної інстанції з врахуванням вимог
п. 7 постанови КМ України від 22.09.99 № 1744 “Про затвердження
Порядку накладення арешту на цінні папери” ( 1744-99-п ) (1744-99-п)
з
достовірністю встановлено, а скаржником не спростовано факт
відсутності накладення у спеціально передбаченому порядку арешту
на акції, які були об’єктом застави за оспорюваним договором.
Таким чином судом першої та апеляційної інстанцій на підставі
ретельної правової оцінки наявних у справі доказів у їх
сукупності встановлено відповідність чинному законодавству
оспорюваного договору застави від 14.01.2000, укладеного зі
сторони ВАТ “ЦЗ” в межах наданих йому повноважень як суб’єкта
права колективної власності, а тому касаційна інстанція
погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність
підстав для задоволення позову.
Зважаючи на викладене, колегія дійшла висновку про правомірність
застосування судами першої та апеляційної інстанцій до спірних
правовідносин норм чинного на той час цивільного законодавства
та відсутність будь-яких підстав вважати, що судом помилково
застосовано матеріальне чи процесуальне право в розрізі даного
спору.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7 - 111-9,
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, суд
П О С Т А Н О В И В:
Рішення від 12.09.2003 господарського суду Тернопільської
області та постанову від 25.11.2003 Львівського апеляційного
господарського суду у справі № 7/183-1849 залишити без змін, а
касаційну скаргу ліквідатора ВАТ “ЦЗ” – без задоволення.