ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.02.2004 Справа N 29/186
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
суддів
розглянувши у відкритому Державної податкової інспекції у
судовому засіданні Шевченківському районі м. Львова
касаційну скаргу
на постанову від 25.09.2003 року Львівського
апеляційного господарського суду
у справі № 52
господарського суду Львівської області
за позовом Приватного малого підприємства "ГТ", м.
Львів
до Державної податкової інспекції у
Шевченківському районі м. Львова
про визнання недійсним податкового
повідомлення-рішення
в судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача присутній,
від відповідача не з'явились
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Львівської області від 10.07.2003
року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного
господарського суду від 25.09.2003 року по справі № 52 позовні
вимоги задоволене; визнане недійсним податкове повідомленнярішення
ДПІ у Шевченківському районі м. Львова № 0010492320/01375 від
09.01.2003р.; стягнуте з відповідача на користь позивача 203 грн.
в якості відшкодування судових витрат.
В касаційній скарзі ДПІ у Шевченківському районі м. Львова просить
скасувати постанову апеляційного господарського суду та прийняти
нове рішення, яким позивачу в задоволенні позовних вимог
відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та
процесуального права, а саме : безпідставно застосовані норми
Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних
активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і
документів та розрахунків, затвердженої Наказом Міністерства
фінансів України від 11.08.1994 р. № 69 ( z0202-94 ) (z0202-94)
; порушено: п.
4 ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"
( 509-12 ) (509-12)
, ст. 17 Закону України "Про порядок погашення
зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами" ( 2181-14 ) (2181-14)
, ст. 11 Закону України "Про систему
оподаткування" ( 1251-12 ) (1251-12)
, ст. 43, п. 4 ст. 65, ст. 84 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
; рішення та постанова суперечать ст. 67
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
.
У відзиві на касаційну скаргу позивач вважає викладені в ній
доводи безпідставними та необґрунтованими.
Відповідач не скористався наданим процесуальним правом на участь в
засіданні суду касаційної інстанції.
Заслухавши заперечення на касаційну скаргу представників позивача,
перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність
їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду,
колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до
висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з
наступних підстав.
Відповідно до частини 1 ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
оцінка
доказів господарським судом повинна ґрунтуватись на всебічному,
повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин
справи.
Попередні судові інстанції встановили, що податкові накладні за
якими позивачем віднесено до податкового кредиту по ПДВ протягом
2000-2002 років суму 2282,85 грн. виписані з браком форми, а саме
податкові накладні, на підставі яких мало місце включення вказаної
суми до податкового кредиту, не містять номенклатури поставки
проданих товарів (робіт, послуг) та даних щодо їх виміру,
кількості, ціни продажу, що є обов'язковими реквізитами податкової
накладної відповідно до підпункту 7.2.1 пункту 7.2 ст. 7 Закону
України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
. Тому
висновок відповідача про порушення позивачем пп. 7.4.5 п. 7.4 ст.
7 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
є
правомірним.
З акту перевірки вбачається, що податкові накладні, на підставі
яких позивач включив до складу податкового кредиту суми ПДВ,
стосовно яких виник спір, були видані позивачу його контрагентами
за договорами купівлі-продажу, в яких позивач виступав покупцем.
Відповідно до пункту 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України "Про
податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
датою виникнення права
платника податку на податковий кредит вважається: дата здійснення
першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку
платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки
відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з
використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;
або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт
придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Згідно пункту 6 Порядку заповнення податкової накладної,
затвердженої наказом ДПА України від 30.05.97 р. № 165
( z0233-97 ) (z0233-97)
, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України
23.06.97 р. за № 233/2037 податкова накладна складається у двох
примірниках (оригінал і копія) у момент виникнення податкових
зобов'язань продавця, тобто на дату здійснення будь-якої з подій,
що сталася раніше, відповідно до вимог пункту 7.3 "Дата виникнення
податкових зобов'язань" статті 7 Закону України від 3 квітня 1997
року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
та статті 10 Указу Президента України від 7 серпня 1998 року
N 857/98 "Про деякі зміни в оподаткуванні".
За змістом наведених правових норм юридичним фактом, що породжує
право покупця на включення до податкового кредиту сум податків,
сплачених у звітному періоді, є факт перерахування
покупцем продавцю коштів, отриманих від продажу товарів (робіт,
послуг).
Відповідно до абзацу третього підпункту 7.2.3 пункту 7.2 ст. 7
Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно
розрахунковим документом.
Згідно підпункту 7.2.6 цієї ж статті податкова накладна видається
в разі продажу товарів покупцю на його вимогу.
У будь-якому випадку видається товарний чек, інший розрахунковий
документ, що підтверджує передачу товарів та/або
прийняття платежу із зазначенням суми податку. У разі порушення
продавцем порядку виписування податкової накладної на вимогу
покупця згідно з цим підпунктом покупець має право звернутися до
кінця поточного податкового періоду з відповідною заявою до органу
державної податкової служби за своїм місцезнаходженням. До заяви
подаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів,
що засвідчують придбання товарів . Своєчасно
подана заява є підставою для включення до податкового кредиту суми
податку на додану вартість, сплаченої у зв'язку з придбанням
товарів .
Пунктом 4 Порядку заповнення податкової накладної ( z0233-97 ) (z0233-97)
встановлено, що сплачена сума податку на додану
вартість у податковій накладній повинна відповідати сумі
податкових зобов'язань з продажу товарів продавця
у книзі обліку продажу товарів .
Визнаючи в підпункті 7.4.5 пункту 7.4 ст. 7 названого Закону
( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
за податковою накладною (наряду з митними
деклараціями, актом прийняття робіт чи банківськими
документами про перерахування коштів в оплату вартості робіт
(послуг) при імпорті останніх) статус документа, що виключно
підтверджує включені платником до податкового кредиту суми витрат
по сплаті податку, законодавець разом з тим не передбачає
обов'язковість настання протилежних наслідків у випадку заповнення
податкової накладної без зазначення всіх реквізитів, які вона має
містити відповідно до підпункту 7.2.1 пункту 7.2 ст. 7 Закону
( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
.
У зв'язку з цим у разі виникнення спору стосовно права платника на
включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на
додану вартість по операціях з продажу товарів, отриманих у межах
договору купівлі-продажу, суду слід, зокрема, встановити, чи мало
місце перерахування покупцем коштів на користь продавця з
врахуванням податку на додану вартість, чи підтверджена сума
сплаченого податку податковою накладною та чи видана ця податкова
накладна особою, що зареєстрована як платник ПДВ.
Ці обставини господарським судом при розгляді даної справи
встановлені не були, у зв'язку з чим висновок суду стосовно прав
сторін у справі не може вважатися таким, що зроблений на підставі
правильного застосування норм матеріального права.
Також судами встановлено, що відповідно до ч.2 п. 2.5 акту
перевірки позивачем допущено порушення пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7
Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
, яке
згідно висновків перервіряючих полягає в тому, що позивачем
включено до складу податкового кредиту ПДВ з придбання товарів,
вартість яких не відноситься до складу валових витрат. Акт
перевірки, матеріали справи не містять доказів того, що витрати на
купівлю товарів (послуг), на які були виписані податкові накладні
не відносяться до валових витрат позивача. У апеляційній скарзі
доводи позивача щодо невідповідності вказаного факту фактичним
обставинам справи відповідачем не спростовуються.
Колегія суддів відзначає, що відповідно до пп. 4.2.3 п. 4.2 ст. 4
Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"
( 2181-14 ) (2181-14)
обов'язок доведення того, що будь-яке нарахування,
здійснене контролюючим органом у випадках, визначених підпунктом
4.2.2 цього пункту, є помилковим, покладається на платника
податків, за винятком випадків, визначених пунктом 4.3 цієї
статті.
В позовній заяві позивач посилався на те, що фактично вартість
придбаних ним за цим епізодом товарів була віднесена до складу
валових витрат, або на збільшення вартості основних фондів. Суд
цих доводів не перевірив, належної оцінки їм не дав, що є істотною
неповнотою встановлення обставин справи.
По третьому епізоду судами встановлено, що ч.3 п. 5.2 акту
перевірки встановлено порушення позивачем п. 7.4 ст. 7 Закону
України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
, яке
полягало в тому, що ним включено до складу податкового кредиту
суми ПДВ з придбання товарів, вартість яких не відноситься до
складу валових витрат, оскільки вказані матеріальні цінності не
були виявлені в наявності під час проведення перевірки. Зокрема, в
акті перевірки вказано, що встановлено розходження між фактичною
та обліковою кількістю товарно-матеріальних цінностей на суму
34615,34 грн., чим порушено вимоги ст. 9 Закону України "Про
бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" ( 996-14 ) (996-14)
.
На підставі цього в акті зроблено висновок про те, що сума ПДВ
сплачена у зв'язку з придбанням товарів не виявлених при перевірці
по місцю знаходження позивача, до складу податкового кредиту не
включається.
За висновками судів попередніх судових інстанцій факт відсутності
на підприємстві позивача товарно-матеріальних цінностей може
підтверджуватись тільки даними актів, що складені відповідно до
Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних
активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і
документів та розрахунків, затвердженої наказом Міністерства
фінансів України від 11.08.1994р. № 69 ( z0202-94 ) (z0202-94)
.
Колегія не погоджується з висновком судів в цій частині з огляду
на таке.
Відповідно до вищезазначеної Інструкції проведення інвентаризації
є обов'язковим у випадках , передбачених її пунктом третім, який
не регулює правовідносин між платником податків та органами
державної податкової служби. Натомість, відповідно до пунктів 1, 3
ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"
( 509-12 ) (509-12)
відповідач має право проводити обстеження виробничих,
складських, торговельних та інших приміщень для отримання даних
про фінансово-господарську діяльність платника податків з метою
встановлення об'єкту оподаткування підприємства та для визначення
сум його податкових зобов'язань.
Як зазначалось вище, обов'язок доведення того, що відповідне
нарахування здійснене контролюючим органом помилково, покладається
на платника податків. В позовній заяві позивач зазначав, що
товарно-матеріальні цінності на суму 34615,34 грн. є на балансі
позивача та знаходяться на його структурному підрозділі. Однак,
суд цих обставин не перевірив, оцінки доводам позовної заяви в цій
частині не дав, чим припустився істотної неповноти встановлення
обставин справи.
Посилання судів на неможливість визнання недійсним податкового
повідомлення-рішення в певній частині є необґрунтованим, оскільки
визначаючи правомірність чи неправомірність тих чи інших
нарахувань податкових зобов'язань, суд має можливість визначити
розмір штрафних санкцій, які застосовані за певні правопорушення.
Розмір та порядок накладення штрафних санкцій передбачений ст. 17
Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників
податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"
( 2181-14 ) (2181-14)
і не застосовується контролюючим органом довільно.
Таким чином, аналізуючи акт перевірки та порушення зафіксовані в
ньому, а також податкове повідомленнярішення суд має можливість
відокремити ті суми податкових зобов'язань та штрафних санкцій,
які нараховані правомірно.
Крім того, згідно ч. 1 ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
якщо подані
сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний
витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі
у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.
Тому, суди при розгляді справи, вважаючи, що податкове
зобов'язання в якійсь частині нараховано неправомірно, зобов'язані
були витребувати у відповідача докази, які б підтверджували
підставність нарахування таких зобов'язань в тій сумі, яку містять
повідомлення-рішення.
Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим
порушенням ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
та виключає можливість
висновку касаційної інстанції щодо правильності застосування судом
норм матеріального права при вирішенні спору. У зв'язку з цим
постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з
передачею справи на новий розгляд. Під час нового розгляду справи
суду першої інстанції слід взяти до уваги наведене в цій
постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного,
повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і
обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у
відповідності з чинним законодавством вирішити спір.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-8, п. 3 ч. 1 ст. 111-9, ч. 1
ст. 111-10, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України, -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському
районі м. Львова від 23.10.2003 року № 25-60/10- 008 на постанову
Львівського апеляційного господарського суду від 25.09.2003 року
справі № 52 задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Львівської області від 05.08.2003 року
та постанову Львівського апеляційного господарського суду від
25.09.2003 року у справі № 52 - скасувати.
Справу № 52 направити до Господарського суду Львівської області на
новий розгляд.