ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17.02.2004 Справа N 35/34пд
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою
відповідальністю “У”
на ухвалу господарського суду Донецької області від 20.11.2003р.
у справі № 35/34пд
за позовом Акціонерного банку “Б”
до Товариства з обмеженою відповідальністю “У”
на дії відділу державної виконавчої служби
Центрально-міського районного управління юстиції м. Макіївки,
В С Т А Н О В И В:
Ухвалою господарського суду Донецької області від 20.11.2003р.Б.
Крім того, місцевий суд в оскаржуваній ухвалі зазначив, що
відповідно до статті 26 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
у ліквідаційну масу в ході ліквідаційної процедури
боржника включаються усі види майнових активів, які належать
йому на праві власності.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою, відповідач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій
просить суд її скасувати.
У своїй касаційній скарзі скаржник посилається на порушення
місцевим господарським судом ст. 23 Закону України “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
, ст.ст. 34,37 Закону України “Про
виконавче провадження” ( 606-14 ) (606-14)
.
Зокрема, скаржник наполягає на тому, що наказ у даній справі
мала виконувати не державна виконавча служба, а ліквідаційна
комісія, яка несе за це відповідальність та мала можливість
визначити, яке саме майно залишилося у власності позивача згідно
постанови Донецького апеляційного господарського суду від
11.06.2003р., прийнятій у даній справі, а яке увійшло до
ліквідаційної маси.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та
процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта,
знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з
таких підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, постановою Донецького
апеляційного господарського суду від 11.06.2003р. у справі
№ 35/34пд позовні вимоги АБ “Б” про розірвання договору
купівлі-продажу комплексу будівель та споруд колишньої бази МТЗ,
розташованої у м. Макіївці, вул.Патона, 20а, укладеного з ТОВ
“У” м. Макіївка та повернення вказаного майна, задоволені.
Зобов’язано відповідача повернути позивачу отримане за цим
договором майно, оскільки, як визнано судом, право власності на
вищевказане майно не було передано і законним власником
майнового комплексу є АБ “Б”.
З наведено вбачається, що даний спір розглядався не в межах
провадження справи про банкрутство ТОВ “У” за позовом
зобов’язально - правового характеру, а у позовному провадженні
за речово-правовим позовом, а саме розірвання зобов’язально -
правових відносин між позивачем і відповідачем з поверненням
майна власнику. У зв’язку з чим, посилання скаржника на Закон
України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
колегія суддів вважає безпідставним,
оскільки сторони у даній справі не є кредитором і боржником у
розумінні названого Закону.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів
(посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому
виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку,
регламентуються Законом України “Про виконавче провадження”
( 606-14 ) (606-14)
. Вказаний нормативний акт є спеціальним по відношенню
до інших нормативних актів при вирішенні питання щодо оцінки дій
державного виконавця.
Посилання скаржника на порушення судом першої інстанції ст. 34
Закону України “Про виконавче провадження” ( 606-14 ) (606-14)
, колегія
суддів відхиляє з огляду на таке. Передбачена п. 8 названої
статті вимога щодо обов’язкового зупинення виконавчого
провадження у випадку порушення господарським судом провадження
у справі про банкрутство боржника обумовлюється необхідністю
встановлення судом фактів, які мають суттєве значення для
виконавчого провадження. При цьому, вказана обставина є
підставою обов’язкового зупинення виконавчого провадження, якщо
стосується саме тих прав, щодо яких прийнято до виконання
відповідний виконавчий документ.
Але, виконавче провадження з виконання наказу суду у даній
справі не потребувало встановлення судом будь-яких фактів,
оскільки, як зазначалося вище, позовні вимоги, задоволені судом,
не стосувалися грошових зобов’язань боржника, які він міг би
відхилити у провадженні справи про банкрутство або вимоги
виконання яких (зобов’язань) могли би бути погашені взагалі, у
випадках передбачених Законом України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 37 Закону України “Про виконавче
провадження” ( 606-14 ) (606-14)
(у редакції до 28.08.2003р.) виконавче
провадження підлягає закінченню у випадку передачі виконавчого
документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника –
юридичної особи, в тому числі внаслідок визнання боржника
банкрутом. Утім, вказана норма не встановлює обов’язок
державного виконавця у будь-якому випадку закінчити виконавче
провадження у разі здійснення ліквідації боржника – юридичної
особи, у тому числі внаслідок визнання боржника банкротом, та
передати виконавчий документ, у даному випадку наказ
господарського суду, ліквідаційній комісії. Тому, посилання
скаржника у скарзі на дану правову норму в розрізі оцінки дій
виконавчої служби, у даному випадку, є помилковим.
Колегія суддів зважає і на те, що повноваження ліквідатора,
визначені у ст. 25 Закону України “Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”
( 2343-12 ) (2343-12)
щодо збереження, розпорядження, пошуку, повернення
майна тощо, поширюються виключно на майно боржника, тоді як
майновий комплекс є власністю позивача, і не може бути включений
до ліквідаційної маси банкрута, оскільки як встановлено судом,
він не належить йому на праві власності.
Крім того, можливість виконання ліквідатором виконавчих
документів, одержаних за речово-правовими позовами, ні Закон
України “Про виконавче провадження” ( 606-14 ) (606-14)
ні Закон України
“Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом” ( 2343-12 ) (2343-12)
не передбачають.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої
інстанції про те, що дії державної виконавчої служби не
суперечать Закону України “Про виконавче провадження”
( 606-14 ) (606-14)
, і вважає, що відносно виконання наказу
господарського суду у даній справі, вони є правомірними.
Посилання скаржника на те, що ліквідаційна комісія була
позбавлена можливості визначити, яке саме майно залишилося у
власності позивача згідно постанови Донецького апеляційного
господарського суду від 11.06.2003р., прийнятій у даній справі,
а яке увійшло до ліквідаційної маси, колегія суддів відхиляє з
огляду на те, що державною виконавчою службою відповідачу
надавалася можливість згідно чинного законодавства виконати
наказ суду у добровільному порядку.
За таких обставин, оскаржуваний судовий акт у даній справі є
таким, що ухвалений у відповідності з нормами процесуального
права, і підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Враховуючи викладене, та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “У”
залишити без задоволення, а ухвалу господарського суду Донецької
області від 20.11.2003р. у справі № 35/34пд - без змін.