ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10.02.2004 Справа N 15/63
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
Головуючого судді
суддів
розглянувши касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства
“ЗС” на постанову Харківського апеляційного господарського суду
від 24.06.2003р.
у справі № 15/63 господарського суду Полтавської області
за позовом заступника прокурора Полтавської області в інтересах
держави в особі Національної акціонерної компанії “У” в особі
Полтавської філії
до відповідача Відкритого акціонерного товариства “ЗС”
про стягнення 235 860,30грн.
за участю представників:
НАК “У”
ВАТ “ЗС”
ГПУ – ст. прокурор відділу
в с т а н о в и л а :
заступник прокурора Полтавської області звернувся до
господарського суду Полтавської області в інтересах держави з
позовом про стягнення з Відкритого акціонерного товариства “ЗС”
на користь Національної акціонерної компанії “У” 235 860,30грн.
заборгованості за договором № 152/Л від 05.03.99р., у т.ч. 219
386,83грн. основної заборгованості по лізингових платежах, 16
473,47грн. пені. В обґрунтування заявлених вимог, прокурор
посилався на те, що відповідач в установлений договором строк не
виконав взятих на себе зобов’язань щодо сплати лізингових
платежів, право вимоги виконання яких передано НАК “У” (а.с.3-
4).
Відповідач у справі – Відкрите акціонерне товариство “ЗС” у
відзиві на позов заявлені вимоги відхилило, вказуючи на те, що
лізингові платежі розраховані з урахуванням податку на додану
вартість, однак операції за договором фінансового лізингу не є
об’єктом оподаткування податком на додану вартість (а.с.50-51).
Рішенням господарського суду Полтавської області від
11.04.2003р. позов задоволено. Відповідно до рішення суду з
відповідача на користь позивача стягнуто 219 386,83грн.
основного боргу, 16 473,47грн. пені (а.с.76-77).
Прийняте судом рішення мотивовано тим, що відповідач не виконав
у встановлений строк взятих на себе зобов’язань щодо сплати
лізингових платежів.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від
24.06.2003р. рішення господарського суду Полтавської області від
11.04.2003р. залишено без змін (а.с.107-109).
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ВАТ “ЗС”
звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою та просить їх скасувати, а заявлений позов залишити без
розгляду.
Скаржник вважає, що при прийнятті оскаржуваних судових актів,
судами:
- невірно застосовано п. 3.2.2 п. 3.2 ст. 3 Закону України
“Про податок на додану вартість” ( 168/97-ВР ) (168/97-ВР)
;
- допущено порушення ст. 129 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, ст. 4-4 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, оскільки
судовий процес не фіксувався технічними засобами.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального і процесуального
права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить
касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з
наступних підстав.
В силу ст. 121 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, на
прокуратуру України покладається представництво інтересів
держави в суді у випадках, визначених законом.
Так, відповідно до ст. 36-1 Закону України “Про прокуратуру”
( 1789-12 ) (1789-12)
, представництво прокуратурою інтересів держави в
суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави
процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді
інтересів держави у випадках, передбачених законом. Підставою
представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або
загрози порушень економічних, політичних та інших державних
інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних
або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з
державою.
Однією з форм представництва, що визначено ч. 3 вказаної норми,
є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і
свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних
осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання
незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових
осіб. При цьому, відповідно до ч. 5 ст. 36-1 Закону ( 1789-12 ) (1789-12)
,
прокурор самостійно визначає підстави для представництва у
судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в
будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому
процесуальним законом.
В силу ч. 1 ст. 2 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, господарський суд
порушує справи за позовними заявами: прокурорів та їх
заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах
держави. Частина третя вказаної норми також визначає, що
прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах
держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає
порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх
захисту, а також вказує орган, уповноважений державою
здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Вирішуючи питання про прийняття такої позовної заяви
господарський суд повинен оцінювати правильність визначення
прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо
здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із
захистом інтересів держави.
Відповідно рішення Конституційного суду України від 08.04.99р.
№ 3рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого
арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України
щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного
процесуального кодексу України (справа про представництво
прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді),
прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови
саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ
і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Відповідно до пункту 2 резолютивної частини цього рішення під
поняттям “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні
функції у спірних відносинах”, зазначеним у частині другій
статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, потрібно розуміти орган державної влади чи орган
місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження
органу виконавчої влади.
А згідно пункту 5 мотивувальної частини зазначеного рішення,
орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у
спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за
позовною заявою прокурора, і на підставі частини першої статті
21 Арбітражного процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
є
стороною в арбітражному процесі. Цей орган вчиняє процесуальні
дії (відповідні функції) згідно зі статтею 22 Арбітражного
процесуального кодексу України.
Предметом позову, який подано прокурором, є стягнення
заборгованості за договором від 05.03.99р. Звертаючись з даним
позовом до суду, прокурор зазначив у заяві як орган,
уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних
відносинах, – Кабінет Міністрів України, який фактично виступає
позивачем у даній справі. Водночас прокурор просить суд
захистити порушене право шляхом стягнення коштів на користь
іншого самостійного суб’єкта господарювання – НАК “У”, що
залишено без уваги судом першої інстанції.
Вирішуючи спір у даній справі по суті заявлених вимог, суд
першої інстанції не з’ясував чи подано позов саме в інтересах
держави в особі її уповноваженого органу, а також на захист яких
суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів подано
даний позов. Для чого суду першої інстанції необхідно було дати
оцінку обгрунтування подачі такого позову, викладеному у поданій
прокурором заяві.
Між тим, відповідно до ст. 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судові
рішення повинні прийматися за результатами обговорення усіх
обставин справи.
Принцип об’єктивної істини, тобто відповідності висновків,
викладених у судовому акті, дійсним обставинам справи,
реалізується рядом норм ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, зокрема,
положеннями ст.ст. 38,43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Порушення зазначених норм процесуального права, які допущені
судом першої інстанції, у подальшому не усунуті судом
апеляційної інстанції, у зв’язку з чим обставини справи, які
підлягали встановленню, не досліджені з достатньою повною.
Зокрема, ними не встановлено: належність у особи, яка фактично
зазначена як позивач у справі, – Кабінету Міністрів України
відповідних повноважень; у чому полягає порушення матеріальних
або інших інтересів держави; необхідність їх захисту.
Зазначені порушення не можуть бути усунуті судом касаційної
інстанції.
Так, відповідно до ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна
інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи
перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції
норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція
не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що
не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду
чи відхилені
ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу,
про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або
додатково перевіряти докази.
З урахуванням викладеного, прийняті судові рішення підлягають
скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої
інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
П О С Т А Н О В И Л А :
1.Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “ЗС”
задовольнити частково.
2.Постанову Харківського апеляційного господарського суду від
24.06.2003р. та рішення господарського суду Полтавської області
від 11.04.2003р. у справі № 15/63 скасувати.
3. Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Полтавської області.