Визнання договорів і документів недійсними за позовами податкових органів

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ДПІ у Печерському районі м. Києва на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2003 р. у справі N 29/357 господарського суду м. Києва за позовом ДПІ у Печерському районі м. Києва до ТОВ "П", ПП "Ш" про визнання недійсним договору, В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду м. Києва від 14.07.2003 р. у справі N 29/357 залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2003 р. у задоволенні позову про визнання договору N 26 від 14.02.2000 р. недійсним на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України (1540-06) та стягнення з відповідача - в доход держави вартості послуг, отриманих за договором, відмовлено з мотивів недоведення позивачем факту укладання відповідачами угоди з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

У касаційній скарзі ДПІ у Печерському районі м. Києва просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2003 р., рішення господарського суду м. Києва від 14.07.2003 р. у справі N 29/357 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм ст. 49 Цивільного кодексу України (1540-06) та ст. 34, 35 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Відповідачі не скористалися своїм процесуальним правом на участь своїх представників в засіданні суду касаційної інстанції.

Заслухавши пояснення представників позивача, які підтримали касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки господарським судом апеляційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що між відповідачами укладено договір про надання послуг N 26 від 14.02.2000 р., який відповідачами виконано (про що свідчать податкова накладна N 16 від 22.02.2000 р. на загальну суму 22 106,00 грн., в т.ч. ПДВ - 36 969,05 грн., акт виконаних робіт від 29.02.2000 р. на загальну суму 22 106,00 грн., рахунок-фактура N 18 від 18.02.2000 р., платіжне доручення N 20 від 21.02.2000 р.).

ДПІ у Печерському районі м. Києва звернулася з позовом про визнання вказаної угоди недійсною на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України (1540-06) і стягнення з ТОВ "П" в доход держави вартості послуг, отриманих за договором в розмірі 22 106,00 грн., оскільки ПП "Ш" зареєстровано на підставну особу, податкову звітність не подає, податки не сплачує, у зв'язку з чим рішенням Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 06.07.2001 р. у справі N 2-1446/01 було визнано недійсними державну реєстрацію ПП "Ш", реєстрацію як платника податку на додану вартість та первинні бухгалтерські документи з реквізитами ПП "Ш" та підписом П. як його директора.

Відмовляючи у позові про визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України (1540-06) , господарські суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що позивачем не доведено факт укладання відповідачами угоди з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Крім того, господарським судом першої інстанції зроблено висновок про пропущення позивачем строку позовної давності, встановленого ст. 71 Цивільного кодексу України.

Однак вказані висновки господарськими судами попередніх інстанцій зроблено без всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, як це передбачено правилами ст. 43 ГПК України (1798-12) .

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, і настання певних юридичних наслідків.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує можливість визнання угод недійсними на підставі ст. 49 Цивільного кодексу України (1540-06) за наявності мети не сплачувати податки з сум, отриманих за реалізовані іншим суб'єктам господарської діяльності товари (роботи, послуги), оскільки такі дії суперечать ст. 67 Конституції України (254к/96-ВР) , якою встановлено обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених Законом.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що згідно зі ст. 49 Цивільного кодексу України (1540-06) та п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України N 3 (v0003700-78) від 28.04.78 (з наступними змінами) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" угода, яка укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, визнається недійсною, і до таких угод належать угоди, спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування.

Однак господарськими судами попередніх інстанцій не взято до уваги, факти, встановлені рішенням Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 06.07.2001 р. у справі N 2-1446/01, а саме: факт реєстрації ПП "Ш" на підставну особу, відсутності підприємства за юридичною адресою, факт непричетності засновника підприємства М. і директора підприємства П. до фінансово-господарської діяльності підприємства і визнання у зв'язку з цим недійсними державної реєстрації ПП "Ш", реєстрації як платника податку на додану вартість первинних бухгалтерських документів з реквізитами ПП "Ш" та підписом П. як його директора.

Колегія суддів Вищого господарського суду України також зазначає, що ні місцевим, ні апеляційним господарськими судами належним чином не перевірено яку господарську діяльність здійснював перший відповідач, питання фактичного виконання робіт за спірним договором другим відповідачем, використання першим відповідачем результатів виконаних робіт, оскільки рішенням Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 06.07.2001 р. у справі N 2-1446/01 були визнано недійсними акт виконаних робіт від 29.02.2000 р., акт приймання-здачі рекламних постерів від 22.02.2000 р., податкову накладну N 16 від 22.02.2000 р. Вказане підтверджується, зокрема, і тим, що в обох попередніх судових інстанціях справа розглядалася по суті за відсутності представників обох відповідачів.

Відповідно, господарськими судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки доводам позивача щодо наявності умислу та мети учасників господарської угоди.

Крім того слід зазначити, що господарський суд апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення господарського суду першої інстанції, не дав будь-якої оцінки висновкам господарського суду м. Києва щодо порушення позивачем визначеного ст. 1 Цивільного кодексу України (1540-06) строку позовної давності, зробленим без будь-якого дослідження питання дати виникнення у позивача права на позов. При цьому господарськими судами не взято до уваги, що відповідно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, а право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Вищенаведене свідчить про те, що місцевим та апеляційним господарськими судами зроблено висновки при неповно встановлених обставинах справи.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно взяти до уваги викладене, всебічно і повно перевірити всі обставини справи, проаналізувати їх та інші докази, що містяться у матеріалах справи, визначитися щодо належних способів доказування у даній справі і прийняти рішення у відповідності з вимогами чинного законодавства.

В процесі розгляду справи слід усунути порушення норм матеріального та процесуального законодавства.

Враховуючи викладене, керуючись ст. 111-5, 111-7, п.3 ст. 111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального права України (1798-12) , Вищий господарський суд України, П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ДПІ у Печерському районі м. Києва задовольнити частково.

Скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2003 р. і рішення господарського суду м. Києва від 14.07.2003 р. у справі N 29/357, а справу передати на новий розгляд до господарського суду м. Києва.