ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.01.2004 Справа N 39/62
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
суддів
розглянувши у Товариства з обмеженою відповідальністю
відкритому судовому “М”
засіданні касаційні Державного комунального підприємства
скарги “К” Київської міської державної
адміністрації
на постанову від 24.09.2003 Київського апеляційного
господарського суду
у справі № 39/62
господарського суду м. Києва
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю
“М”
до Комунального підприємства по утриманню
житлового господарства Шевченківського
району м. Києва
3-тя особа Державне комунальне підприємство “К”
про стягнення 2060000 грн.
в судовому засіданні взяли участь представники:
позивача
відповідача
3-ї особи не з’явився
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду м. Києва від 09.06.2003 позов
задоволено і стягнуто з Комунального підприємства по утриманню
житлового господарства Шевченківського району м. Києва,
відповідача у справі, на користь ТОВ “М” 2060000 грн. основного
боргу, 1700 грн. витрат по сплаті державного мита, 118 грн.
витрат на забезпечення судового процесу та 412000 грн. витрат на
послуги адвоката.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
24.09.2003 рішення господарського суду від 09.06.2003 скасовано,
договір поруки № 1810/2 від 18.10.2002 укладений між Акціонерним
банком “ПБ” та Державним комунальним підприємством “К” визнано
недійсним.
В позові відмовлено.
Не погоджуючись з вказаною постановою суду позивач – ТОВ “М” та
третя особа на стороні позивача без самостійних вимог – Державне
комунальне підприємство “К” звернулись до Вищого господарського
суду України з касаційними скаргами, в яких просять скасувати
її, посилаючись на те, що постанова прийнята з грубим порушенням
вимог матеріального і процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали
справи та на підставі встановлених в ній фактичних обставин,
проаналізувавши правильність застосування господарським судом
при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального і
процесуального права, суд вважає, що касаційна скарга підлягає
задоволенню частково з таких підстав.
Як встановив Київський апеляційний господарський суд, між ДКП
“К” Київської міської державної адміністрації та Управління
житлового господарства Шевченківського району м. Києва,
правонаступником якого є відповідач у справі, Державне
комунальне підприємство Управління житлового господарства
Шевченківського району м. Києва, був укладений договір № 54 від
15.03.93 на випуск теплової енергії в гарячій воді.
На підставі вищевказаного договору ДКП “К” надавало послуги по
постачанню гарячої води УЖГ Шевченківського району м. Києва.
Згідно п. 14 договору остаточний розрахунок за спожите тепло
споживач, тобто УЖГ Шевченківського району м. Києва, мало
здійснити до першого числа поточного місяця.
УЖГ Шевченківського району м. Києва в повному обсязі не
розрахувалось, борг на 01.01.2001 склав 5773735,74 грн., що
підтверджується відповідним актом звірки розрахунків без дати.
Будь-яких інших доказів наявності вищевказаної заборгованості ні
в місцевому суді, ні при розгляді апеляційної скарги не подано.
18.10.2002 між Акціонерним банком “ПБ” та Державним комунальним
підприємством “К” був укладений договір поруки № 1810/2.
Згідно умов цього договору АБ “ПБ”, як “поручитель”
зобов’язувався перед ДКП “К” погасити борг УЖГ Шевченківського
району м. Києва по договору на відпуск теплової енергії в
гарячій воді № 54 від 15.03.93 в сумі 2060000 грн.
28.10.02 ДКП “К” направило на адресу АБ “ПБ” листа за № 481 в
якому посилаючись на договір поруки № 1810/2 від 18.10.2002
просило погасити заборгованість УЖГ Шевченківського району м.
Києва.
31.10.2002 АБ “ПБ” передав державному комунальному підприємству
“К” два векселі на загальну суму 2060000 грн., що
підтверджується актом прийому-передачі Т-400-2.
Згідно ст. 193 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
“поручитель, який виконав
зобов’язання, набуває всіх прав кредитора по цьому
зобов’язанню”. Тому АБ “ПБ” вже як новий кредитор 08.04.2003
уклав договір уступки вимоги (факторингу) з Товариством з
обмеженою відповідальністю “М”, позивачем у даній справі. У
відповідності з п. 1.1 цього договору АБ “ПБ” передав свої права
вимоги по договору поруки № 1810/2 від 18.10.2002 ТОВ “М”.
Таким чином, з цього моменту ТОВ “М” набуло статусу “кредитора”
по відношенню до відповідача у справі по заборгованості УЖГ
Шевченківського району м. Києва на підставі договору № 54 від
15.03.93р. в розмірі 2060000грн. перед ДКП “К”.
Але відповідач у справі, який став правонаступником УЖГ
Шевченківського району м. Києва на підставі рішення № 18 другої
сесії двадцять третього скликання Шевченківської районної у
м. Києві Ради від 04.10.2001р., не визнає самого факту цієї
заборгованості, посилаючись на те, що відсутні первісні
документи з цього приводу. До того ж він заявляє, що на день
звернення позивача до суду, як і на день укладення договору
поруки від 18.10.2002р., минув трирічний строк позовної давності
по зазначеній заборгованості, як що б вона і існувала і мала
реальний характер (була доведена первісними документами).
Апеляційний суд погоджуючись з позицією відповідача також дійшов
висновку, що дійсно в матеріалах справи відсутні докази
наявності реальної заборгованості відповідача перед першим
кредитором. Акт звірки без дати в якому вказується, що на
01.01.2001р. УЖГ Шевченківського району м. Києва заборгувало ДКП
“К” 5773735,74 грн. таким доказом вважатись не може, бо це не є
бухгалтерсько-фінансовим документом.
До того ж на день укладання договору поруки 18.10.2002р. минув
трирічний строк позовної давності, бо заборгованість, якщо вона
і мала місце утворилась до 01.01.1998р.
Бо з 01.01.1998р. розрахунки за спожиту теплову енергію
проводились по окремим розрахунковим книжкам, які були видані
окремо кожному споживачу, на підтвердження цього факту в
судовому засіданні представник відповідача надавав абонентську
книжку споживача (фізичної особи) по якій проводився розрахунок
за спожиту теплову енергію з 11.03.1998р., тому житлово-
експлуатаційні контори вже не надавали послуг, ДКП “КТ” в
частинў збору платежів зі споживачів теплової енергії. З цього
можна зробити висновок, що договір № 54 від 15.03.93р. фактично
припинив свою дію в частині проведення розрахунків між сторонами
з 01.01.98
Позивач також не надав доказів того, що борг, який є предметом
спору, утворився після 01.01.98, що стосується акта звірки (без
дати), в якому вказана наявність боргу відповідача перед ДКП “К”
в сумі 5773735,74 грн. то в ньому вказано, що цей борг становить
на 01.01.2001р., при цьому в акті не вказано, що борг утворився
після 01.01.98р., є посилання лише на договір від 15.03.93р.,
який був правовою підставою стосунків суб'єктів господарювання
ДКП “КТ” та УЖГ Шевченківського району м. Києва.
Таким чином, акт звірки розрахунків між ДКП “К” та УЖГ
Шевченківського району м. Києва, (без дати) не може вважатись
доказом утворення спірного боргу після 01.01.98р.
З цього можна зробити висновок, що договір поруки укладений
18.10.2002р. між АБ “ПБ” та ДКП “К” забезпечив недійсну вимогу.
Між тим, в касаційних скаргах наголошується на тому, що висновок
суду апеляційної інстанції про те, що акт звірки
взаєморозрахунків не є доказом наявності заборгованості,
оскільки це не бухгалтерсько-фінансовий документ, слід вважати
хибним, оскільки акт звірки взаєморозрахунків це документ, який
складається спільно представниками боржника і кредитора з метою
спільного визначення заборгованості, що виникла при виконанні
умов конкретного договору.
Суд апеляційної інстанції невірно кваліфікував поняття дійсність
зобов’язання, чим порушив ст. ст. 216-223 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
оскільки на момент укладання договору поруки зобов’язання, яке
стало предметом договору поруки, було дійсне і не було
припинене.
Застосувавши ч. 1 ст. 83 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
та визнавши
договір поруки недійсним, з підстав недійсності зобов’язання,
яке заперечувалось договором поруки, суд апеляційної інстанції
не вказував, якому саме законодавству суперечить цей договір,
чим порушив вимоги ст. ст. 84 та 104 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Апеляційний суд невірно застосував ст. 71 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
якою загальний строк для захисту прав за позовом особи, право
якої порушено (позовна давність) встановлено – 3 роки, оскільки
ДКП “К” не вимагав погашення заборгованості у відповідача, а
реалізував своє право передбачене ст. 192 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
тобто вимагав погашення заборгованості за договором поруки, як
способу забезпечення виконання зобов’язань, який було укладено в
2002 році і термін позовної давності по якому не закінчився.
Пояснення відповідача по справі, щодо розрахунків за спожиту
теплову енергію, які проводились нібито-то по окремим
розрахунковим книжкам, не повинно було прийматись судом до
уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази,
які б підтверджували позицію відповідача. Крім того, апеляційний
суд не взяв до уваги наявні в матеріалах справи рішення
господарського суду м. Києва по справі № 27/17 та по справі №
17/162, які мають преюдиційне значення по даній справі, однак
апеляцўйний господарський суд вказані обставини належним чином
не дослідив.
Апеляційний суд вийшовши за межі позовних вимог, визнав
недійсним договір поруки № 1810/2 від 18.10.2002 укладений між
третьою особою та АБ “ПБ”, яких не було навіть залучено до
участі у справі.
Крім того, відповідач у своїх відзивах на позовну заяву та в
апеляційній скарзі також зазначив, що у відповідності з рішенням
Шевченківської районної у м. Києві ради від 27.08.2002 року за
№ 69, Комунальне підприємство по утриманню житлового
господарства Шевченківського району є правонаступником
реорганізованих підприємств тільки в частині майна, переданого
йому Шевченківською районною радою.
Крім того, треба окремо зазначити, що майно комунального
підприємства є комунальною власністю територіальної громади
Шевченківського району і закріплюється за ним на праві повного
господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство
володіє, користується, розпоряджається зазначеним майном за
рішенням власника в межах наданих власником повноважень./п. 3.3.
статуту підприємства/. Метою підприємства є утримання в
належному стані та ефективній експлуатації житлових і нежитлових
будинків, господарських споруд та іншого майна, що передане у
комунальну власність територіальної громади Шевченківського
району.
Посилання позивача на акт взаємозвірки розрахунків між ДКП “К”
та Управлінням житлового господарства Шевченківського району,
підписаний в 2001 році колишнім директором реорганізованого
підприємства, як на доказ наявності боргу Комунального
підприємства по утриманню житлового господарства Шевченківського
району м Києва є безпідставним, оскільки по-перше, підприємство
є правонаступником реорганізованого управління тільки в частині
майна, по-друге, УЖГ було виключено із державного реєстру
підприємств тільки у 2002 році, про що свідчать наявні у
матеріалах справи довідки, і у ДКП "К" було досить часу, щоб
звернутися безпосередньо до суду. Даний акт без дати містить
виправлення про час заборгованості з 2000 року на 2001 рік, тому
не є належним доказом.
ДКП “К” звертався із листом № 394 від 23.08.2002 до КПУЖГ
Шевченківського району м. Києва із пропозициєю виплатити
заборгованість, на що йому комунальним підприємством була надана
відповідь, що при передачі розподільчого балансу колишнім УЖГ
Шевченківського району м. Києва не передано
новоутвореному підприємству суму кредиторської заборгованості за
спожиту теплову енергію населенням.
Однак, ні господарський, ні апеляційний господарський суд
належним чином і в повній мірі вказані обставини не дослідили і
не дали відповідної юридичної оцінки.
Наведене свідчить про неповне дослідження судовими інстанціями
обставин справи.
В силу імперативних вимог ст. ст. 111-5, 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи в
касаційному порядку судове рішення, касаційна інстанція на
підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє
застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм
матеріального та процесуального права.
Касаційна інстанція не наділена правом встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні
господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про
достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів
над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.
Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно
врахувати викладене, всебічно з’ясувати всі фактичні обставини
справи, об’єктивно оцінити їх і в залежності від цього прийняти
основане на законі рішення.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11, 111-12
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від
24.09.2003 та рішення господарського суду від 09.06.2003 у
справі № 39/62 скасувати, а матеріали справи направити на новий
розгляд до господарського суду м. Києва в іншому складі суду.