ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.01.2004 року Справа N 19/583а
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
розглянувши касаційну скаргу Української державної інноваційної
компанії м. Київ
на постанову Донецького апеляційного господарського суду від
04.06.2003 р.
у справі № 19/583а
за позовом Української державної інноваційної компанії м. Київ
до товариства з обмеженою відповідальністю “Концерн “У”
про визнання недійсними угоди та акта прийому-передачі,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Донецької області від 16.12.2002р.,
залишеним без змін постановою Донецького апеляційного
господарського суду від 04.06.2003р., у задоволені позовних
вимог Української державної інноваційної компанії до товариства
з обмеженою відповідальністю “Концерн “У” про визнання
недійсними угоди та акта прийому-передачі, відмовлено.
Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, суди двох
інстанцій виходили з такого.
05.09.1997 року між Донецьким регіональним відділенням
Державного інноваційного фонду України та ЗАТ “Концерн “Р” був
укладений Інноваційний договір № 5-97 на суму 2 488 350,0 грн.
У відповідності з п. 3.2. вказаного договору, позивач
перерахував на рахунок ЗАТ “Концерн “Р” суму, вказану в договорі
в повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 162
від 05.09.1997р. (а.с.162).
Додатковою угодою № 1 від 25.03.1999 р. до Інноваційного
договору № 5-97 було встановлено, що відповідач є
правонаступником ЗАТ “У”, тобто відповідач приймає на себе
обов’язки по виконанню вищевказаного договору.
Додатковою угодою № 2 від 14.02.2000 р., відповідач зобов’язався
повернути інноваційну позику до 01.10.2001р., однак свого
зобов’язання перед позивачем не виконав, у зв’язку з чим виникла
заборгованість у сумі 2488350,0 грн.
Пунктом 9.4. Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997 р.
передбачено, що при розірванні договору з ініціативи інвестора у
випадку недоцільності подальшої реалізації проекту (п. 5.4
договору), підприємство зобов’язується:
а) протягом двох тижнів з дня офіційного повідомлення про
розірвання договору перерахувати інвестору частину вкладу, що не
була використана підприємством на день отримання повідомлення за
винятком його фінансових зобов’язань перед субпідрядниками на
час розірвання договору;
б) повернути інвестору, або за його рішенням іншій стороні
майно, що було придбано за його кошти в порядку і строки, які
визначаються інвестором після проведення фінансово-господарської
перевірки підприємства.
Оскільки на момент розірвання договору грошові кошти за
Інноваційним договором були використані відповідачем повністю і
грошовий внесок повернутий не був, то 12.04.2001р. між позивачем
та відповідачем було укладено угоду про розірвання Інноваційного
договору № 5-97 та підписаний акт приймання-передачі обладнання
від 12.04.2001р. на суму 2488350,0 грн.
Наказом Української Державної інноваційної компанії від
08.06.2001 N 38 про передачу заборгованості та
фінансово-господарської документації по Інноваційному договору
від 05.09.1997 N 5-97 Донецькому регіональному відділенню
наказано передати Центру фінансово-лізингових операцій
заборгованість та фінансово-господарську документацію по
Інноваційному договору № 5-97 від 05.09.1997 р. за рахунок майна
позичальника шляхом передачі його у фінансовий лізинг або
сумісну діяльність.
На підставі наведеного суди двох інстанцій дійшли висновку про
те, що юридична особа, Українська державна інноваційна компанія,
прийняттям наказу № 38 від 08.06.2001р. схвалила угоду про
розірвання Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997 р. і
підтвердила, що розірвання Інноваційного договору відбулося у
зв’язку з передачею на баланс Центру фінансово-лізингових
операцій Проекту “Створення технологічного комплексу для
ліквідування збросу шламових вод з видобування додаткового
палива на вуглезбагачувальних фабриках”, виконавцем якого за
Інноваційним договором є Концерн “У”.
Позовні вимоги відносно визнання недійсною угоди від
12.04.2001р. про розірвання Інноваційного договору № 5-97 від
05.09.1997р. на підставі ст.ст. 49, 50 Цивільного кодексу (ЦК)
України судами відхилено, оскільки позивачем не доведено, що
вказана угода укладалася з метою завідомо суперечною інтересам
держави і суспільства. Також, на думку судів, не доведений факт
вини сторін за угодою у формі умислу, а саме, що сторони при
укладанні зазначеної угоди усвідомлювали або повинні були
усвідомлювати протиправність угоди і суперечність її мети
інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо
допускали настання протиправних наслідків.
Суди двох інстанцій дійшли висновку і про те, що укладена угода
про розірвання Інноваційного договору не суперечить цілям та
завданням компанії, тому не може бути визнана недійсною на
підставі ст. 50 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки відповідно до
п. 3.3 Статуту Української державної інноваційної компанії
(УДІК), компанія відповідно до покладених на неї завдань
забезпечує повернення позик та кредитів шляхом їх
реструктуризації, управління борговими зобов’язаннями,
реалізації заставленого майна, а також товарів, цінних паперів
та інших активів, переданих у рахунок погашення боргу за
кредитними договорами тощо.
Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, позивач
звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою, в якій просить суд їх скасувати та прийняти нове
рішення, яким визнати недійсними угоду від 12.04.2001р. про
розірвання Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997р. та акт
приймання-передачі обладнання від 12.04.2001р. за Інноваційним
договором № 5-97 від 05.09.1997р.
У своїй касаційній скарзі скаржник посилається на порушення
судами двох інстанцій норм матеріального та процесуального
права, а саме, ст.ст. 48, 63, 217 Цивільного кодексу (ЦК)
України ( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 36, 43 Господарського процесуального
кодексу (ГПК) України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Порушення вказаних норм, скаржник вбачає в тому, що особа, яка
підписала спірні угоду та акт, не мала на це повноважень
(довіреності). 01.08.2000р. колишньому голові Донецького
регіонального відділення УДІК Радинському В.І. була видана така
довіреність строком дії до 01.01.2001р. Утім, у 2001 році
довіреність Радинському В.І. не видавалась і УДІК не
уповноважувала його на підписання будь-яких договорів від її
імені.
Скаржник у своїй касаційній скарзі також наполягає на тому, що
підтвердженням протиправності спірної угоди є той факт, що за
цією угодою фактичної передачі матеріальних цінностей не було, а
у спірний акт приймання-передачі обладнання включено неіснуючий
об’єкт власності (технологія) на загальну суму 1000000,0 грн.
без визначення ознак, які б дозволили його ідентифікувати. Тому,
на думку скаржника, відповідач не міг повернути позивачу в
рахунок погашення інноваційної позики об’єкт власності, який не
визначений. Крім того, скаржник стверджує, що обладнання, яке
відповідач нібито передав позивачу згідно з актом від
12.04.2001р., він не отримував і на даний час це обладнання
відсутнє на балансі УДІК.
Крім того, скаржник вказує на те, що сторони при укладанні
спірної угоди про розірвання Інноваційного договору порушили
вимоги ст. 217 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки, на його думку,
погашення заборгованості за Інноваційним договором повинно бути
здійснено у грошовій формі, бо згідно названої норми права під
зарахуванням розуміється такий спосіб припинення зобов’язання,
при якому погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк
виконання яких настав або строк яких не зазначений чи визначений
моментом витребування.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи
застосування судом норм матеріального та процесуального права
при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну
скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з
позовною заявою до ТОВ “Концерн “У” про визнання недійсними
угоди від 12.04.2001 р. про розірванні Інноваційного договору
№ 5-97 та акта від 12.04.2001р. прийому-передачі обладнання на
суму 2488350,0 грн. на підставі ст.ст. 48, 49, 50 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, оскільки, на його думку, вказана угода не відповідає
діючому законодавству.
Суди двох інстанцій, розглянувши даний спір по суті заявлених
вимог, відмовив позивачу у їх задоволенні з огляду на те, що
вказана угода не може бути визнана недійсною на підставі
ст.ст. 49, 50 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки вона не суперечить
вимогам вказаних правових норм.
Разом з тим, суди двох інстанцій не дали належної юридичної
оцінки спірній угоді з огляду на відповідність її вимогам
закону.
В силу приписів ч. 1 ст. 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, недійсна
угода – це угода яка не відповідає вимогам закону і тому не
породжує тих правових наслідків, які бажали сторони при
укладанні такої угоди. При цьому, недійсними також визнаються
угоди, в яких порушено хоча б одну з умов її дійсності, зокрема,
наявність повноважень у особи, яка представляє другу особу, на
укладання угоди.
Так, за правилами цивільного законодавства письмова угода
укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і
підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена
або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих,
зокрема, на законі, довіреності, установчих документах.
Частина 2 ст. 31 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
визначає, що керівник
філіалу або представництва діє на підставі довіреності,
одержаної від відповідної юридичної особи. У зв’язку з цим всі
угоди, що укладаються цими утвореннями, породжують права та
обов’язки безпосередньо для юридичної особи.
Угода, укладена керівником відособленого підрозділу юридичної
особи без належних повноважень на її укладання або з
перевищенням цих повноважень, визнається недійсною, як така, що
не відповідає вимогам закону, а саме ч. 2 ст. 44 ст. 63 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
.
Відповідно до п.п. 1.1., 1.2. Положення Донецького регіонального
відділення УДІК (а.с.23, зворот) відділення є відокремленим
підрозділом, не є юридичною особою. Керівництво поточною
діяльністю відділення Компанії, згідно з відповідно оформленою
довіреністю Компанії, здійснює голова, який очолює відділення
(п. 6.2. Положення).
Як встановлено судом першої інстанції, спірні угоду та акт з
боку позивача було підписано головою Донецького регіонального
відділення УДІК, уповноваженого на укладання та підписання угод
на підставі довіреності № 01-19 від 04.08.2000р. Строк дії
довўреностў до 01.01.2001р. (а.с.7)
Відповідно до ст. 69 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
чинність довіреності
припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку дії
довіреності.
Встановивши, що на час підписання спірних угоди та акта строк
дії довіреності № 01-19 від 04.08.2000р., якою було уповноважено
голову відділення Радинського В.І. на укладання угод,
закінчився, а інша довіреність йому не видавалася, суд першої
інстанції не дав належної юридичної оцінки цьому факту.
Факт того, що на час укладання спірної угоди та підписання акта
від 12.04.2001р. Радинський В.І. займав посаду голови
відділення, не може бути підставою для визнання його дій, а саме
підписання цією угоди та акта, правомірними з огляду на вимоги
закону та п. 6.2. Положення.
Крім того, із змісту спірної угоди від 12.04.2001р. про
розірвання Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997 р.
(а.с.22) вбачається, що вказаний договір ураховано розірваним у
зв’язку з передачею на баланс Центру фінансово-лізингових
операцій УДІК проекту “Створення технологічного комплексу для
ліквідування скиду шламової води з вилученням додаткового палива
на вуглезбагачувальних фабриках”. Отже, даною угодою факт
передачі проекту до Центру фінансово-лізингових операцій (далі –
Центр), визнано таким, що відбувся.
Разом з тим, наказом від 08.06.2001 N 38 УДІК зобов’язав
Донецьке регіональне відділення передати Центру заборгованість
та фінансово-господарську документацію по Інноваційному договору
№ 5-97 від 05.09.1997 р. При цьому, посилання на спірні угоду та
акт від 12.04.2001р. у вказаному наказі відсутнє.
З наведеного вбачається, що УДІК (головна установа) лише
08.06.2001р. прийняла рішення про передачу, при чому не майна, а
заборгованості за Інноваційним договором від Донецького
відділенні до Центру та зобов’язала останнього забезпечити
повернення інноваційної позики за рахунок майна позичальника
шляхом передачі його у фінансовий лізинг або у сумісну
діяльність. Тобто, цим наказом УДІК зобов’язало саме Центр
забезпечити повернення позики за рахунок майна позичальника.
Отже, вказане спростовує висновок судів двох інстанцій про те,
що УДІК своїм наказом № 38 схвалила угоду від 12.04.2001р. про
розірвання Інноваційного договору, оскільки із змісту наказу
вбачається, що станом на 08.06.2001р. позика повернута не була,
ні у грошовому ні у майновому виразі. У зв’язку з чим судами
було неправильно застосовано ч. 2 ст. 63 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Крім того, відповідно до підпункту “б” п. 9.4. Інноваційного
договору при розірванні договору з ініціативи інвестора
підприємство (відповідач) зобов’язується повернути інвестору
(позивачу), або за його рішенням іншій стороні майно, що було
придбано за кошти в порядку і строки, які визначаються
інвестором після проведення фінансово-господарської перевірки
підприємства.
Разом з тим, у спірному акті від 12.04.2001р. прийому-передачі
обладнання не зазначено, що вказане обладнання було придбано
саме за кошти інвестора.
Колегія суддів зважає і на те, що у разі заміни одного
зобов’язання на інше, в силу приписів ст. 220 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
, сторони повинні спеціально обумовити умови про
припинення раніше діючого зобов’язання та заміни його новим
зобов’язанням. Дана вимога прямо випливає з формулювання правил
ч. 1 ст. 220 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Утім, сторони спірних угоди та акта від 12.04.2001р., визнаючи
Інноваційний договір розірваним, не обумовили того, що
зобов’язання за Інноваційним договором щодо повернення позики
припинилося внаслідок заміни його іншим зобов’язанням,
поверненням майна, придбаного за кошти (позики) інвестора.
Встановлений судами двох інстанцій факт передачі Проекту від
Донецького відділення до Центру згідно акта передачі-приймання
заборгованості від 21.06.2001р. (а.с.9), свідчить про те, що
зобов’язання за Інноваційним договором повернути гроші (позику)
не припинилося, оскільки із змісту цього акта вбачається, що
Центру було передано саме заборгованість за договором, а не
майно, яке Донецьке відділення нібито отримало від відповідача
за спірним актом від 12.04.2001р.
Одночасно, суди двох інстанцій у оскаржуваних судових рішеннях
відзначили, що обладнання та технологія, зазначені в акті
прийому-передачі від 12.04.2001р., на балансі відповідача
відсутні. Технологічне обладнання по удосконаленню
водно-шламової схеми при переробці рядового вугілля змонтовано у
1997-1998 р. та знаходиться на фабриці в тому стані, в якому
було змонтовано.
Утім, встановлене судами, не дає підстав вважати, що саме це
майно було передано позивачу за спірним актом, у зв’язку з чим
припинилося зобов’язання за Інноваційним договором, оскільки у
листі № 01-2308 від 26.11.2002р. ДВАТ “ЦПФ “Дзержинська”
(а.с.132), на який посилається у своєму рішенні суд першої
інстанції, не зазначено вартість цього майна, його ознаки, які б
дозволили його ідентифікувати.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 128 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
передачею визнається, зокрема, вручення речей набувачеві, тобто
фактичне надходження майна у володіння набувача або вказаної ним
особи. Однак, як свідчать встановлені судами факти, вказане вище
технологічне обладнання у володіння позивача не надійшло.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що особи, які уклали
спірну угоду, не бажали та не мали на увазі настання правових
наслідків, що випливають з цієї угоди.
Встановленим обставинам суди першої та апеляційної інстанцій не
дали належної юридичної оцінки з огляду на приписи ст. 58 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
, в силу частини другої якої, угода, укладена
лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки
(мнима угода), є недійсною.
З огляду на викладене, та керуючись нормою ст. 2 Закону України
“Про судоустрій України” ( 3018-14 ) (3018-14)
, яка зобов’язує суд,
здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права,
забезпечувати захист гарантованих Конституцією України та
законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних
інтересів юридичних осіб, колегія суддів вважає за необхідне
скасувати постанову суду апеляційної інстанцій, рішення суду
першої інстанції змінити частково та прийняти нове рішення,
задовольнивши позовні вимоги в частині визнання недійсними
оспорюваних угоди та акта від 12.04.2001р.
Водночас, колегія суддів вважає, що оскільки сторони спірної
(мнимої) угоди ніяких дій по здійсненню цієї угоди не вчинили,
то касаційна інстанція визнає угоду від 12.04.2001р. про
розірвання Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997 р. та
акт від 12.04.2001р. прийому-передачі обладнання згідно
Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997 р. недійсними на
підставі ст.ст. 63, 48, 58 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
без
застосування будь-яких наслідків.
Що ж до вимоги позивача про визнання права власності на
обладнання та технології, перелічені в акті приймання-передачі
від 12.04.2001р., то вона підлягає залишенню без задоволення з
мотивів, викладених у рішенні суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 –
111-11, Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Української державної інноваційної компанії
задовольнити.
2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від
04.06.2003р. у справі № 19/583а скасувати.
3. Рішення господарського суду Донецької області від
16.12.2002р. у справі № 19/583а змінити, скасувавши його в
частині відмови у задоволенні позовних вимог Української
державної інноваційної компанії до товариства з обмеженою
відповідальністю “Концерн “У” про визнання недійсними угоди від
12.04.2001р. про розірвання Інноваційного договору № 5-97 від
05.09.1997 р. та акта прийому-передачі від 12.04.2001р.
4. Визнати недійсними угоду від 12.04.2001р. про розірвання
Інноваційного договору № 5-97 від 05.09.1997 р. та акт
прийому-передачі від 12.04.2001р.
5. В іншій частині рішення залишити без змін.
6. Судові витрати покласти на відповідача.
7. Доручити господарському суду Донецької області видати
відповідні накази.