Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому ДПІ у м. Лисичанську

судовому засіданні

касаційну скаргу

на постанову від 25.02.2003

Донецького апеляційного

господарського суду

у справі № 4/565Н(3/200Н)

за позовом ВАТ “Н”

(3-тя особа без самостійних – підприємство з іноземними

вимог на стороні позивача інвестиціями “Т”)

до ДПІ у м. Лисичанську

про визнання недійсним рішення відповідача від 19.06.2001 № 263- 23/05400848/4381

В судовому засіданні оголошувалася перерва до 20.01.2004..

В С Т А Н О В И В:

Рішенням від 24.12.2002 господарського суду Луганської області позовні вимоги задоволено у зв’язку з необгрунтованістю оспорюваного рішення, що обумовлено відсутністю визначення на момент прийняття відповідачем цього рішення у Декреті КМ України “Про акцизний збір” (18-92) поняття “давальницька сировина між резидентами” та обставинами встановлення рішенням арбітражного суду Луганської області від 29.05.2001 у справі № 16/144 між тими ж сторонами факту відвантаження позивачем нафтопродуктів, які не є виготовленими з давальницької сировини.

Постановою від 25.02.2003 Донецького апеляційного господарського суду рішення залишено без змін з тих же підстав.

ДПІ у м. Лисичанську у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, провадження у справі припинити, посилаючись на неврахування судом набрання чинності з 25.04.2001 Законом України від 22.03.2001 “Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір” (18-92) , згідно якого, на думку відповідача, обсяги відвантаженої продукції, виготовленої позивачем з давальницької сировини третьої особи, були включені до об’єкта оподаткування акцизним збором. Окрім того, скаржник вважає, що ВАТ “Н” не надало жодного доказу, який би підтверджував, що воно не виробляє товар з давальницької сировини.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що оскаржувані рішення та постанова підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга відповідача – відхиленню з наступних підстав.

Внаслідок проведеної відповідачем перевірки дотримання позивачем податкового законодавства виявлено порушення останнім у квітні 2001 року положень ст.ст. 2.3,6 Декрету КМ України “Про акцизний збір” (18-92) шляхом несплати акцизного збору з обсягів відвантажених за період з 25.04.2001 по 30.04.2001 нафтопродуктів, виготовлених з давальницької сировини ПІІ “Т”, донараховано 12545687,82 грн. акцизного збору, про що складено акт від 12.06.2001 та в подальшому прийнято оспорюване рішення від 19.06.2001 про стягнення зазначених сум.

Підставою донарахування акцизного збору стало виробництво позивачем на умовах укладених з ПІІ “Т” договорів на переробку сировини від 04.11.2000 та від 25.04.2001 нафтопродуктів з належної третій особі сировини (нафти сирої), яку відповідач помилково вважає давальницькою сировиною.

Однак, судом першої та апеляційної інстанцій на підставі ретельної правової оцінки договорів на переробку сировини від 04.11.2000 та від 25.04.2001, рішення від 29.05.2001 арбітражного суду Луганської області у справі № 16/144 між тими ж сторонами, актів приймання-передачі від 04.04.2001, від 09.04.2001, від 15.04.2001 та від 20.04.2001 і інших наявних у справі доказів та з врахуванням вимог ст. 58 Конституції України (254к/96-ВР) щодо незворотності дії законів в часі, ст. 35 ГПК України (1798-12) , ухвали Конституційного суду України від 21.08..2002 у справі № 2-19/2002, Закону України “Про внесення змін до Декрету КМ України “Про акцизний збір” (2895-14) від 13.12.2001 № 2895-ІІІ із достовірністю встановлено факт передачі позивачем третій особі, як власнику, нафтопродуктів в період до 25.04.2001, які не є виробленими з давальницької сировини, оскільки до моменту набрання чинності (29.12.2001) Законом України від 13.12.2001 № 2895-ІІІ (2895-14) термін “давальницька сировина” у відносинах між резидентами не був визначений у законодавстві України, зокрема, в Декреті КМ України “Про акцизний збір” (18-92) . При цьому судом враховано, що позивач та третя особа є резидентами України, а тому не підпадають під дію Закону України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” (327/95-ВР) , який поширюється на правовідносини за участю господарюючих суб’єктів України (резидентів) та іноземних суб’єктів (нерезидентів), а тому перероблена ВАТ “Л” в квітні 2001 року нафта не є давальницькою сировиною в розумінні ст. 1 вищезазначеного Закону.

Обов’язковою умовою для нарахування акцизного збору на обсяги відвантаженого підакцизного товару є виготовлення цього товару з давальницької сировини.

Колегія погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що сплата акцизного збору у даному випадку залежить від статусу сировини, з якої вироблено підакцизний товар, термін “давальницька сировина” має безпосереднє відношення до механізму сплати податків, який у відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України (254к/96-ВР) та ст. 1 Закону України “Про систему оподаткування” (1251-12) повинен встановлюватися виключно законами України про податки.

Існування в чинному податковому законодавстві терміну “давальницька сировина” у даній правовій ситуації є визначальним при встановленні податкових зобов’язань позивача зі сплати акцизного збору, які до дати набрання чинності Законом України від 13.12.2001 № 2895-ІІІ (2895-14) (29.12.2001) взагалі не могли виникнути, оскільки згідно з п. 2 вищевказаного Закону він поширюється на правовідносини, що виникають після набрання чинності цим Законом.

Зважаючи на це, касаційна інстанція відхиляє доводи скаржника щодо включення обсягів відвантаженої підакцизної продукції до об’єкті оподаткування Законом України від 22.03.2001 № 2324-ІІІ (2324-14) , який набув чинності з 25.04.2001, оскільки такий об’єкт оподаткування акцизним збором, який нерозривно пов’язаний з переробкою давальницької сировини, що належить господарюючому суб’єкту України (резиденту), був запроваджений лише Законом України від 13.12.2001 № 2895-ІІІ “Про внесення змін до Декрету КМ України “Про акцизний збір” (2895-14) . Тим більше, що судом першої інстанції зафіксовано факт передачі позивачем третій особі до 25.04.2001 нафтопродуктів, вироблених на умовах договору від 04.11.2000 № Д-84-1243/1, в зв’язку з чим відповідач всупереч вимогам ст. 58 Конституції України (254к/96-ВР) посилається на Закон України від 22.03.2001 № 2324-ІІІ (2895-14) .

Водночас колегія визнає безпідставними твердження скаржника про ненадання позивачем жодного доказу на підтвердження того, що він не виробляє продукцію з давальницької сировини, оскільки рішенням від 29.05.2001 арбітражного суду Луганської області у справі № 16/144 між тими ж сторонами встановлено, що відвантажені позивачем третій особі нафтопродукти не є виготовленими з давальницької сировини, і цей факт відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) не підлягає доведенню при вирішенні даного спору. До того ж такі заперечення скаржника по суті є посиланнями на недоведеність зазначених фактичних обставин справи, однак згідно з ч. 2 ст. 111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) у касаційній скарзі не допускаються посилання на недоведеність обставин справи. Окрім того, заперечення відповідача щодо оцінки судом певних доказів по справі виходять за межі юрисдикції касаційної інстанції, визначені ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , згідно якої касаційна інстанція не має права вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази.

Отже, відповідачем при винесенні оспорюваного рішення не враховано вимоги ст. 58 та п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України (254к/96-ВР) , чим в свою чергу порушено вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції України (254к/96-ВР) , згідно яких органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зважаючи на наведене, колегія дійшла висновку про правомірність застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин норм чинного законодавства та відсутність будь- яких підстав вважати, що судом помилково застосовано матеріальне чи процесуальне право в розрізі даного спору.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7-111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Рішення від 24.12.2002 господарського суду Луганської області та постанову від 25.02.2003 у справі № 4/565Н (3/200Н) залишити без змін, а касаційну скаргу ДПІ у м. Лисичанську – без задоволення.