640/2431/19 Про визнання протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України та стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди - 21.12.2020 Прийняття

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2019 року (Лапій С.М.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року (судді: Бєлова Л.В., Аліменко В.О., Безименна Н.В.) за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльність та стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 (позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі відповідач 1), Державної судової адміністрації України (далі відповідач 2), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати йому суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (2453-17) , виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (1801-19) та Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" (2246-19) , у період з 01 січня 2017 року по 04 грудня 2018 року;

- стягнути з Державної судової адміністрації України на його користь суму недоотриманої суддівської винагороди.

Позивач вважає, що Окружний адміністративний суд м. Києва неправильно здійснював виплату йому суддівської винагороди у період з 01 січня 2017 року по 03 грудня 2018 року.

Так, позивач зазначив про те, що відповідач 1 здійснював обрахунок його суддівської винагороди не у відповідності до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI (2453-17) , як це визначено пунктом 23 Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIІІ (1402-19) , тобто, виходячи зі встановленого розміру мінімальної заробітної плати, а на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIІІ (1774-19) , який передбачає здійснення такого обрахунку, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року.

Позивач наголосив на тому, що 04 грудня 2018 року Конституційним судом України прийнято рішення №11-р/2018, яким, серед іншого, визнано таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) , положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIІІ (192-19) та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Отже, рішенням Конституційного суду України була підтверджена правомірність застосування до спірних правовідносин виключно первинної редакції частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду, починаючи з січня 2015 року, встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом. А тому, на думку позивача, саме розмір мінімальної заробітної плати, а не розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року, мав застосовуватись для призначення та виплати йому суддівської винагороди.

Враховуючи часткову виплату суддівської винагороди у розмірі 494028,48 грн, позивач вважає, що має право на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному саме первинною редакцією Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI (2453-17) .

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (2453-17) , виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (1801-19) та Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" (2246-19) , у період з 01 січня 2017 року по 03 грудня 2018 року. Зобов`язано Окружний адміністративний суд міста Києва нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01 січня 2017 року по 03 грудня 2018 року, обчислену на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (2453-17) , виходячи з розміру посадового окладу судді, розрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (1801-19) та Законом України від 07 грудня 2017 року № 2246-VIII "Про Державний бюджет України на 2018 рік" (2246-19) . В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що Окружний адміністративний суд міста Києва протиправно не здійснив нарахування та виплату позивачу у період з 01 січня 2017 року по 03 грудня 2018 року посадового окладу та відповідних надбавок, які загалом складають суддівську винагороду, обчислену на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI (2453-17) , виходячи з розміру посадового окладу судді, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати. Також, суд першої інстанції вважав, що для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача необхідно вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Окружний адміністративний суд міста Києва нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 01 січня 2017 року по 03 грудня 2018 року, обчислену на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI (2453-17) , виходячи з розміру посадового окладу судді, розрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (1801-19) та Законом України від 07 грудня 2017 року №2246-VIII "Про Державний бюджет України на 2018 рік" (2246-19) .

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування.

Державна судова адміністрація України звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, зазначивши підставою касаційного оскарження судових рішень пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Обґрунтовуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження Державна судова адміністрація України вказала на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без врахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права при визначенні суддівської винагороди, зокрема, у постановах Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі №805/2364/17-а, від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 24 жовтня 2018 року у справі №812/227/18, від 24 жовтня 2018 року №826/12077/17, від 30 січня 2019 року у справі №805/2089/17-а, від 15 травня 2019 року у справі №816/983/17, від 10 липня 2019 року у справі №820/3217/17, від 30 липня 2019 року у справі №820/1850/17, №820/1852/17, від 09 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.

Позиція інших учасників справи.

Від інших учасників справи до суду не надходило відзивів на касаційну скаргу відповідача 2, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Рух касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Зі змісту цієї ухвали слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 грудня 2020 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

Згідно з Указом Президента України від 24 липня 2008 року № 667/2008 (667/2008) ОСОБА_1 призначено на посаду судді Полтавського окружного адміністративного суду строком на 5 років.

На підставі Указу Президента України від 31 березня 2010 року № 466/2010 (466/2010) його переведено на роботу на посаді судді Окружного адміністративного суду міста Києва у межах п`ятирічного строку, у подальшому постановою Верховної Ради України від 16 травня 2013 року №249-VІІ (249-18) обраний суддею безстроково.

Позивач на час виникнення спірних правовідносин (03 грудня 2018 року) ще не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) .

За період з 01 липня 2017 року по 03 грудня 2018 року фактично виплачена суддівська винагорода позивача становить 494028, 48 грн.

Не погоджуючись з таким розміром суддівської винагороди, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Нормативне регулювання.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Конституції України).

Частинами першою, другою статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) перебування на адміністративній посаді в суді;

3) науковий ступінь;

4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

За пунктом 22 розділу XII "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 1402-VIII (1402-19) право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Відповідно до пункту 23 розділу XII "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 1402-VIII (1402-19) до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ (2453-17) .

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 133 Закону №2453-VІ посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з відповідним коефіцієнтом, для судді вищого спеціалізованого суду - 1, 2.

За змістом пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VІІІ (1774-19) (у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин та ухвалення судових рішень, які є предметом касаційного перегляду в цій справі) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Позиція Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з приписами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Касаційне провадження у цій справі підлягає перегляду з підстав визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Дослідивши підстави касаційного оскарження Верховний Суд зазначає наступне, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.

Тобто, подібність правовідносин необхідно встановлювати одночасно за трьома критеріями: суб`єктним, об`єктним і, так би мовити, змістовним. Основним критерій, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний (права й обов`язки суб`єктів).

В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження скаржники посилаються на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права через не врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі №805/2364/17-а, від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 24 жовтня 2018 року у справі №812/227/18, від 24 жовтня 2018 року №826/12077/17, від 30 січня 2019 року у справі №805/2089/17-а, від 15 травня 2019 року у справі №816/983/17, від 10 липня 2019 року у справі №820/3217/17, від 30 липня 2019 року у справі №820/1850/17, №820/1852/17, від 09 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.

У цій справі позивач є суддею, на час звернення до суду не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) , відповідачами є Окружний адміністративний суд міста Києва (в якому позивач працює на посаді судді) та Державна судова адміністрація України.

Позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав, які виявились у не виплаті суддівської винагороди у період з 01 січня 2017 року по 04 грудня 2018 року.

У постановах Верховного Суду, які зазначені скаржником, позивачами є судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) , відповідачами є Територіальні управління Державної судової адміністрації України. Позивачі звернулись до суду за захистом своїх порушених прав, які виявились у не виплаті їм суддівської винагороди з 01 січня 2017 року.

Враховуючи викладене Верховний Суд доходить висновку, що правовідносини та фактичні обставини у вище перелічених постановах Верховного Суду є подібними тим, що склались у цій справі. Зокрема у справах № 820/1853/17, №805/2364/17-а,, №804/2622/17, №812/227/18, №826/12077/17, №805/2089/17-а, №816/983/17, №820/3217/17, №820/1850/17, №820/1852/17, Верховний Суд зазначив, що норма частини третьої статті 133 України "Про судоустрій та статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VІ є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VІ і утворюватимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.

З огляду на вимоги пункту 23 Розділу XII "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 1402-VIII (1402-19) , суддівську винагороду позивачу нараховували відповідно до статті 133 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ), але з урахуванням приписів пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VІІІ (1774-19) (у наведеній редакції), тобто з розрахунку 10 мінімальних заробітних плат, розмір якої визначено на рівні 1600,00 грн.

Беручи до уваги приписи статті 7 Закону № 1801-VIII, розрахункова величина, яку застосувала ДСА для нарахування суддівської винагороди позивачу (1600,00 грн.) є розміром прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого згаданим Законом з 01 січня 2017 року. Позивач твердить, що розмір суддівської винагороди визначено у Законі № 2453-VI (2453-17) (у редакції Закону № 192-VIII (192-19) ), який є спеціальним нормативним актом для цих правовідносин, тож застосування положень іншого закону, який до того ж звужує обсяг гарантій суддівської незалежності, є порушенням норм статті 130 Конституції України. Тобто, позивач вважає, що суддівську винагороду мали б нараховувати з розрахунку мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму.

Верховний Суд раніше висловлював правову позицію у справі, фактичні обставини якої є подібними до обставин цієї справи. Зокрема у справі № 820/1853/17 колегія суддів зазначила, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.

Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VІІІ (1774-19) , яким установлено, що мінімальна заробітна плата (3200,00 грн) після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Отож, у такий спосіб законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати (3200,00 грн) як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що "до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень".

На підставі наведеного колегія суддів висловила правовий висновок, за яким: законодавець встановив: по-перше, два види (розміри) мінімальної заробітної плати; по-друге, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати 3200 грн.; по-третє, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів суддів застосовується розмір мінімальної заробітної плати 1600,00 грн. Таким врегулюванням законодавець не порушив гарантій суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався до такого врегулювання.

При цьому, колегія суддів зазначає, що до 01 січня 2017 року закони № 2453-VI (2453-17) та №1402-VIIІ (1402-19) визначали розмір посадового окладу судді у мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина.

Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII (1774-19) слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, в тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України "Про бюджет України на 2017 рік" розмір заробітної плати зріс вдвічі.

Наслідком таких змін Законом № 1774-VIII (1774-19) стала зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися до розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також до розрахунку інших платежів та санкцій.

Таким чином, суд дійшов висновку, що з прийняттям Закону № 1774-VIII (1774-19) зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, у формулі розрахунку якої як розрахункова величина була закладена мінімальна заробітна плата, а лише розрахункова величина.

Щодо посилань позивача на рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 (v011p710-18) , колегія суддів зазначає таке.

Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII (192-19) ). Частина третя статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 (1402-19) року.

Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

У рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Натомість Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII (1774-19) , який набрав чинності 01 січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.

Отже, з прийняттям Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (1774-19) зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.

Верховний Суд зауважує, що рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 (v011p710-18) , на яке посилається позивач, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (1774-19) , зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.

Таким чином, судові рішення, які просить скасувати позивач, приймались на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII (1774-19) , який Конституційним Судом України не переглядався на предмет його неконституційності.

Крім того, частиною другою статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Конституційний Суд України у Рішенні від 24 грудня 1997 року № 8-зп зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

Так, за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.

За таких обставин, Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року (v011p710-18) №1-рп/2018 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у цій справі виникли до прийняття такого рішення.

Колегія суддів враховує раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі № 805/2364/17-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 804/2622/17, від 24 жовтня 2018 року у справі № 812/227/18, від 24 жовтня 2018 року у справі № 826/12077/17, від 24 жовтня 2018 року у справі № 812/227/18, від 24 жовтня 2018 року у справі № 826/12077/17, від 10 липня 2019 року у справі № 820/3217/17, від 30 липня 2019 року у справах № 820/1850/17, № 820/1852/17, від 09 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 04 березня 2020 року у справі №809/1684/17).

Вказана правова позиція також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в рішенні від 11 березня 2020 року за результатами розгляду зразкової справи Пз/9901/17/19 (№200/9195/19-а). Велика Палата Верховного Суду постановою від 04 листопада 2020 року залишила без змін рішення Верховного Суду від 11 березня 2020 року у зразковій справі №200/9195/19-а.

За таких обставин і правового врегулювання Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та дійшов висновку, що в цій справі у задоволенні позову слід відмовити за відсутністю підстав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

На наведені обставини суди попередніх обставин уваги не звернули, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Таким чином, доводи касаційної скарги спростовують висновки судів попередніх інстанцій та приймаються судом в якості належних.

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Таким чином, касаційну скаргу Державної судової адміністрації України необхідно задовольнити, скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.