3-173гс16 Про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву та доповнення до заяви підприємства "Центр соціально-трудової реабілітації інвалідів м. Києва" (далі - підприємство "ЦСТРІ м. Києва") про перегляд Верховним Судом України постанови Львівського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 22 грудня 2015 року у справі № 907/584/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Енергополіс" (далі - ТОВ "Енергополіс") до підприємства "ЦСТРІ м. Києва", третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - товариство з обмеженою відповідальністю "Центр Квітка" (далі - ТОВ "Центр Квітка"), про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії,

У червні 2014 року ТОВ "Енергополіс" звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 2003 році між ним і підприємством "ЦСТРІ м. Києва" було укладено інвестиційний контракт № 0601/1, а 7 травня 2004 року - інвестиційний договір № 7, предметом яких є спільне проведення реконструкції спального корпусу № 2 санаторію "Квітка полонини" (далі - Санаторій) з подальшою передачею ТОВ "Енергополіс" у власність частки у загальному об'ємі інвестування, пропорційної його частці у загальному об'ємі інвестування, та спільна експлуатація зазначеного об'єкта. ТОВ "Енергополіс" свої зобов'язання за договорами виконало шляхом перерахування коштів підприємству "ЦСТРІ м. Києва" для подальшого інвестування у реконструкцію Санаторію на загальну суму 2 292 000,00 грн. 20 червня 2007 року об'єкт інвестування прийнято в експлуатацію. Підприємство "ЦСТРІ м. Києва" своїх зобов'язань за договорами не виконало, частину площ об'єкта інвестування ТОВ "Енергополіс" не передало, а здійснило відчуження об'єкта інвестування ТОВ "Центр Квітка" шляхом передачі за розподільчим балансом у процесі реорганізації. До суду з позовом ТОВ "Енергополіс" звернулося тільки у 2014 році через невизначеність кінцевої вартості будівельних робіт із реконструкції об'єкта інвестування, що було предметом спору в іншій справі, остаточно вирішеного 15 квітня 2013 року.

Після зменшення позовних вимог і зміни підстав позову (з переліку підстав виключено посилання на інвестиційний контракт без дати № 0601/1) позивач просив визнати за ТОВ "Енергополіс" право власності на частину об'єкта інвестування, а саме: 53,72 % спального корпусу "В" загальною площею 2399,3 кв. м, розташованого за адресою: Закарпатська область, Свалявський район, село Солочин, санаторій "Квітка полонини", будинок 1а, без виділення цієї частки в натурі та зобов'язати підприємство "ЦСТРІ м. Києва" виконати умови інвестиційного договору від 7 травня 2004 року № 7 (про інвестування у нежитлове будівництво) в натурі та передати у власність ТОВ "Енергополіс" 53,72 % спального корпусу "В" загальною площею 2399,3 кв. м, розташованого за адресою: Закарпатська область, Свалявський район, село Солочин, санаторій "Квітка полонини", будинок 1а, без виділення цієї частки в натурі.

Заперечуючи проти позову, підприємство "ЦСТРІ м. Києва" послалося на те, що про існування інвестиційного контракту № 0601/1, укладеного 1 червня 2003 року (про що свідчать надані позивачем платіжні доручення), йому стало відомо у 2014 році з листів ТОВ "Енергополіс", оригінал контракту у підприємства відсутній. Керівник підприємства цей контракт не підписував, від імені керівника підприємства "ЦСТРІ м. Києва" у ньому зазначено особу, призначену на цю посаду лише у квітні 2004 року, що може свідчити про підробку підпису на контракті. Директором ТОВ "Енергополіс" і директором Закарпатської філії підприємства "ЦСТРІ м. Києва" (до 3 лютого 2014 року), на рахунок якої перераховувалися кошти згідно з інвестиційними договорами, була одна й та сама особа; у фінансово-розрахункових документах Закарпатської філії підприємства "ЦСТРІ м. Києва" зазначені в платіжних дорученнях кошти відображалися її директором як внутрішньогосподарські розрахунки, а не як кошти, перераховані на виконання інвестиційних програм. Відповідач просив витребувати у позивача оригінал контракту № 0601/1, призначити почеркознавчу та технічну експертизи та застосувати наслідки спливу позовної давності.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 11 червня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2015 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 22 грудня 2015 року, рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в частині визнання права власності на частку в об'єкті інвестування в розмірі 53,72 % скасовано. Позов задоволено частково: визнано за ТОВ "Енерговоліс" право власності на частину об'єкта інвестування (спальний корпус "В" загальною площею 2 399,3 кв. м, розташований за адресою: Закарпатська область, Свалявський район, село Солочин, санаторій "Квітка полонини", будинок 1а) у розмірі 52,37 % без виділення в натурі. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У заяві з доповненнями про перегляд з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) ), підприємство "ЦСТРІ м. Києва" просить Верховний Суд України скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 24 червня 2009 року у справі № 4-26/113-08-3432, від 18 жовтня 2006 року у справі № 36/484пн, від 14 березня 2007 року № 24/616, від 16 березня 2015 року у справі № 5008/1137/2012, від 1 грудня 2015 року у справі № 910/7812/15-г.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.

У справі, яка розглядається, судом установлено, що згідно з реєстраційним посвідченням від 12 квітня 2001 року спірний об'єкт належав підприємству "ЦСТРІ м. Києва" на підставі договору купівлі-продажу від 10 листопада 2000 року та акта приймання-передачі від 29 грудня 2000 року (т. 1, а.с. 25).

7 травня 2004 року між ТОВ "Енергополіс" і підприємством "ЦСТРІ м. Києва" укладено інвестиційний договір № 7 (далі - Договір), за умовами якого відповідач зобов'язався власними силами і засобами, за власний рахунок і за рахунок залучених від позивача коштів реконструювати об'єкт інвестування - спальний корпус № 2 Санаторію, розташований за адресою: Закарпатська область, Свалявський район, село Солочин, санаторій "Квітка полонини".

Попередня загальна сума інвестування у реконструкцію Санаторію становила 3 000 000,00 грн. Остаточну ціну мало бути визначено після закінчення реконструкції шляхом розрахунку її фактичної вартості. ТОВ "Енергополіс" мало перерахувати кошти в управління підприємства "ЦСТРІ м. Києва" для подальшого їх інвестування в реконструкцію Санаторію на рахунок підприємства або за реквізитами Закарпатської філії підприємства (п.п. 2.1 - 2.3 Договору). Етапи фінансування: 1 етап: 3 квартал 2004 року - 300 000,00 грн, 2 етап: 4 квартал 2004 року - 300 000,00 грн, 3 етап: 1 квартал 2005 року: 400 000,00 грн (п. 2.2 Договору).

Відповідно до п. 3.1.5 Договору після закінчення інвестування ТОВ "Енергополіс" має право отримати у власність частку загальної площі Санаторію, пропорційну його частці в інвестуванні за цим Договором.

Відповідач зобов'язаний по закінченні спорудження Санаторію (об'єкта інвестування) та здачі його в експлуатацію:

- визначити частку ТОВ "Енергополіс" у реконструкції Санаторію (об'єкта інвестування) пропорційно загальним фактичним витратам на фінансування реконструкції;

- визначити загальну площу спальних кімнат (номерів для відпочинку), кімнат соціальної сфери обслуговування Санаторію (об'єкта інвестування) тощо, яка відповідає частці фінансування ТОВ "Енергополіс" у загальному обсязі інвестування;

- передати ТОВ "Енергополіс" у власність зазначені площі протягом 30 днів із моменту введення Санаторію (об'єкта інвестування) в експлуатацію;

- надати ТОВ "Енергополіс" усі необхідні документи на ці площі, а також сприяти йому в оформленні права власності на ці площі (п.п. 4.3.1, 4.3.2, 4.3.3, 4.3.4 Договору).

Протоколом від 30 грудня 2005 року № 1 до Договору сторони підвели підсумки його виконання та засвідчили, що станом на 30 грудня 2005 року ТОВ "Енергополіс" передало підприємству "ЦСТРІ м. Києва" грошові кошти у сумі 1 855 000,00 грн; для виконання доручення в повному обсязі ТОВ "Енергополіс" зобов'язано забезпечити підприємство "ЦСТРІ м. Києва" грошовими коштами в сумі орієнтовно 500 000,00 грн.

Додатковою угодою від 30 грудня 2005 року до Договору внесено зміни: передбачено у п. 2.2. Договору 4 етап фінансування: 2006 рік - 500 000,00 грн; продовжено термін дії Договору до 31 грудня 2006 року.

Позивачем надано докази перерахування коштів на рахунок відповідача: платіжні доручення на суму 395 000,00 грн з призначенням платежу - перерахування коштів згідно з Договором від 7 травня 2004 року № 7 (отримувач - підприємство "ЦСТРІ м. Києва"). Решта платежів здійснено з посиланням у призначенні платежу на інвестиційний договір від 1 червня 2003 року № 0601/1 (отримувач - Закарпатська філія підприємства "ЦСТРІ м. Києва") (т. 1, а.с. 36-105).

За актом державної приймальної комісії від 20 червня 2007 року об'єкт нерухомості - спальний корпус № 2 (корпус "В" загальною площею 2 399,3 кв. м, розташований у будинку 1а санаторію "Квітка полонини" в с. Солочин Свалявського району) прийнято в експлуатацію.

Відповідно до розподільчого балансу від 22 лютого 2013 року, затвердженого Київським міським відділенням Всеукраїнської громадської організації "Українська спілка інвалідів - УСІ", у результаті виділу ТОВ "Центр Квітка" за актом приймання-передачі об'єкта нерухомого майна від 9 квітня 2013 року передано нерухоме майно - спальний корпус "В" загальною площею 23 99,3 кв. м, розташований за адресою: Закарпатська область, Свалявський район, село Солочин, санаторій "Квітка полонини", будинок 1а.

15 квітня 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Свалявського районного управління юстиції Закарпатської області прийнято рішення про реєстрацію за ТОВ "Центр Квітка" права власності на спірне майно, номер запису про право власності 694296. Відповідно до витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 квітня 2015 року його вартість становить 4 328 636,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що між позивачем і відповідачем виник спір як між сторонами Договору та у зв'язку з його виконанням, відтак позивачем неправильно обрано спосіб захисту - визнання права власності на підставі ст. 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), оскільки відсутні передумови для застосування цієї норми. Згідно з актом звіряння розрахунків та платіжними дорученнями на виконання Договору сума інвестованих позивачем коштів становить 395 000,00 грн, що відповідає 9,13 % вартості реконструйованого об'єкта та не свідчить про належне виконання ТОВ "Енергополіс" зобов'язань за цим Договором (посилання на договір № 0601/1 було виключено позивачем із підстав зазначеного позову). За умовами Договору визначення частки в реконструкції, а також відповідної їй площі з передачею ТОВ "Енергополіс" здійснюється протягом 30 днів із моменту введення об'єкта інвестування в експлуатацію; об'єкт інвестування введений в експлуатацію 20 червня 2007 року; до суду з позовом ТОВ "Енергополіс" звернулося у червні 2014 року; наведені ним причини пропуску позовної давності не є поважними, відтак за наявності заяви відповідача про застосування позовної давності у задоволенні позовної вимоги про виконання зобов'язання за Договором у задоволенні позову в цій частині слід відмовити на підставі ст. 267 ЦК.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовної вимоги про визнання права власності на частку в об'єкті інвестування та частково задовольняючи позов у цій частині, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що між сторонами фактично укладено договір про спільну діяльність. Волевиявлення сторін на укладення договору про спільну діяльність було оформлено ще у 2003 році, проте сплата коштів відбулася за укладеним Договором, у переліку платіжних доручень позивач помилково зазначив договір від 2003 року № 0601/01, а тому висновок суду першої інстанції, що здійснені позивачем платежі у сумі 1 872 000,00 грн не стосується Договору, є помилковим, що підтверджується актом звіряння розрахунків. Зазначене свідчить про належне виконання позивачем зобов'язань за Договором, що і є підставою для визнання за ним права власності на частку в об'єкті нерухомості. Оскільки позивачем виконано всі умови договору про спільну діяльність, він є титульним володільцем предмета Договору, тому невиконання відповідачем зобов'язань щодо визначення частки ТОВ "Енергополіс" у реконструкції об'єкта інвестування та передачі позивачеві у власність передбачених Договором площ порушує права іншого учасника договору (співвласника майна), які підлягають захисту. Позивачем повністю проведено оплату за Договором, тому він є власником частки, пропорційної внесеним коштам від остаточної вартості реконструйованого об'єкта, яка становить 52,37 %. Моментом, з якого позивач міг дізнатися про порушення своїх прав є 27 лютого 2014 року - дата отримання від відповідача листа № 20, в якому з підстав закінчення терміну дії Договору відповідач в односторонньому порядку відмовив у виділенні частки за інвестиційним договором.

Разом із тим у наданій для порівняння постанові у справі № 4-26/113-08-3432 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укрсоя-2" до товариства з обмеженою відповідальністю "МЧК-ПЛЮС" про стягнення суми суд касаційної інстанції дійшов висновку, що спірні договори не є договорами про спільну діяльність, оскільки не відповідають положенням ст.ст. 1130, 1131 ЦК, за якими спільна діяльність заснована саме на діяльності, а не на зобов'язаннях, які не спрямовані на таку діяльність, а мають на меті правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої (кредитора) певну дію, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У наданій для порівняння постанові у справі № 24/616 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Технобуд" до суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи про розірвання договору та визнання права власності суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову про визнання права власності на нерухоме майно з огляду на те, що перерахування позивачем коштів з призначенням платежу, в якому не зазначено реквізитів спірного договору про співробітництво, не можуть бути доказом переказу коштів на виконання цього договору. Відповідно до нормативних актів Національного банку України за дані, зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу", відповідає саме платник.

У наданій для порівняння постанові у справі № 5008/1137/2012 за позовом прокурора в інтересах держави до товариства з обмеженою відповідальністю "Сузір'я" про розірвання договору про організацію спорудження об'єкта суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову про розірвання договору та зобов'язання перерахувати кошти. Відмовляючи у частині позовних вимог про повернення коштів суди виходили із того, що у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Виходячи із вимог договору, яким встановлено строк звернення до забудовника з вимогою про повернення грошових коштів для розрахунків із довірителем протягом 10 банківських днів, перебіг строку позовної давності щодо вимог про перерахування коштів почався після закінчення встановленого договором 10-денного строку.

У справі № 910/7812/15-г за позовом публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" до дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" про стягнення коштів суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які відмовили у задоволенні позову з огляду на те, що зі спливом 30-денного строку з моменту передачі товару (1 червня 2010 року) позивач був обізнаний про порушення його майнових інтересів, але не вчинив необхідних дій (претензія, лист-вимога, тощо). Разом із тим з вимогою про сплату боргу та нарахованих на нього штрафних санкцій позивач звернувся лише наприкінці березня 2015 року, тобто зі спливом строку позовної давності. Акти звірки станом на 31 березня 2013 року та 30 вересня 2013 року, на які посилається позивач як на підставу переривання строку позовної давності, містять лише реквізити договору, без визначення суми заборгованості чи вказівок на накладній, з яких можливо було б установити обґрунтованість заявлених позовних вимог, тому не можуть бути прийняті як докази переривання строку позовної давності.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст.ст. 256, 257, 261, 267, 1130, 1131 ЦК, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно з положеннями ст.ст. 11, 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ст. 530 ЦК).

У справі, що розглядається, судами всіх інстанцій встановлено наявність між сторонами правовідносин, що виникли з інвестиційного договору від 7 травня 2004 року № 7, яким установлено, що ТОВ "Енергополіс" після закінчення реконструкції має право отримати у власність частку загальної площі Санаторію, пропорційну його частці в інвестуванні за цим Договором, а підприємство "ЦСТРІ м. Києва" зобов'язалося передати ТОВ "Енергополіс" у власність зазначені площі протягом 30 днів із моменту введення Санаторію (об'єкта інвестування) в експлуатацію. Зазначений об'єкт будівництва прийнято в експлуатацію 20 червня 2007 року. Підприємство "ЦСТРІ м. Києва" своє зобов'язання за Договором про передачу частини площ Санаторію ТОВ "Енергополіс" не виконало. До суду з позовом про визнання права власності на частину об'єкта інвестування та зобов'язання виконати договір ТОВ "Енергополіс" звернулося в червні 2014 року.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.ст. 256, 257, 267 ЦК).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Саме таку правову позицію викладено в абз. 3 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) .

У справі, яка розглядається, встановивши, що інвестиційним договором строк виконання зобов'язання відповідача з передачі позивачеві певних площ реконструйованого Санаторію обумовлено тридцятиденним строком з моменту введення об'єкта в експлуатацію (тобто з 20 червня 2007 року), суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що днем, коли позивач міг дізнатися про порушення своїх прав, є 27 лютого 2014 року - дата отримання від відповідача листа про відмову у виділенні частки за інвестиційним договором з підстав закінчення терміну дії Договору.

Таким чином, судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального права, на підставі яких він дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовна давність, у межах якої могло бути заявлено вимогу про виконання відповідачем зобов'язань за Договором з передачі зазначених площ, сплив у 2010 році, а тому за наявності заяви відповідача про застосування позовної давності у задоволенні позову слід відмовити на підставі ст. 267 ЦК.

Ураховуючи, що судом апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, було помилково скасовано рішення суду першої інстанції, постанови апеляційного та касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

Разом із тим, у наданій для порівняння постанові у справі № 36/484пн за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Укрінвестстрой" до товариства з обмеженою відповідальністю "Соціальна ініціатива" про визнання недійсним інвестиційного контракту суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову з огляду на те, що під час його укладення сторони не дотрималися вимог чинного законодавства, зокрема ст. 1131 ЦК - у контракті відсутні передбачені законом положення про визнання порядку координації спільної діяльності, з питань покриття збитків і ведення обліку спільної діяльності.

Оскільки правовідносини у цій справі та у справі, яка розглядається, не є подібними, тому зазначену постанову не можна вважати доказом у розумінні ст. 111-16 ГПК.

Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.