Про визнання банкрутом - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Райффайзен банк Аваль" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05.08.2014 р. у справі№ Б-50/221-09 за заявою фізичної особи–підприємця ОСОБА_1 про визнання банкрутом, –

24.12.2009 р. фізична особа–підприємець ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1) звернувся до господарського суду Харківської області в порядку ст.ст. 47–49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) (далі – Закон про банкрутство) із заявою про порушення стосовно нього справи про банкрутство з тих підстав, що боржник не має можливості розрахуватися з кредиторами за рахунок прибутків від підприємницької діяльності.

Обґрунтовуючи наявність цієї заборгованості заявник послався на укладений між ФОП ОСОБА_1 і фізичною особою–підприємцем

ОСОБА_2 договір поставки товару від 30.06.2009 р. № 30/06 на загальну суму 31 935,70 грн, а також на укладений між ФОП ОСОБА_1 та фізичною особою–підприємцем ОСОБА_3 договір поставки товару від 10.08.2009 р. № 10/08-1 на загальну суму 250 057,00 грн.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 29.12.2009 р. порушено провадження у справі про банкрутство ФОП ОСОБА_1

Ухвалою господарського суду Харківської області від 29.04.2014 р., залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.05.2014 р., припинено провадження у справі № Б-50/221-09 про банкрутство ФОП ОСОБА_1, скасовано мораторій, введений ухвалою господарського суду Харківської області від 29.12.2009 р.

Постановою Вищого господарського суду України від 05.08.2014 р. ухвалу господарського суду Харківської області від 29.04.2014 р. і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.05.2014 р. залишено без змін.

Вищий господарський суд України у своїй постанові погодився з висновком господарського суду Харківської області викладеним в ухвалі від 29.04.2014 р., і Харківського апеляційного господарського суду, наведеним у постанові від 22.05.2014 р., щодо припинення провадження у справі про визнання ФОП ОСОБА_1 банкрутом з огляду на те, що на момент подачі заяви до суду боржником не було надано належних доказів на підтвердження безспірності вимог кредиторів і неплатоспроможності боржника, а також відсутні належні докази пред'явлення кредиторами виконавчих документів до органів виконавчої служби, водночас судові рішення, копії яких додано боржником до заяви про порушення справи про банкрутство, не були звернені до виконання та не є виконавчими документами у розумінні Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) .

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05.08.2014 р. публічне акціонерне товариство "Райффайзен банк Аваль" (далі – ПАТ "Райффайзен банк Аваль") посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ст. 6 та ст.ст. 47–49 Закону про банкрутство.

На обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 05.04.2011 р. у справі № Б-39/115-09.

У постанові Вищого господарського суду України від 05.04.2011 р. у справі № Б-39/115-09, на яку посилається заявник, за подібних обставин справи та однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин суд касаційної інстанції дійшов протилежного правового висновку про те, що звернення боржника із заявою про банкрутство в порядку ст. 47 Закону про банкрутство свідчить про визнання ним наявності боргу, а тому в цьому випадку при зверненні із заявою про порушення справи про банкрутство не вимагається надання доказів безспірності вимог кредиторів.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.11.2014 р. у справі № Б-50/221-09 вирішено питання про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05.08.2014 р.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представникаПАТ "Райффайзен банк Аваль", дослідивши викладені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Допускаючи справу до провадження Верховного Суду України з підстав неоднакового застосування ст. 47 Закону про банкрутство, Виший господарський суд України зазначив, що при вирішенні справи№ Б-50/221-09 суд касаційної інстанції вважав, що суди правильно припинили провадження у справі, оскільки до заяви боржника не додано належних доказів на підтвердження безспірності вимог кредиторів і його неплатоспроможності, а при вирішенні справи № Б-39/115-09 визнав достатнім доказом наявності цих обставин заяву боржника про визнання його банкрутом.

Як вбачається із ухвали суду першої інстанції, провадження у справі припинено на підставі п. 7 ч. 1 ст. 40 Закону про банкрутство та п. 1-1 ч. 1ст. 80 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України (1798-12) ) у зв’язку з тим, що оцінюючи згідно зі ст. 43 ГПК України подані заявником докази, суд не визнав їх належними і допустимими для підтвердження обставин, які за змістом ст. 47 Закону про банкрутство можуть бути підставою для порушення справи про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності – громадянина за його заявою.

Цими ж нормами права керувався суд касаційної інстанції, залишаючи судові рішення у справі без змін.

Отже, у постанові суду касаційної інстанції йдеться не про неоднакове застосування норми матеріального права, якою визначається поняття громадянина – підприємця, котрий є боржником і може подати заяву про порушення справи про своє банкрутство, а про застосування норм процесуального права, якими визначаються належність і допустимість доказів, їх оцінка та процесуальні підстави припинення судом провадження у справі.

Відповідно до ст.ст. 111-15, 111-16 ГПК України (1798-12) сторони, треті особи, прокурор мають право подати заяву про перегляд судових рішень господарських судів після їх перегляду у касаційному порядку виключно на таких підставах: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Оскільки факт неоднакового застосування норми процесуального права не належить до передбачених ст. 111-16 ГПК України підстав перегляду Верховним Судом України судових рішень господарських судів, то у задоволенні заяви слід відмовити.