3-57гс11 Про визнання недійсним Договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста - Текст документа

розглянувши заяву товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Т.М.М." про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2011 року у справі № 17/241 (rs13717887) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Т.М.М." до Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації про визнання недійсним договору,

У травні 2010 року товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Т.М.М." (далі Товариство) звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації (далі Управління) про визнання недійсним договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва від 28 липня 2008 року № 406 (далі – договір пайової участі).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що умови договору пайової участі не відповідають вимогам закону, оскільки відповідно до статті 58 Конституції України з набранням чинності Законом України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" від 25 грудня 2008 року № 800-VІ (800-17) (далі – Закон № 800-VІ (800-17) ) втратив чинність пункт 5 статті 22 Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року № 401-ХІV (далі – Закон № 401-ХІV (401-14) ), та внесено зміни до статті 27 Закону України "Про планування та забудову територій" від 20 грудня 2000 року № 1699-ІІІ (далі – Закон № 1699-ІІІ (1699-14) ) щодо повноважень Київради залучати кошти замовників будівництва в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на укладення договору пайової участі, відповідно до вимог законодавства, чинного на час укладення цього договору, згідно з яким сплата пайових внесків не відноситься до благодійної діяльності, а є необхідною умовою здійснення інвестиційної діяльності щодо будівництва об’єктів нерухомості у м. Києві, якою займається позивач.

Рішенням господарського суду м. Києва від 8 вересня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2010 року позов задоволено частково. Визнано недійсними пункти 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 договору пайової участі. В іншій частині позову відмовлено. Рішення обґрунтовані тим, що зобов’язання за спірним договором є добровільними, можуть виконуватися за власним бажанням позивача і їх невиконання не може забезпечуватися неустойкою в порядку та розмірах, установлених підпунктами 4.14.4 договору.

Постановою Вищого господарського суд України від 9 лютого 2011 року рішення господарського суду м. Києва від 8 вересня 2010 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2010 року в частині визнання недійсними пунктів 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 договору пайової участі скасовано та відмовлено в цій частині у позові. Постанову обґрунтовано тим, що спірний договір пайової участі укладено відповідно до вимог законодавства, чинних на час укладення, а Закон № 800-VІ (800-17) набув чинності після укладення договору пайової участі, тому відповідно до статті 58 Конституції України не може бути підставою визнання його недійсним.

У заяві Товариство просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2010 року у справі № 17/241, а справу з касаційною скаргою направити до Вищого господарського суду України на новий розгляд.

Підставою для перегляду постанови заявник вважає неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм статей 175, 177 Господарського кодексу України (далі ГК), пункту 5 статті 22 Закону № 401-ХІV та статті 27 Закону України № 1699 – ІІІ, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

До поданої заяви заявник долучив копії постанови в аналогічних справах № 35/296 (rs872241) від 18 липня 2007 року, № 21/9/319 від 20 липня 2010 року, № 15/357 від 13 травня 2009 року, у яких, на його думку, висловлено протилежну правову позицію.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 22 квітня 2011 року допущено до провадження господарську справу № 17/241 для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2011 року

Заслухавши доповідь судді-доповідача, представників сторін, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарським судом встановлено, що 28 липня 2008 року між Товариством та Управлінням укладено договір пайової участі, предметом якого є сплата позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва у зв’язку з реконструкцією і розширенням виробничо-офісних будівель по вул. Машинобудівній м. Києва.

Відповідно до пункту 5 статті 22 Закону № 401-ХІV Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) у порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Згідно зі статтею 27 Закону № 1699-ІІІ фізичні та юридичні особи, які отримали дозвіл на будівництво об'єкта містобудування, або юридичні особи, які отримали рішення сільської, селищної, міської ради чи уповноваженого на те виконавчого органу про погодження місця розташування об'єкта, мають право на одержання вихідних даних на проектування цього об'єкта та здійснення проектно-вишукувальних робіт. Вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Рішенням Київради № 271/431 (ra0271023-03) , чинним на дату укладення договору пайової участі, встановлено, що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа.

Вказані законодавчі акти, чинні на час виникнення спору, є спеціальними і регулюють правовідносини щодо укладення договорів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, тому касаційний суд правильно визнав, що господарські суди до спірних правовідносин безпідставно застосували статті 175 та 177 ГК.

Необґрунтованим є надання судами зворотної дії у часі Закону № 800-VІ (800-17) , згідно з розділом III "Прикінцеві та перехідні положення" якого пункт 5 статті 22 Закону № 401-ХІV утратив чинність, а до статті 27 Закону № 1699-ІІІ внесено зміни відносно відрахування пайових внесків замовником після прийняття об’єкта в експлуатацію, оскільки Рішенням від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 (v001p710-99) у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України роз’яснив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. А положення частини першої статті 58 Конституції України (про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи) треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Сам Закон № 800-VІ (800-17) набрав чинності 14 січня 2009 року, після укладення спірного договору пайової участі. Цим законом не передбачено надання зворотної сили в часі відносно юридичних осіб.

Висновок касаційного суду про відповідність спірного договору вимогам законодавства, зобов’язання якого мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, є обґрунтованим і законним, а обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.