462/3781/16-а Про скасування розпорядження районної адміністрації "Про самочинне будівництво" - 16.12.2020 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року (колегія суддів: Яворський І.О., Кухтей Р.В., Нос С.П.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи - ОСОБА_2, ОСОБА_3, про скасування розпорядження, -

Позивач ОСОБА_1 звернулася з позовом в суд до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про скасування розпорядження №291 від 06.05.2016 Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради "Про самочинне будівництво здійснене гр. ОСОБА_1 ".

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує на те, що знесення самочинного будівництва може бути проведено судом за позовом державного органу чи органу місцевого самоврядування і в тому випадку, якщо неможливо провести перебудову, а не на підставі розпорядження районної адміністрації як виконавчого органу Львівської міської ради яке, між іншим носить, рекомендаційний характер.

Постановою Залізничного районного суду м. Львова від 17 липня 2017 року в справі №462/3781/16а адміністративний позов задоволено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року постанову Залізничного районного суду м. Львова від 17 липня 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано забудовника та власника спірного об`єкту, оскільки позивачка спірний об`єкт не будувала, так як проживає з 1999 року, а гараж побудований значно раніше. Натомість відповідачем не надано жодних доказів, які б спростовували такі доводи позивача, зокрема, не представлено будь-яких даних про те, чи проводилось обстеження прибудинкової території на АДРЕСА_1 з 1999 року по 2016 року, якими було б зафіксовано відсутність самочинного будівництва.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30.10.2017 відкрито касаційне провадження.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Справу передано до Верховного Суду.

У зв`язку з відсутністю клопотань про участь в судовому засіданні, справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю - доповідача, колегія суддів дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 06.05.2016 №291 "Про самочинне будівництво, здійснене гр. ОСОБА_1 " затверджено висновок міжвідомчої комісії; ОСОБА_1 рекомендовано в термін до 01.06.2016 демонтувати цегляний гараж розм. 3,00x6,00м, самочинно побудований на землях комунальної власності. Крім того вказаним розпорядженням позивачку попереджено, що у разі невиконання останньою вимог розпорядження, зобов`язано ЛКП "Граніт" підготувати та передати в юридичний відділ Залізничної районної адміністрації документи для заявлення позову в суд про примусове виконання даного розпорядження.

Не погоджуючись з вказаним розпорядженням позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що позивач не є власником та особою, яка побудувала спірний гараж, відтак у відповідача відсутні повноваження зобов`язувати позивача зносити гараж.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову апеляційний суд виходив з того, що право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується, а судовому захисту підлягає тільки порушене право особи. Вказує, що розпорядження має виключно рекомендаційний характер для позивача, Жодних прав чи обов`язків спірне розпорядження не породжує, а тому у позивача відсутнє право на звернення із цим адміністративним позовом до суду взагалі, наслідком чого є відмова в задоволенні позову.

Колегія суддів, дослідивши спірні правовідносини, зазначає таке.

Відповідно до положень ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування" від 21.05.1997 №280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР (280/97-ВР) ) до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, організація благоустрою населених пунктів та здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів.

Відповідно до ч. 7 ст. 55 Закону №280/97-ВР голова районної, обласної, районної у місті ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Інших форм прийняття рішень законодавство не передбачає.

Згідно зі ст. 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" від 06.09.2005 №2807-IV (далі - Закон №2807-IV (2807-15) ) до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження правил благоустрою територій населених пунктів. До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо.

Відповідно до ст. 12 Закону №2807-IV суб`єктами у сфері благоустрою населених пунктів є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи самоорганізації населення, громадяни.

У відповідності до ст. 34 Закону №2807-IV правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту.

Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту (далі - Типові правила) для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування.

Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

Правила включають, зокрема, порядок здійснення благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів.

Статтею 40 Закону №2807-IV визначено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами. Самоврядний контроль за станом благоустрою населених пунктів здійснюється шляхом: 1) проведення перевірок території; 2) розгляду звернень підприємств, установ, організацій та громадян; 3) участі в обговоренні проектів благоустрою територій населених пунктів, іншої технічної документації з питань благоустрою і внесення відповідних пропозицій на розгляд органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій; 4) подання позовів до суду про відшкодування шкоди, завданої об`єктам благоустрою внаслідок порушення законодавства з питань благоустрою населених пунктів, Правил благоустрою території населеного пункту.

Таким чином, законодавством передбачено повноваження виконавчих органів міських рад щодо здійснення контролю за станом благоустрою, а оскаржуване рішення спрямоване на забезпечення такого контролю.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у справах №464/3864/15-а (постанова від 24.04.2019) та №450/3297/14-а (постанова від 20.11.2019).

Процедура вирішення питань, пов`язаних з самочинним будівництвом на території м. Львова, регламентована Положенням про порядок врегулювання питань самочинного будівництва у м. Львові, затвердженого рішенням Львівської міської ради від 09.09.2011р. №835 (далі - Положення №835).

Пунктом 4.8 Положення №835 передбачено, що висновки міжвідомчої комісії затверджуються розпорядженням голови районної адміністрації.

Згідно з пунктами 5.1.3, 5.3 Положення №835 міжвідомчі комісії при районних адміністраціях можуть приймати у кожному конкретному випадку самочинного будівництва, зокрема, рішення про знесення у терміни, визначені розпорядчими документами, самочинного будівництва особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, за її кошти: у разі порушення прав інших осіб.

У разі ухилення або відмови особи від знесення самочинного будівництва у терміни, визначені розпорядчими документами, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за кошти особи, яка здійснила будівництво.

Відповідно до ст. 376 Цивільного кодексу України, відповідно до частини 1 якої житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Частиною 7 статті 376 ЦК України та статтею 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що демонтаж об`єктів самовільного будівництва відбувається виключно на підставі рішення суду за наслідками розгляду відповідних позовів органів місцевого самоврядування та державного архітектурно-будівельного контролю.

Таке правове регулювання вказує на те, що виконавчим органам міських рад надано право здійснювати заходи з перевірки дотримання громадянами вимог містобудівного законодавства, приймати з цього приводу рішення, в яких відображати свої висновки щодо наявності таких порушень та встановлювати механізм усунення цих порушень. Рішення вказаних органів про демонтаж самовільно збудованих об`єктів є лише формою контролю за дотриманням законодавства, що регулює містобудівну діяльність, зокрема і виявлення самочинно збудованих об`єктів, а знесення здійснюється у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Так, оспорюваним розпорядженням позивачу запропоновано добровільно здійснити демонтаж у визначений строк, та зазначено, що невиконання розпорядження буде підставою для звернення до суду з відповідним позовом.

Судами встановлено, що на момент винесення розпорядження, власником кв. АДРЕСА_2 є ОСОБА_2 та члени його сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 14.12.1999, що підтверджується свідоцтвом № НОМЕР_1 про право власності на квартиру.

З матеріалів справи, а саме з викопіювання з кварталу, станом на 30.07.1953, на земельній ділянці, залишеній у користування за будинком АДРЕСА_1, крім вказаного будинку знаходились також і інші споруди, серед яких була і нежитлова споруда, яка є складовою частиною технічного паспорта на будинок АДРЕСА_1, виготовленого в 2016 року, позначена літерою "В" з зазначенням назви - " Гараж ".

Однак з матеріалів справи також встановлено, що в 2016 році позивачем проведено реконструкцію вказаного гаража, якою змінено площу та матеріали стін будівлі, що підтверджується звітом про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж господарської будівлі (гаража) по АДРЕСА_1, виготовлений ФОП ОСОБА_4 .

Відтак, позивачем здійснене будівництво нового гаража на місті гаража -сараю, яким вона користується, що підтверджується зверненням позивача до Залізничної районної адміністрації з метою його введення в експлуатацію в установленому законом порядку.

Одночасно позивачем в касаційній скарзі не наведено відомостей про власність, але судом першої встановлено, що гараж біля будинку АДРЕСА_1 встановлено на земельній ділянці комунальної власності без жодних правовстановлюючих документів.

Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване розпорядження винесене в межах повноважень та на підставах, встановлених законом, а тому судом апеляційної інстанції правомірно відмовлено в задоволенні позову, однак вказана постанова підлягає зміні в частині мотивів.

Відповідно до частини 1, 4 статті 351 КАС України (в редакції до набрання чинності змінами, внесеними Законом України від 15.01.2020 № 460-IX (460-20) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.