5015/3523/12 Про стягнення зайво списаних коштів за договором про перевезення залізницею вантажів - 25.02.2013 Прийняття

Рішенням Господарського суду Львівської області від 06.11.2012 р. у справі № 5015/3523/12 позов задоволено. З Державного територіально-галузевого об’єднання "Львівська залізниця" (79000, м. Львів, вул. Гоголя,1; код ЄДРПОУ001059900) на користь Державного підприємства "Вугілля України" (01601, м. Київ, вул. Б. Хмельницького,4; код ЄДРПОУ 32709929) стягнуто 294 267,51 грн. безпідставно списаних коштів та 5 885,35 грн. судового збору.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, ДТГО "Львівська залізниця" звернулось до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій не погоджується з висновками місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав для задоволення вимог позивача про стягнення 294 267,51 грн., просить рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2012 р. у даній справі скасувати та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 30.11.2012 р. апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 17.12.2012р.

На виконання вимог ухвали суду позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить оскаржуване рішення місцевого господарського суду у даній справі залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

В судових засіданнях 17.12.2012р. та 28.01.2013р., за згодою представників сторін, оголошувались перерви, відповідно до 28.01.2013 р. та до 13.02.2013р.

Ухвалою суду від 13.02.2013р., в порядку ч. 3 ст. 69 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк розгляду спору, розгляд справи відкладено на 25.02.2013р.

Розпорядженням голови суду від 25.02.2013р. в склад судової колегії внесено зміни, замість судді Малех І.Б., введено суддю Бонк Т.Б.

Заяв про відвід складу суду не поступало.

В даному судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та висловив свої міркування з питань, що виникли в ході розгляду справи.

Позивач участі свого представника не забезпечив, причини неявки суду не повідомив.

Враховуючи те, що сторін не було позбавлено конституційного права на захист охоронюваних законом інтересів, судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи у відсутності представника позивача, який висловив свої міркування по суті спору у попередніх засіданнях.

Судовою колегією встановлено і це вбачається з матеріалів справи, 29.12.09 р. між сторонами у справі було укладено договір про організацію перевезень вантажів та проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги №429.

В серпні 2012р. ДП "Вугілля України" звернулось з позовом до ДТГО "Львівська залізниця" про стягнення 294 281,55 грн. безпідставно списаних коштів з його рахунку, мотивуючи свої доводи тим, зокрема, що за період січень-квітень 2012 р. відповідачем з особового рахунку позивача списано вказану суму, проте жодних додаткових послуг, ніж ті, які передбачені договором відповідач не надавав.

В спростування доводів позивача відповідач звернувся до суду з заявою про застосування строку позовної давності. Крім цього, зазначав про відсутність на накладних переуступного напису та наявністю додаткової угоди №3 до договору № 429, відповідно до якої відповідачем прийнято розпорядження щодо порядку нарахування стягнення провізних платежів, а саме: списання сум понад залізничний тариф-за повернення порожніх вагонів.

Місцевий господарський суд позов задоволив в повному обсязі.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2012р. у справі № 5015/3523/12 залишити без змін, виходячи з наступних підстав.

Відносини залізниці з відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти регулюються Законом України "Про залізничний транспорт" (273/96-ВР) , стаття 3 якого встановлює, що законодавство про залізничний транспорт загального користування складається з Закону України "Про транспорт" (232/94-ВР) , цього Закону, Статуту залізниць України (457-98-п) , який затверджується Кабінетом Міністрів України, та інших актів законодавства.

Відповідно до ст. 908 Цивільного кодексу України загальні умови перевезення визначаються цим кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Стаття 307 Господарського кодексу України також встановлює, що умови перевезень вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб’єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до загального правила, встановленого ч.2 ст.62 Статуту залізниць України (457-98-п) остаточні розрахунки між залізницями і одержувачами за перевезення вантажів і надання додаткових послуг здійснюються на станціях призначення.

Відповідно до п.2.1 розділу 2 Правил оформлення перевізних документів, затверджених наказом Міністерства транспорту України 21.11.2000 року №644 (z0863-00) (у редакції наказу Міністерства інфраструктури України від 08.06.2011 року №138 (z0765-11) ) відправник заповнює відповідні графи накладної згідно з додатком 3 до цих Правил.

Пунктом 2.3. Правил визначено, що у графі 55 "Правильність внесення відомостей підтверджую" представник відправника вказує свою посаду, розписується, засвідчуючи правильність відомостей, указаних ним у перевізному документі.

Згідно зі статтею 24 Статуту залізниць України (457-98-п) вантажовідправники несуть відповідальність за всі наслідки неправильності, неточності або неповноти відомостей, зазначених ними у накладній.

Заперечуючи доводи позивача, відповідач покликається, зокрема, на ст. 133 Статуту залізниць України (457-98-п) щодо відсутності на накладних переуступного запису.

Статтею 6 Статуту залізниць України встановлено, що накладна – основний перевізний документ встановленої форми, оформлений відповідно до цього Статуту (457-98-п) та Правил перевезення вантажу і наданий залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони-одержувача.

Відтак, накладна це, в першу чергу, угода на перевезення, а не угода спрямована на розрахунки чи оплату перевезень.

В той час, відповідно до п.2.3 Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу №644 від 21.11.2000 р. (z0864-00) , розрахунки за перевезення вантажу між залізницею і відправником (одержувачем, експедитором) здійснюються на підставі договору.

Можливість укладення договору на перевезення також передбачена п.3 ст. 307 ГК України.

Так, сторонами укладено договір №429 від 29.12.09 р., пунктами 2.1, 2.2 та 2.4 якого встановлено, що розрахунок провізних платежів, послуг та додаткових зборів проводиться згідно ставок Тарифного керівництва №1 з урахуванням коефіцієнтів і зборів, оголошених Укрзалізницею на підставі належного оформлення планів та заявок.

Таким чином, всі належні платежі відповідач повинен був списувати у розмірах, встановлених Тарифним керівництвом №1, відповідно до чого розміри провізної плати в залізничних накладних повинні були бути відображені у розмірах, встановлених Тарифним керівництвом №1.

Крім того, згідно з п.п.2, 3 Правил користування вагонами та контейнерами, затверджених наказом Мінтрансу України №113 від 25.02.1999 року (z0165-99) , за користування вагонами і контейнерами вантажовідправники, вантажоодержувачі, власники під’їзних колій, порти, організації, установи, фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності (вантажовласники) вносять плату. Облік часу користування вагонами і контейнерами та нарахування плати за користування ними провадиться на станціях відправлення та призначення за відомістю плати за користування вагонами форми ГУ-46 (додаток 1).

В даному випадку така відомість в матеріалах справи відсутня.

З наявних в матеріалах справи Довідок про надані послуги та проведені розрахунки при перевезенні вантажів вбачається, що відповідачем, окрім плати за користування вагонами, нараховано плату, зокрема, й за надання одержувачам інформації, маневрову роботу, видачу довідок і т.д.

В той час, згідно з п. 4.3 Розділу 3 Тарифного керівництва збір за маневрову роботу нараховується згідно з п.1.8. Відповідно до цього пункту збір за маневрову роботу нараховується у разі, якщо ця послуга надається на вимогу власника під’їзної колії, вантажовласника або порту.

Такої вимоги, за оцінкою суду, не надходило.

Відтак, відповідачем нормативно та документально не обґрунтовано нарахування позивачу збору за надання одержувачам інформації, маневрову роботу, видачу довідок оскільки, як свідчать матеріали справи, такі повідомлення на адресу позивача не надсилались.

Абзацом 2 п. 2.3. Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України № 644 від 21.11.2000 (z0864-00) , встановлено, що згідно з договором залізниця відкриває особовий рахунок кожному відправнику (одержувачу, експедитору) з присвоєнням коду платника.

Пунктом 2.5. Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України № 644 від 21.11.2000 (z0864-00) , встановлено, що платник згідно з договором у порядку передоплати перераховує на рахунок розрахункового підрозділу кошти для оплати перевезень і додаткових послуг.

Абзацами 1, 2 п. 2.6. Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України № 644 від 21.11.2000 (z0864-00) , встановлено, що розрахунковий підрозділ веде облік надходження коштів на особовий рахунок платника і використання їх платником для оплати перевезень та наданих залізницею послуг.

Облік витрачених коштів здійснюється на підставі перевізних документів, накопичувальних карток (додаток 3), відомостей плати за користування вагонами та контейнерами, за подавання, забирання вагонів та маневрову роботу, які можуть бути оформлені в електронному вигляді (з накладенням електронного цифрового підпису).

Відповідно до ч.1 ст. 909 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Згідно зі ст. 908 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі ст. 306 Господарського кодексу України, загальні умови перевезення визначаються цими кодексами, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Частиною 2 ст. 916 Цивільного кодексу України встановлено, що плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.

Аналогічні норми закріплені і в ч.1 ст.307 та ст.316 Господарського кодексу України.

Згідно зі ст. 9 Закону України "Про залізничний транспорт" встановлення тарифів на перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу залізничним транспортом (за винятком приміських пасажирських перевезень) у межах України здійснюється на підставі бюджетної, цінової та тарифної політики у порядку, що визначає Кабінет Міністрів України.

Порядок розрахунків за перевезення і послуги врегульований ст.62 Статуту залізниць України (457-98-п) та Правилами розрахунків за перевезення вантажів, тобто спеціальними нормами права.

Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" від 25.12.1996 № 1548 (1548-96-п) , зазначається, що тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги встановлює Мінтрансзв'язку за погодженням з Мінекономіки і Мінфіном.

Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 26.03.2009 № 317, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 15.04.2009 № 340/16356 (z0340-09) , був затверджений "Збірник тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ним послуги" (далі-Збірник тарифів).

Розпорядженням заступника начальника ДАЗТУ "Укрзалізниця" від 18.01.2012 № ЦЗМ -12/86, начальників залізниць було зобов'язано перевезення вугілля ДП "Вугілля України" здійснювати у вагонах власності вагонних компаній: ДП "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів" та ДП "Дарницький вагоноремонтний завод" на умовах діючих договорів із залізницями. На виконання цього припису, Львівську залізницю було зобов'язано терміново укласти з ДП "Вугілля України" додаткові угоди до діючих договорів із залізницями. В додаткових угодах зазначити схему проведення розрахунків: тариф за перевезення нараховувати та стягувати на станції відправлення вантажу, як для вагонів інвентарного парку, відповідно до "Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ним послуги" та діючих на час відправлення вантажу коефіцієнтів. Додаткові збори нараховувати та стягувати за встановленим порядком. Забезпечити повернення порожніх вагонів під навантаження на станції попереднього навантаження Донецької та Львівської залізниць. Тариф за повернення порожнього вагону стягувати на станції призначення з ДП "Вугілля України".

25 січня 2012 розпорядженням першого заступника генерального директора "Укрзалізниці" були внесені зміни до розпорядження від 18.01.2012 ЦЗМ 12/86 та зазначено: "забезпечити повернення після вивантаження вантажів у порожньому стані вагонів власності ЦВСВ та ДРВЗ, з ознакою "УТЛЦ", без стягнення провізних платежів, сплата яких здійснюється відправником при відправленні на підставі додаткової угоди до діючого договору "про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані послуги" із залізницею. Оплату за перевезення нараховувати та стягувати на станції відправлення вантажу, яка складається із суми тарифу за перевезення вантажу та суми оплати за повернення порожнього вагону. При цьому, тариф за перевезення вантажу нараховувати та стягувати як для вагонів інвентарного парку, відповідно до "Збірника тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ним послуги" та діючих на час відправлення вантажу коефіцієнтів. Оплата за повернення порожнього вагону складає 11 відсотків від тарифу на перевезення завантаженого вагону.

Відтак, відповідно до зазначених розпоряджень, Залізниця повинна була укласти додаткові угоди з ДП "Вугілля України", однак жодних додаткових угод між сторонами укладено не було.

Нарахування спірної суми залізницею відбувалось на підставі розпоряджень "Укрзалізниці". Тариф за перевезення нараховувався на станції відправлення вантажу, як для вагонів інвентарного парку. Оплата за повернення порожнього вагону складала 11 відсотків від тарифу на перевезення завантаженого вагону.

Однак, відповідно до Збірника тарифів, перевезення порожніх вагонів залізниць здійснюється безоплатно, а оплачується перевезення в порожньому стані власних або орендованих вагонів (п.13,14р.2 Збірника тарифів).

Оскільки залізницею нараховувався тариф як для вагону інвентарного парку, то підстав для нарахування плати за перевезення власного вагону в порожньому стані у залізниці не було.

Отже, при визначенні розміру суми, що підлягала оплаті за перевезення, залізниця повинна була керуватись Збірником тарифів з урахуванням відповідних коефіцієнтів, встановлених у передбачений законом спосіб. Відтак, застосовувати розпорядження "Укрзалізниці", якими змінюються приписи Збірника тарифів, залізниця не мала права. Крім того, відповідно до ст. 62 Статуту залізниць України (457-98-п) , Укрзалізницею встановлюється лише порядок розрахунків за перевезення і послуги.

Відповідно до статті 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Тобто, Господарський кодекс (436-15) розмежовує поняття укладення договору як єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками (у письмовій формі) та договору, укладеного у спрощений спосіб, а саме - шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Натомість, статтею 307 ГК України встановлено, що договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі.

Відтак, належним доказом укладення між сторонами Угоди №3 повинен бути оригінал такої угоди, укладеної у письмовій формі, скріпленої печатками та підписами уповноважених осіб, або угода із "мокрою" печаткою та підписом позивача на отриманій від відповідача факсокопії.

Належним чином оформлена угода № 3 в матеріалах справи відсутня.

Крім цього, відповідно до п. 2.1 договору №429 від 29.12.09 р., надання Залізницею послуг здійснюється на підставі належного оформлення планів та заявок. Отже, у будь-якому випадку оплата повернення порожнього вагона не відбувається автоматично, оскільки потребує надання позивачем відповідачу заявки із підтвердженням оплати такого повернення. Проте жодних заявок в підтвердження оптати позивачем повернення порожніх вагонів позивач відповідачу не надавав, оскільки у таких заявках (гарантійних листах) повинно було б чітко вказуватись, що позивач гарантує, поряд із оплатою залізничного тарифу за транспортування вантажів із станцій Соснівка, Червоноград та Іваничі до станцій вантажоотримувача, оплату повернення в порожньому стані власних або орендованих вагонів із станцій вантажоотримувачів Соснівка, Червоноград та Іваничі. В усіх гарантійних листах позича чітко зазначені напрямки перевезень вантажу (від станції до станції) за якими позивач гарантував оплату та в жодному із вказаних листів позивача не зазначається, окрім перевезення вантажів в основному напрямку (в одну сторону) гарантії оплати транспортуваня порожнього вагону у зворотньому чи іншому напрямку (повернення порожнього вагону).

Посилання ж залізниці на розпорядження Укрзалізниці від 18.01.2012 № ЦЗМ-12/86 в частині правомірності списання сум понад залізничний тариф - за повернення порожніх вагонів, є безпідставними, оскільки це розпорядження є внутрішнім документом, і не зареєстроване в Міністерстві юстиції, а відтак не є нормативно-правовим актом в розумінні ст. 908 Цивільного кодексу та ст. 307 Господарського кодексу України.

Крім того, вказане Розпорядження не виконане Залізницею, оскільки відповідні зміни до діючого договору сторони у встановленому законом порядку не вносили.

Щодо тверджень скаржника про пропуск позивачем строку позовної давності, судова колегія погоджується з висновками місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для застосування такого, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 136 Статут залізниць України (457-98-п) встановлено, що позови до залізниць можуть бути подані у шестимісячний термін, який обчислюється відповідно до вимог пункту 134 цього Статуту.

Відповідно до ст. 2 Статуту залізниць України (457-98-п) , Статут залізниць України (далі - Статут) визначає обов'язки, права і відповідальність залізниць, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються залізничним транспортом.

Статутом регламентуються порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, основні положення експлуатації залізничних під'їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту.

Статтею 3 Статуту залізниць України (457-98-п) встановлено, що дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспортом вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, у тому числі на перевезення вантажів, навантаження і розвантаження яких відбувається на залізничних під'їзних коліях незалежно від форм власності, які не належать до залізничного транспорту загального користування (далі - залізничні під'їзні колії).

Законодавець закріплює порядок ведення претензійно-позовної роботи щодо спорів, які виникають з договорів перевезення вантажу. Так, претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій – протягом сорока п’яти днів (п.2 ст. 315 Господарського кодексу України) . Проте, звернення з претензією до перевізника є правом, а не обов’язком відправника або одержувача, і не може бути перешкодою для звернення з позовом до суду.

Статтею 136 Статуту залізниць України (457-98-п) встановлено, що позови до залізниць можуть бути подані у шестимісячний термін, який обчислюється відповідно до вимог ст. 134 цього Статуту. Пунктом "а" ст. 134 Статуту залізниць України (457-98-п) передбачено, що претензії можуть бути заявлені з дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу – для претензій про відшкодування за псування, пошкодження або недостачу вантажу,багажу та вантажобагажу.

Проте, частиною четвертою ст. 315 ГК України встановлено, якщо заявлену перевізнику претензію, що випливає з договору перевезення вантажу, відхилено або відповідь на неї не одержано у строк, зазначений у ч.3 цієї статті заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

З наведеного вбачається, що вказаною правовою нормою по-іншому, ніж Статутом залізниць України (457-98-п) , розраховується початок перебігу строку позовної давності.

Таким чином, ст. 315 ГК України і ст.ст. 134, 136 Статуту залізниць України (457-98-п) є спеціальними нормами, які регулюють питання перебігу строку позовної давності у позовах, що виникають із залізничних перевезень.

Статут залізниць України було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року №457 (457-98-п) , і останні зміни в нього вносилися постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року N 1973 (1973-2002-п) . ГК України (436-15) , який за своєю правовою природою є Законом України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року за № 436-ІV і набув чинності з 1 січня 2004 року. Крім того, у Прикінцевих положеннях ГК України (436-15) законодавець зобов’язав Кабінет Міністрів України привести свої нормативні акти (в т. ч. і Статут залізниць України (457-98-п) , оскільки він суперечить ГК України (436-15) ) у відповідність до норм ГК України (436-15) , а тоді вже застосовувати ці норми поряд з нормами ГК України (436-15) , що Кабінетом Міністрів України зроблено не було.

Частиною 3 ст. 929 ЦК України встановлено, що до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

На вказану розбіжність звернув увагу Вищий господарський суд України у своєму Листі від 07.04.2008 р. №01-8/211 (v_211600-08) "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України (436-15) ", відповідно до якого судом роз’яснено, що між нормами ч.3 ст. 925 ЦК України та ч.5 ст.315 ГУ України немає суперечності, оскільки вони співвідносяться як загальна та спеціальна: за загальним правилом до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів), але для пред’явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про те, що строк позовної давності в даній справі не пропущений позивачем, оскільки відповідно до ч.4 ст. 315 ГК України його початком є день одержання відповіді на претензію або закінчення строку, встановленого для даної відповіді та правомірно задоволив позов.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відповідач не подав у встановленому законом порядку належних та допустимих доказів, які б з достовірністю підтверджували доводи, викладені в апеляційній скарзі, та обґрунтували неправомірність і безпідставність заявленого позову.