5023/5844/12 Про визнання недійсним кредитного договору - 28.01.2013 Прийняття

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Артемівські зорі", с. Артемівка 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Хрусін Ігор Валерійович, м. Харків до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", м. Київ в особі Харківської Обласної Дирекції, м. Харків про визнання недійсним кредитного договору за участю представників сторін:

позивача - Карасава О.П., дов. від 01.02.2012р.;

відповідача - Бідоленко Є.І., дов. № 428/12 від 10.10.2012р.;

третя особа - не з"явився

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальності "Артемівські зорі", с. Артемівка, звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача - Публічного акціонерного товариства "Райффайзен банк Аваль" м. Київ в особі Харківської обласної дирекції м. Харків, в якій просить суд визнати недійсним кредитний договір № 010-2/07-01-0327-08, укладений між позивачем та відповідачем, а також віднести на відповідача свої витрати по оплаті судового збору, посилаючись на ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 19 грудня 2012р. прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 14 січня 2013р. о 12:45 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 14.01.2013р. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Хрусіна Ігоря Валерійовича, м. Харків, розгляд справи відкладено на 21.01.2013р. о 12:15 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 21 січня 2013р., з метою витребування додаткових доказів, відкладено розгляд справи на 28 січня 2013 року об 11:45 год.

Представник залученої третьої особи у призначене 28.01.2013р. судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином, витребувані судом документи не надав. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить відмітки про направлення ухвали про відкладення розгляду справи від 21.12.2013 року, яка направлялись на адресу третьої особи, що зазначена ним при поданні заяви про його залучення до участі у справі, при цьому враховані приписи пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75 (v0075600-02) (з подальшими змінами).

У постанові пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011р. (v0018600-03) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" зазначено, що в разі, якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Окрім цього, матеріали справи свідчать про обізнаність третьої особи про розгляд даної справи, оскільки ним подавалось до суду клопотання про відкладення розгляду справи. Таким чином, суд вважає, що третя особа належним чином була повідомлена про дату, час та місце судового засідання.

У призначеному судовому засіданні 28.01.2013р. представник позивача позов підтримував, проте, наполягав на задоволенні клопотання про передачу справи № 5023/5844/12 за підсудністю до господарського суду м. Києва.

Присутній у судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні, з підстав, викладених у наявному в матеріалах справи відзиві на позов (вх. № 945 від 11.01.2013 року). Окрім того, заперечує проти клопотання позивача про передачу справи за підсудністю до господарського суду міста Києва, посилаючись на те, що Харківська філія Публічного акціонерного товариства "Райффайзен банк Аваль" має право представляти інтереси банку у господарському суді. В обґрунтування вказаних заперечень відповідачем надано положення про Харківську обласну дирекцію ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (вх. № 3028 від 25.01.2013р.). Надані відповідачем документи судом досліджені та долучені до матеріалів справи.

Розглянувши клопотання позивача про передачу спору у даній справі за підсудністю до господарського суду міста Києва, суд керується наступним.

Відповідно до ч.2 ст. 15 ГПК України справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Згідно зі ст. 93 Цивільного кодексу України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом.

Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Згідно ч.4 ст. 15 ГПК України, якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин 1-3 цієї статті залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Відповідно до ч.4 ст. 28 ГПК України, повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь. (Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб" № 02-5/492 від 28.07.1994 р. (v_492800-94) )

Як вбачається з матеріалів справи, спірний кредитний договір було укладено з Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі заступника директорі з питань малого та середнього бізнесу Харківської обласної дирекції "Райффайзен Банк Аваль", яка знаходиться в м. Харкові.

Як вбачається із пояснень відповідача, а також із наданого суду Положення про Харківську обласну дирекцію Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", затвердженого рішенням Спостережної Ради AT "Райффайзен Банк Аваль" (протокол №СР-8/5 від 13.08.2012 року), (п.1.3) - дирекція є відокремленим підрозділом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (надалі - Банк). Дирекція не є юридичною особою. Дирекція діє від імені, за рахунок та в інтересах Банку на підставі цього Положення і керується у своїй діяльності законами України, нормативно-правовими актами Національного банку України, Статутом Банку, банківською ліцензією та іншими отриманими Банком ліцензіями та дозволами, рішеннями Спостережної Ради та Правління Банку, іншими внутрішніми документами Банку.

Згідно з п.1.4. положення, дирекція має право у встановленому законодавством України порядку провадити від імені Банку претензійну та позовну роботу, здійснювати повноваження сторони (позивача, відповідача) або третьої особи при розгляді справ у судах (господарських, адміністративних, загальної юрисдикції та третейських).

Таким чином, суд вважає, що відповідно до зазначеного вище Положення, Харківська Дирекція наділена всіма правами, щодо представництва інтересів Банку у судах як сторони, так і третьої особи, в тому числі наділена правами здійснювати повноваження відповідача при розгляді справ у господарському суді.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає необґрунтованим клопотання позивача про надіслання матеріалів справи до господарського суду міста Києва, а тому відмовляє в його задоволенні.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР (475/97-ВР) ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 24.12.2012р. сторони попереджені про розгляд справи за наявними в ній матеріалами у разі неявки представників сторін у судове засідання та ненадання витребуваних судом документів. Враховуючи це, та беручи до уваги достатність часу, наданого позивачеві та відповідачеві для підготовки до судового засідання та підготовки витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України, ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив наступне.

08 квітня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (правонаступник ПАТ "Райффайзен Банк Аваль ") (надалі за текстом - банк, кредитор, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Артемівські зорі" (далі - позичальник, позивач) укладено Кредитний договір № 010-2/07/01-0327-08 (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого, відповідач відкрив позивачу невідновлювальну кредитну лінію в сумі 32230,00 доларів США строком до 08.04.2013р. із сплатою 14,5 % для придбання сільськогосподарської техніки, а саме: агрегатів передпосівних АП-6 2008р. випуску у кількості 2-х одиниць та катка зубчато-кільчатого 2008 року випуску.

Позивач просить визнати недійсним кредитний договір № 010-2/07/01-0327-08 від 08.04.2008р., посилаючись на те, що, в порушення статтей 192, 524, 533, Цивільного кодексу України (435-15) , кредит брався в доларах США.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у ст. 1 ГПК України, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Згідно з частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

На спірному договорі міститься відбиток печаток позивача та банку.

У відповідності до статті 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно із ч. 1 ст. 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Однак, у відповідності до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України у випадках і в порядку, встановлених законом в Україні може використовуватися іноземна валюта.

Таким чином, зважаючи на визначення кредитного договору, встановлене ст. 1054 Цивільного кодексу України, та поняття "кошти" за ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк може надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, у національній валюті (гривні) або іноземній валюті - у випадках і в порядку, встановлених законами України.

Здійснення банком операції з валютними цінностями є елементом виконання договірних зобов'язань за укладеним кредитним договором, що в свою чергу не суперечить вимогам Закону "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) .

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Так, згідно зі статтею 345 Господаського кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (частина 1). Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (частина 2). Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань (частина 7). Аналогічні положення містяться і у статтях 525, 526 Цивільного кодексу України.

Неспроможність боржника виконати свої зобов'язання за договором кредиту, або ж небажання його виконувати на тих умовах на яких його укладено, не може бути підставою для визнання його недійсним.

Порядок використання іноземної валюти визначаються Законами України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) , "Про Національний банк України" (679-14) і Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті при одержанні комерційного чи банківського кредиту в іноземній валюті і його погашенні.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 5 Декрету (15-93) Національним банком України видаються генеральні ліцензії комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

При цьому, відповідно до норм пп. "г" п. 4 ст. 5 Декрету (15-93) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави віднесено до операцій, які потребують ліцензії.

У нормах ст. 47 Закону "Про банки і банківську діяльність" зазначено, що банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.

Таким чином, зазначеними положеннями законів України встановлено, що уповноважені банки на підставі виданої НБУ банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, мають право використовувати іноземну валюту на території України при здійсненні розрахунків, в тому числі і здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Пунктами 1-4 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: 1) операції з валютними цінностями; 2) емісію власних цінних паперів; 3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів.

Відтак, відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов'язання в іноземній валюті.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету (15-93) індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

На сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Національний банк України у своєму листі за №13-210/7871-22612 від 07.12.2009 (v7871500-09) "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті" у зв'язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Стаття 1054 ЦК України встановлює, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Надання кредитів банками відноситься до операцій щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Відповідно до статті 5 Декрету (15-93) індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у частині 4 цієї статті.

Пункт "в" частини 4 статті 5 Декрету (15-93) передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

З матеріалів справи вбачається, що ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" має дозвіл НБУ №10-4 від 04.07.2002 р. на право здійснення операцій, визначених п.п. 1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Також додаток до дозволу містить перелік операцій, які має право здійснювати Банк, до яких, зокрема, належать операції в іноземній валюті.

Таким чином, відповідач має банківську ліцензію на право здійснення валютних операцій у формі письмового дозволу, виданого Національним банком України, який був наявним на момент укладення спірного кредитного договору, та відповідачем було виконано всі вимоги чинного законодавства, які регулюють питання надання кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 Цивільного кодексу України, статті 198 Господарського кодексу України, статей 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", статей 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статей 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом, обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Враховуючи наведене вище, а також положення ст. 203 та ст. 215 Цивільного кодексу України, суд не знайшов необхідних і достатніх підстав для визнання Кредитного Договору недійсним.

Суд вважає, що позивачем, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не були доведені ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме: наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.

Зважаючи на викладене, по переконанню суду, в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивача, що вказує на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

З огляду на відмову у позові судовий збір, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

На підставі викладеного, на підставі ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 192, 202, 203, 205, 215, 254, 256, 257, 261, 267, 525, 533, 626, 628, 638, 1054 Цивільного кодексу України, ст. 193, 198 Господарського кодексу України, статей 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", статей 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статей 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", керуючись, ст. ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 44- 49, 54, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -