5011-30/13263-2012 Про визнання недійсним з моменту укладення Договору оренди нежитлового приміщення - 16.01.2013 Прийняття

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.11.2012 року позов Державного підприємства «Інформаційні судові системи» задоволено повністю. Замінено відповідача - Закрите акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» - Приватним акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій» в порядку статті 25 Господарського процесуального кодексу України. Визнано недійсним з моменту укладення Договір оренди нежитлового приміщення № 11/03-01 від 03.11.2008 р., укладений між Державним підприємством «Інформаційні судові системи» та Закритим акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій». Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» на користь Державного підприємства «Інформаційні судові системи» грошові кошти у розмірі 7 555 995,44 грн. та судовий збір у розмірі 64 380,00 грн.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» звернулось до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2012 року у справі № 5011-30/13263-2012.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.11.2012 року апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» прийнято до провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2012 року заяву Державного підприємства «Інформаційні судові системи» про вжиття заходів до забезпечення позову задоволено частково. З метою забезпечення позову накладено арешт на грошові кошти Закритого акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» в межах суми 7 555 995,44 грн. В іншій частині заяву про вжиття заходів до забезпечення позову залишено без задоволення.

Не погоджуючись із прийнятою ухвалою, Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» звернулось до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 26.10.2012 року у справі № 5011-30/13263-2012.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2012 року апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 26.10.2012 року прийнято до провадження.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду України від 19 грудня 2012 року продовжено строк розгляду справи апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» на ухвалу від 26.10.2012 року у справі № 5011-30/13263-2012 на п'ятнадцять днів в порядку частини 3 статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Розгляд справи № 5011-30/13263-2012 відкладено відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України за клопотанням сторони.

Розпорядженням в.о. Голови Київського апеляційного господарського суду від 02.01.2013, у зв'язку із перебуванням суддів Чорної Л.В., Мартюк А.І., Тищенко О.В. у відпустці, змінено склад колегії та визначено судову колегію у складі: головуючий суддя Тищенко А.І., Михальська Ю.Б., Отрюх Б.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.01.2013 року прийнято апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Інститут розвитку передових технологій» на рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2012 року та ухвалу від 26.10.2012 року у справі № 5011-30/13263-2012 до провадження у визначеному складі суду.

Розпорядженням Голови Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2013 року у зв'язку із виходом суддів із відпустки змінено склад колегії.

Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» заявило клопотання про витребування доказів в порядку статті 38 Господарського процесуального кодексу України, а саме розпорядження секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 02.01.2013 року про зміну складу суду по даній справі; накази про надання відпусток суддям Київського апеляційного господарського суду, що стали причиною для заміни колегії суддів; заяви суддів Київського апеляційного господарського суду про надання їм відпусток, що стали причиною для заміни колегії; протоколи розподілу справи № 5011-30/13263-2012 між суддями Київського апеляційного господарського суду при призначені колегії суддів.

Клопотання задоволенню не підлягає, оскільки за статтею 38 Господарського процесуального кодексу України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів.

В свою чергу доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору - ст. 32 Господарського процесуального кодексу України.

Витребуванні заявником документи не є доказами в порядку статті 32 Господарського процесуального кодексу України.

Розгляд справи № 5011-30/13263-2012 проводиться у законному складі, визначеному у відповідності до Положення про автоматизовану систему документообігу суду, про що свідчать відповідні розпорядження, які містяться у матеріалах справи.

Від апелянта надійшли письмові пояснення у новій редакції, які долучені до матеріалів справи.

Приватне акціонерне товариство «Інститут розвитку передових технологій» заперечує проти апеляційних скарг та просить Київський апеляційний господарський суд залишити рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2012 року по справі № 5011-30/13263-2012 та ухвалу Господарського суду від 26.10.2012 року по справі № 5011-30/13263-2012 - без змін, а апеляційні скарги від 19.11.2011 року та від 13.11.2012 року - без задоволення.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, апеляційний господарський суд встановив наступне.

03.11.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Інститут розвитку передових технологій», правонаступником якого є Товариство, (орендодавець) та Підприємством (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення №11/03-01 (надалі - «Договір»). /а.с. 16-21, т. 1/.

Відповідно до п. 1.1. Договору у порядку та на умовах, передбачених цим договором Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежиле приміщення, яке розташоване на третьому та четвертому поверсі офісного центру, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81-А, загальною площею 1 184,4 кв.м.

Згідно з п. 2.2 Договору передача приміщення здійснюється за актом прийому-передачі, який засвідчується підписами та печатками сторін та є невід'ємною частиною цього договору.

Пунктом 3.2 Договору визначено, що розмір орендної плати визначається сторонами за формулою, зазначеною у протоколі узгодження договірної ціни (додаток).

Відповідно до п. 3.3 Договору орендна плата вноситься орендарем щомісяця авансовими платежами, але не пізніше 5 числа поточного місяця, шляхом перерахування на поточний рахунок орендодавця грошової суми, розрахованої згідно протоколу узгодження договірної ціни (додаток) пропорційно фактично орендованій площі. Сплата орендної плати здійснюється орендарем на підставі виставлених орендодавцем рахунків.

Згідно з п. 3.4 Договору факт використання приміщення у поточному місяці підтверджується актом про надання та використання приміщення, який підписується в останній день поточного місяця.

Пунктом 3.5 Договору визначено, що крім орендної плати орендарем сплачуються на користь орендодавця фактичні витрати орендодавця, пов'язані з утриманням приміщень, а саме експлуатаційні витрати та комунальні послуги.

Відповідно до п. 8.1 Договору він набуває чинності з 01.12.2008 р. та діє до 01.11.2011 р.

Протоколом узгодження договірної ціни до Договору сторони погодили розмір щомісячної орендної плати за користування орендованим приміщенням загальною площею 1 186,4 кв.м., яка становить 453 271,24 грн.

На виконання умов Договору відповідач передав, а позивач прийняв у тимчасове платне користування нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Мельникова, 81-А, що підтверджується матеріалами справи.

У період з 30.01.2009 р. по 06.07.2011 р. сторонами неодноразово укладались додаткові угоди до Договору, протоколи узгодження договірної ціни та акти прийому-передачі на предмет зміни площі орендованого приміщення та розміру орендної плати за користування таким приміщенням.

Судом першої інстанції встановлено і зазначене підтверджується матеріалами справи про те, що сторони належно виконали взяте на себе зобов'язання: відповідач в частині надання у користування приміщення (акти здачі-прийняття робіт), а позивач в частині обов'язку зі сплати орендних платежів (платіжні доручення) у період з 03.11.2008 по 01.09.2011 р. на загальну суму 7 115 094,08 грн. Крім того, позивачем було сплачено грошові кошти у розмірі 440 901,36 грн. в якості авансового платежу за оренду приміщення за вересень та жовтень 2008 року, які були зараховані в рахунок оплати орендних платежів за Договором.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та Цивільного кодексу України (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) .

Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.

Частиною 4 статті 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 23.09.2008 р. (574-17) ) встановлено, що оренда майна інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди. Оренда майна інших форм власності регулюється положеннями цього Закону, якщо орендарями є державні підприємства.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 23.09.2008 р. (574-17) ) оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 8 Методики розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 р. №786 (786-95-п) , (в редакції, яка діяла на момент укладення Договору) (надалі - «Методика») у разі оренди нерухомого майна (крім оренди нерухомого майна фізичними та юридичними особами, зазначеними у пункті 10 цієї Методики) розмір річної орендної плати визначається за формулою: Опл = Вп х Сор, де Вп - вартість орендованого майна, визначена шляхом проведення незалежної оцінки, грн.; Сор - орендна ставка, визначена згідно з додатком 2.

Частиною 2 статті 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 23.09.2008 р. (574-17) ) встановлено, що оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Матеріали справи не містять доказів проведення сторонами оцінки об'єкта оренди за Договором перед укладенням такого Договору та визначення розміру орендної плати.

Із протоколу узгодження договірної ціни до Договору (додаток до Договору) вбачається, що формула визначення розміру орендної плати за Договором в порушення вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (2269-12) та Методики не містить обов'язкової складової - вартості орендованого майна, визначеної шляхом проведення незалежної оцінки.

Відповідно до ч. 3 п. 8 Методики якщо орендоване нежитлове приміщення є частиною будівлі (споруди), то оцінка вартості цього приміщення проводиться безпосередньо або опосередковано з урахуванням вартості будівлі (споруди) в цілому за формулою: Вп = Вб : Пб х Пп, де Вп - вартість орендованого приміщення, яке є частиною будівлі (споруди), грн.; Вб - вартість будівлі (споруди) в цілому (без вартості підвальних приміщень, якщо вони не експлуатуються орендарем), визначена шляхом проведення незалежної оцінки, грн.; Пп - площа орендованого приміщення, кв. м; Пб - площа будівлі (споруди) в цілому (без площі підвальних приміщень, якщо вони не експлуатуються орендарем), кв. м.

Актом позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Підприємства № 09-30/1478 від 13.08.2012 р., складеним Державною фінансовою інспекцією в м. Києві, встановлено невідповідність положень Договору вимогам Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (2269-12) в частині визначення орендної плати через відсутність проведення оцінки об'єкту оренди.

За таких обставин, розмір орендної плати за користування орендованим майном є таким, що визначений з порушенням приписів ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 23.09.2008 р.) (574-17) та п. 8 Методики.

З огляду на те, що положеннями Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в ред. від 23.09.2008 р.) (574-17) , який регулює орендні відносини, передбачене обов'язкове проведення оцінки об'єкта оренди перед укладенням договору оренди, суд дійшов висновку, що Договір не відповідає нормам законодавства, що згідно ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується та зазначає наступне.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як було вірно зазначено судом першої інстанції, частиною 4 статті 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 23.09.2008 р.) встановлено, що оренда майна інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди. Оренда майна інших форм власності регулюється положеннями цього Закону, якщо орендарями є державні підприємства.

Попри назву Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (2269-12) його положення можуть застосовуватись до відносин оренди іншого майна (приватного, комунального) з одним застереженням - якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди. Разом з тим, згідно з ч. 2 п. 4 ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» оренда майна інших форм власності регулюється положеннями даного Закону, якщо орендарями є державні підприємства.

А тому до даних правовідносин застосовуються положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (2269-12) .

За статтею 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» істотними умовами договору оренди є, зокрема об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації).

Визначення істотних умов договору має вирішальне значення для його долі і відповідно - його дійсності чи недійсності.

Згідно із ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Чого сторонами в порушення вимог зазначеного Закону не було здійснено.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно з абз. 1 та 2 п. 3.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (v_111800-99) за загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу). Це стосується і згаданих раніше угод, визнаних недійсними у судовому порядку. Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною господарський суд повинен зазначити у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу).

В той же час, вказане роз'яснення стосувалось практики застосування судами положень ст.ст. 48- 59 Цивільного кодексу УРСР, які втратили чинність з 01.01.2004 р. і не застосовуються до спірних правовідносин. Зазначене знайшло своє відображення у постанові Вищого господарського суду України від 28.02.2012 р. у справі №48/366.

За таких обставин, позовні вимоги про визнання недійсним договору з моменту його укладення є обґрунтованими.

Також позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 7 555 995,44 грн., одержаних від позивача на виконання такого договору.

Матеріалами справи (платіжні доручення) підтверджується належне виконання позивачем умов Договору в частині сплати орендних платежів у період з 03.11.2008 по 01.09.2011 р. на загальну суму 7 115 094,08 грн. Крім того, позивачем було сплачено грошові кошти у розмірі 440 901,36 грн. в якості авансового платежу за оренду приміщення за вересень та жовтень 2008 року, які були зараховані в рахунок оплати орендних платежів за Договором, що разом становить 7 555 995,44 грн.

Згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що Господарським судом міста Києва правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, повно з'ясовано та доведено обставини, що мають значення для справи, зроблені висновки відповідають дійсним обставинам справи.

Доводи наведені в апеляційній скарзі колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

З наведених у даній постанові обставин, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для зміни чи скасування рішення господарського суду міста Києва від 07 листопада 2012 року у справі № 5011-30/13263-2012.

Крім того, статтею 67 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Відповідно до п. п. 1, 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 (v0018600-03) від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Обґрунтовуючи необхідність вжиття заходів до забезпечення позову позивач надав суду першої інстанції докази ймовірного продажу спірного майна, що підтверджується оголошенням опублікованим у журналі «Мир квартир» № 41(514) від 15.10.2012 року, що в свою чергу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб'єкта господарювання, якщо така діяльність, у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи зниження його вартості.

У даному випадку накладення арешту на грошові кошти відповідача в межах заявленої до стягнення суми не може перешкоджати господарській діяльності відповідача.

П. 7.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 (v0018600-03) від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» у позовному провадженні піддані арешту кошти слід обмежувати розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене, але господарський суд вправі накласти арешт на кошти, які обліковуються на рахунках у банківських або в інших кредитно-фінансових установах, у межах розміру сум позовних вимог та можливих судових витрат.