904/2074/23 Про визнання недійсним договору "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" - 23.04.2024 Прийняття

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір, укладений між позивачем та відповідачем, є нікчемним, оскільки не відповідає положенням статті 41 Конституції України, статтям 203, 321, 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), так як вчинений без волевиявлення власника нерухомого майна - Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки. Відповідач фактично розпорядився майном, що належить третій особі, чим істотно порушив положення статей 202- 207, 319, 328, 407, 761 ЦК України, статей 90, 93, 124 ЗК України, статей 13, 15, 16 Закону України "Про оренду землі".

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 (суддя Назаренко Н. Г.) позов задоволено, визнано недійсним договір від 11.09.2020 № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування", укладений між позивачем та відповідачем, оскільки відповідач фактично розпорядився майном, що належить третій особі.

4. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 11.01.2024 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 у справі № 904/2074/23 скасовано; прийнято нове рішення, яким відмовлено в задоволені позову.

Постанову мотивовано тим, що обраний позивачем спосіб захисту прав не є ефективним, оскільки позивач у цій справі не заявив до суду вимогу про застосування наслідків недійсності правочину.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. У касаційній скарзі Підприємець просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтовування наявності підстави для касаційного оскарження згідно з положеннями пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) скаржник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

1) статті 1212 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду від 09.01.2024 у справі № 908/83/22 (після визнання недійсним оспорюваного договору у позивача виникне право вимагати повернення безпідставно набутого майна - грошових коштів, які були сплачені позивачем відповідачу, на підставі статті 1212 ЦК України);

2) статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ), викладених у постановах Верховного Суду від 25.04.2023 у справі № 904/9212/21, від 09.01.2024 у справі № 908/83/22 ("спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав"; "відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову");

3) статей 759, 760, 761 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 04.09.2023 у справі № 910/15426/20, від 12.10.2021 у справі № 924/1431/20, від 12.04.2016 у справі № 914/3493/15, від 11.06.2018 у справі № 910/8413/17 (право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права);

4) статей 203, 215, 216 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 16.05.2017 у справі № 908/1809/17, від 11.06.2020 у справі № 281/129/17 та від 11.11.2020 у справі № 591/3176/17 ("у випадку встановлення судами відсутності у позивача правових підстав для укладання спірного договору оренди основних засобів, такий правочин має бути визнаний недійсним").

На обґрунтовування наявності підстави для касаційного оскарження згідно з положеннями пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норми процесуального права, а саме частини 5 статті 236, частини 4 статті 238, підпункту ґ пункту 3 частини 1 статті 282 ГПК України, оскільки не встановив обставин того, чи існує у спірних правовідносинах у позивача право або законний інтерес, чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем та чи підлягає таке право (інтерес) судовому захисту. Жодна підстава позову, жоден доказ, наданий позивачем в обґрунтування цих підстав, на думку скаржник, своєї оцінки у постанові суду апеляційної інстанції не знайшов, що є грубим порушенням приписів процесуального права, зокрема, статей 4, 86, 236, 238 ГПК України. Скаржник також вважає, що суд апеляційної інстанції помилково в оскаржуваній постанові посилався на висновки Верховного Суду, що викладені у постановах від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15, від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19, від 20.12.2023 у справі № 913/366/21, від 26.05.2023 у справі № 905/77/21, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, які стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

7. Дніпровська міська рада та Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.03.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Підприємця на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 11.01.2024 у справі № 904/2074/23 та призначено розгляд справи у судовому засіданні на 23.04.2024.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

9. Між Комунальним підприємством "Міськавтопарк" Дніпровської міської ради, правонаступником якого є Підприємство (балансоутримувач), та Підприємцем (оператор) було укладено договір № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування", за умовами якого:

- балансоутримувач надає оператору права на організацію та експлуатацію майданчика для паркування транспортних засобів комунальної форми власності, що розташований за адресою: м. Дніпро, Степана Бандери (колишня вул. Шмідта), 18, (далі - майданчик для паркування), площа майданчика: 253, 0 м2, кількість машино-місць: 22, кількість пільгових місць: 2, дні роботи: щоденно, час роботи: з 20:00 до 08:00. Розрахункова площа земельної ділянки для сплати збору за паркування - 230, 0 м2 (пункт 1.1);

- оператор зобов`язаний своєчасно та у повному обсязі перераховувати Балансоутримувачу плату за користування майданчиком для паркування (підпункт 2.2.14 пункту 2.2);

- сума річної плати за організацію та експлуатацію майданчика для паркування, яка підлягає сплаті, складає 33 100 грн (пункт 4.1);

- оператор, щомісячно сплачує балансоутримувачу за користування майданчиком для паркування плату у сумі 2 758 грн 33 коп., яка сплачується щомісячно, авансом, не пізніше 25 числа кожного місяця, що передує оплачуваному місяцю (пункти 4.1- 4.4);

- договір набирає чинності з дати підписання сторонами (11.09.2020), а в частині початку ведення діяльності - з моменту підписання акта введення в експлуатацію майданчику для паркування (пункт 10.1);

- договір діє до проведення конкурсу з визначення оператора на право обслуговування майданчика для паркування (пункт 10.2).

10. 11.09.2020 сторони підписали акт приймання-передачі майданчика для паркування, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Степана Бандери, 18.

11. Додатковою угодою від 31.03.2021 до договору було внесено зміни в преамбулу договору в частині зміни назви Підприємства, зміни директора та змінено реквізити сторін.

12. 19.10.2021 сторони підписали акт введення в експлуатацію майданчика для паркування, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Степана Бандери, 18.

13. 10.02.2021 рішенням Дніпровської міської ради № 6/3 "Про затвердження структури виконавчих органів Дніпровської міської ради та її виконавчих органів" пунктом 9.24 прийнято, реорганізувати Комунальне підприємство "Дніпротранскомплекс" Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство "Дніпродорсервіс" Дніпровської міської ради та Комунальне підприємство "Міські причали" Дніпровської міської ради шляхом їх приєднання до Комунального підприємства "Міськавтопарк" та змінити найменування новоствореного комунального підприємства на Підприємство.

14. Посилаючись на те, що у березні 2023 року під час розгляду в Господарському суді Дніпропетровської області справи № 904/4870/22, з`ясувалося, що відповідач у дійсності не є власником/балансоутримувачем нерухомого майна, земельної ділянки "майданчика для паркування", розташованої за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, 18, оскільки власником/балансоутримувачем зазначеного нерухомого майна є виключно Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки, що, зокрема, але не виключно, підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії І-ДП № 001572, а Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки не укладав з відповідачем договір оренди зазначеної земельної ділянки з правом суборенди, позивач стверджує, що відповідач не мав права укладати договір щодо зазначеної земельної ділянки, а уклавши договору № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020, відповідач фактично розпорядився майном, що належить третій особі, чим істотно порушив положення статей 202- 207, 319, 328, 407, 761 ЦК України, статей 90, 93, 124 ЗК України, статей 13, 15, 16 Закону України "Про оренду землі".

15. Позивач наголосив на тому, що про зазначені обставини йому не було відомо під час укладання договору № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020, а стало відомо лише у березні 2023 року з письмових пояснень Дніпровського фахового коледжу радіоелектроніки у справі № 904/4870/22, через що й виникла необхідність звернутися до суду, щоб саме судовим рішенням встановити факт недійсності цього договору.

Позиція Верховного Суду

16. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що підстав для задоволення касаційної скарги не вбачається, з огляду на таке.

18. Предметом спору у цій справі є вимоги Підприємця про визнання недійсним договору № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020, укладеного між позивачем та відповідачем.

19. Разом з тим об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 викладено висновок щодо застосування норм частини 3 статті 215, частин 1, 2 статті 216 ЦК України:

"Позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача".

20. До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що: "якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України)".

21. Суд апеляційної інстанції врахував наведені висновки Верховного Суду та дійшов правильного висновку про те, що оскільки позивач у цій справі не заявив до суду вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, обраний позивачем спосіб захисту прав не є ефективним.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України

22. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

23. У пункті 39 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

24. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладений у пунктах 96, 97, 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

25. У касаційній скарзі скаржник наголошує на тому, що оспорюваний договір наразі є діючим. Відповідач щомісячно нараховує позивачу за користування майданчиком для паркування плату, тому для припинення порушення своїх прав позивач подав позовну заяву так-як це є ефективним засобом (способом) захисту, що призведе до потрібних результатів, наслідків та дає найбільший ефект. Так, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, так-як лише після визнання зазначеного договору недійсним у позивача виникає право вимоги в порядку статті 1212 ЦК України. Позивач також у касаційній скарзі зазначила, що планувала та планує надалі (після визнання в судовому порядку недійсним вказаного вище договору та після виникнення права вимоги) вимагати повернення від відповідача безпідставно набутого майна (грошових коштів, які були сплачені позивачем відповідачу) на підставі статті 1212 ЦК України.

26. У справі № 908/83/22 (предмет спору - визнання банкрутом), на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд постановою від 09.01.2024 залишив без змін ухвалу Господарського суду Запорізької області (щодо кредиторських вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіріус") від 09.05.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 28.08.2023, якими заявлені грошові вимоги визнано доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

У справі № 904/9212/21 (предмет спору - визнання недійсним рішення, яким третій особі надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка є частиною земельною ділянки державної форми власності), на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд постановою від 25.04.2023 скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд.

27. Отже, у справах № 908/83/22, № 904/9212/21 взагалі не було заявлено вимог про визнання правочину недійсним, що свідчить про не подібність цих справ та справи, яка розглядається (№ 904/2074/23).

28. Посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування положень статей 759, 760, 761 ЦК України, викладених у постановах від 04.09.2023 у справі № 910/15426/20 ("Отже, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19)"), від 12.10.2021 у справі № 924/1431/20 ("Так, з огляду на наведене у пунктах 64-75 цієї постанови та з урахуванням встановлених обставин цієї справи (спірне майно було передано відповідачу 1 саме у користування) та підстав для задоволення позову (передача в оренду майна здійснена неналежним орендодавцем та без погодження з управителем майна) колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства, яке регулює порядок укладення договорів оренди нерухомого майна, яке є державною власністю. При цьому доводи касаційної скарги щодо неправильності/помилковості застосування зазначених норм законодавства до спірних правовідносин (пункти 8 і 9 цієї постанови) не спростовують правильних та обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій"), а також статей 203, 215, 216 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 16.05.2017 у справі № 908/1809/17, від 11.06.2020 у справі № 281/129/17 та від 11.11.2020 у справі № 591/3176/17 ("у випадку встановлення судами відсутності у позивача правових підстав для укладання спірного договору оренди основних засобів, такий правочин має бути визнаний недійсним"), колегія суддів вважає недоречними з огляду на те, що у справі, яка розглядається (№ 904/2074/23), суд апеляційної інстанції відмовив у позові через обрання позивачем неефективного способу захисту прав.

29. Верховний Суд також не бере до уваги посилання скаржника на правову позицію, викладену у постанові Вищого господарського суду України від 12.04.2016 у справі № 914/3493/15, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

30. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 11.06.2018 у справі № 910/8413/17, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, є неактуальною внаслідок відступлення шляхом уточнення відповідно до пункту 73 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23, про те, що договір про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування є договором найму майнових прав.

31. З огляду на викладене Верховний Суд зазначає, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України

32. За результатами касаційного перегляду Судом не встановлено неправильного застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваної постанови.

33. Також Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

34. У справі, яка переглядається, обґрунтованість заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилась; обрання неефективного способу захисту, який не призведе до поновлення порушених прав та інтересів позивача, є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин. Наведене виключає необхідність дослідження доказів, що на думку скаржника, підтверджують порушення його прав та наявність підстав для визнання недійсним договору.

35. За таких обставин, касаційна скарга в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України задоволенню не підлягає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

36. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

37. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

38. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

39. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростував наведених висновків суду апеляційної інстанції та не довів неправильного застосування останніми норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваної постанови.