910/3016/23 Про стягнення неустойки, річних та інфляційної суми заборгованості за порушення умов контракту на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення - 19.03.2024 Прийняття

Відповідно до пункту 1.1 контракту виконавець зобов`язується поставити замовнику з дотриманням вимог законодавства товари оборонного призначення (далі - товари) у кількості та у строки, зазначені в специфікації товарів, що поставляються за державним контрактом (далі - специфікація товарів), що постачається в умовах воєнного стану з метою забезпечення відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальної цілісності, обмеження конституційних прав і свобод людини, а замовник - прийняти його через визначеного вантажоодержувача та оплатити такі товари.

Згідно із пунктом 2.1 контракту орієнтовна вартість товару на момент укладання контракту без урахування податку на додану вартість становить 1 363 199 887,60 грн. Вартість товару встановлена на підставі листа виконавця від 12.03.2022 №120322/14.

Відповідно до специфікації (додаток 1 до державного контракту) загальна орієнтовна вартість продукції, що поставляється за даною специфікацією складає 1 363 199 887,60 грн.

Виконавець зобов`язаний поставити продукцію, згідно з умовами контракту, не пізніше 30.04.2022. Поставка партіями дозволяється.

Згідно із пунктом 2.6 контракту замовник може здійснювати попередню оплату у розмірі до 97% від орієнтованої вартості товару за контрактом на строк не більш, як на дев`ять місяців з дати перерахування коштів на рахунок виконавця. У разі проведення попередньої оплати, товар поставляються не пізніше строку поставки товару, зазначеного у специфікації товару, що поставляється.

18.04.2022, відповідно до пункту 2.6 контракту, позивач здійснив попередню оплату в розмірі 1 322 303 000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 403/1//83 від 09.04.2022.

У подальшому сторонами змінювався розмір орієнтовної вартості товару.

Так, 26.07.2022 між сторонами укладено додаткову угоду №2 до державного контракту, в якій пункт 2.1 контракту викладено в новій редакції, а саме: загальна орієнтовна вартість товарів за контрактом без урахування податку на додану вартість становить 806 500 943,00 грн.

На вимогу замовника (вих. №403/3/1/4781 від 13.07.2022) виконавцем було перераховано на рахунок замовника різницю коштів між сумою попередньої оплати перерахованої замовником та залишку орієнтованої вартості товарів, які будуть постачатися у сумі 539 998 000,00 грн, що підтверджується банківською випискою за 15.07.2022.

Відповідно до пункту 3.1 контракту товар поставляється виконавцем замовнику та передається вантажоодержувачу в пункті перетину державного кордону (місце поставки), який сторони узгодять додатково та письмово.

Пунктом 3.4 контракту передбачено, що датою виконання виконавцем зобов`язань щодо поставки товару є дата, зазначена в товаросупровідній документації.

Згідно із пунктом 4.1 контракту виконавець зобов`язаний поставити товар згідно з умовами контракту не пізніше строку, визначеного специфікацією та надати замовнику документи відповідно до пункту 2.5 контракту.

Специфікацією передбачено, що виконавець зобов`язаний поставити товар (продукцію) згідно із умовами контракту не пізніше 30.04.2022.

Відповідно до пункту 7.1 контракту у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов`язань за контрактом сторони несуть відповідальність відповідно до законодавства та цього контракту.

Згідно із пунктом 7.2 контракту за порушення строків поставки продукції виконавець сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 % від вартості непоставленої (недопоставленого) товару за кожний день прострочення поза встановлені контактом строки поставки, а за прострочення понад 30 днів з виконавця додатково стягується штраф у розмірі 7 % вказаної суми.

Відповідно до пункту 7.3 контракту сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за контрактом у разі настання обставин непереборної сили, які виникли незалежно від волі сторін та мали безпосередній вплив на можливість виконання зобов`язань за контрактом.

Згідно із пунктом 7.4 контракту сторона, що не може виконувати зобов`язання за контрактом внаслідок дії обставин непереборної сили, повинна не пізніше 5 (п`яти) календарних днів з моменту їх виникнення повідомити про це іншу сторону в письмовій формі.

Виконавець поставив частину товару у наступні строки:

- 16.04.2022 на суму 92 463 459,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/008857, UA 209190/2022/008854, UA 209190/2022/008863, UA 209190/2022/008866, UA 209190/2022/008868, UA 209190/2022/008869 та видатковою накладною №152 від 16.04.2022;

- 10.05.2022 на суму 68 274 616,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/011797, UA 209190/2022/011800, UA 209190/2022/011798, UA 209190/2022/011799, UA 209190/2022/011801 та видатковою накладною №207 від 10.05.2022;

- 07.06.2022 на суму 53 848 809,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/015580, UA 209190/2022/015574, UA 209190/2022/015575, UA 209190/2022/015576, UA 209190/2022/015577, UA 209190/2022/015581 та видатковою накладною №268 від 07.06.2022;

- 22.06.2022 на суму 46 996 425,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/017791, UA 209190/2022/017792, UA 209190/2022/017793, UA 209190/2022/017794, UA 209190/2022/017795 та видатковою накладною №293 від 22.06.2022;

- 19.08.2022 на суму 28 197 855,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/028008, UA 209190/2022/028009, UA 209190/2022/028010 та видатковою накладною №391 від 19.08.2022;

- 19.09.2022 на суму 11 070 269,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/033023, UA 209190/2022/033025 та видатковою накладною №406 від 19.09.2022;

- 17.10.2022 на суму 22 976 030,00 грн, що підтверджується митними деклараціями UA 209190/2022/039373, UA 209190/2022/039374, UA 209190/2022/039375 та видатковою накладною №430 від 17.10.2022.

Станом на момент подання позовної заяви виконавцем поставлено товар на загальну суму 323 827 463,00 грн. Товар, на який було здійснено попередню оплату на суму 458 477 537,00 грн не поставлено.

3. Короткий зміст рішень суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.08.2023 у справі № 910/3016/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2023, позов задоволено частково. Стягнуто з Дочірнього підприємства Державної компанії "Укрспецекспорт" - Державного госпрозрахункового зовнішньоторгівельного підприємства "Спецтехноекспорт" на користь Міністерства оборони України попередню оплату у розмірі 458 477 537,00 грн, пеню у сумі 48 748 850,95 грн, штраф у розмірі 21 754 842,38 грн та витрати по сплаті судового збору у розмірі 939 400,00 грн. У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

- відповідачем не було виконано зобов`язання щодо поставки товару у повному обсязі, що самим відповідачем не заперечується, а відтак у нього перед позивачем наявний обов`язок щодо повернення попередньої оплати у розмірі 458 477 537,00 грн (1 322 303 000,00 грн (попередня оплата) - 539 998 000,00 грн (повернення невикористаної попередньої оплати) - 323 827 463,00 грн (вартість поставленої продукції);

- відповідачем не було дотримано строків повідомлення позивача про настання форс-мажорних обставин відповідно до пункту 7.4 контракту;

- перевіривши надані позивачем розрахунки пені та штрафу, судами встановлено, що вони є обґрунтованими, арифметично вірними, та такими що здійснені у відповідно до умов контракту, а тому вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача пені в розмірі 97 497 701,89 грн та штрафу в розмірі 43 509 684,75 грн є такими, що підлягають задоволенню;

- зважаючи на надані відповідачем обґрунтування, беручи до уваги всі фактичні обставини справи, дотримуючись принципу збалансованості інтересів сторін, суди дійшли висновку, що справедливим і розумним у контексті обставин даної справи буде зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій на 50%;

- скаржник не навів підстав та не долучив до матеріалів справи доказів на підтвердження наявності підстав для відстрочення рішення суду (в частині повернення (сплати) решти попередньої оплати), у зв`язку із чим відсутні підстави для задоволення клопотання відповідача про відстрочення повернення (сплати) решти попередньої оплати, у зв`язку з його необґрунтованістю;

- доводи відповідача щодо наявності розумних та обґрунтованих сумнівів у достовірності наданої позивачем копії держконтракту, тобто у відповідності його умов як волі сторін, так і підставам, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відхиляються як необґрунтовані з огляду на таке. По-перше дані обставини не були зазначені відповідачем у відзиві на позов, а відповідно до частини 4 статті 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього. По-друге, проаналізувавши зміст, наявних у матеріалах справи листів, судами встановлено, що відповідачем визнавалась навність державного контракту від 30.03.2022 за №403/1/22/82 та не заперечувались всі істотні умови такого контракту. Також, скаржник заявляючи про сумніви достовірності, наявної у матеріалах справи копії державного контракту від 30.03.2022 за №403/1/22/82, не зазначає про сумнівність додаткових угод №1 від 21.06.2022, №2 від 26.07.2022, №3 від 14.12.2022, що вказує на суперечливу поведінку скаржника, яка спрямована виключно на уникнення відповідальності за зобов`язаннями державного контракту від 30.03.2022 за №403/1/22/82.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2023 у справі № 910/3016/23, та передати справу на новий розгляд.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції зазначив пункти 1 та 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме:

- судами порушено приписи частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України та не враховано висновки щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 906/1336/19, постановах Верховного Суду від 01.06.2022 у справі № 911/5186/14, від 04.10.2022 у справі № 925/434/19, від 03.08.2023 у справі № 910/17281/21;

- суди прийняли рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі;

- судом першої інстанції необґрунтовано відхилено (не розглянуто) клопотання про відкладення розгляду справи та клопотання про залишення позовної заяви без розгляду;

- суди ухвалили рішення на підставі недостовірних та неналежних доказів: за відсутністю оригіналу державного контракту на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення та додаткових угод.

Міністерство оборони України подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

19.03.2024 від скаржника надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги.

5. Позиція Верховного Суду

Відповідно до положень статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

За приписами статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Аналогічні норми містить і стаття 526 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно із статтею 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина 2 статті 693 Цивільного кодексу України).

Зі змісту частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 910/3611/23, від 09.02.2023 у справі № 910/5041/22, від 07.02.2018 у справі № 910/5444/17).

Крім того, у справі № 918/631/19 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська бурштинова компанія" до Державного підприємства "Бурштин України" про стягнення попередньої оплати за укладеним сторонами форвардним контрактом, Велика Палата Верховного Суду сформувала висновок, що у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини 2 статті 693 та частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України з наступного дня після спливу строку поставки.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що виконавець зобов`язаний був поставити товар, згідно з умовами контракту, не пізніше 30.04.2022.

Однак, у визначений строк поставки (не пізніше 30.04.2022) виконавцем товар, за який було здійснено попередню оплату на суму 458 477 537,00 грн, не поставлено.

Зазначений товар не поставлено виконавцем і станом на момент подання позову у цій справі (27.02.2023).

Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що у відповідача виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати за непоставлений товар, та правомірно задовольнили позовну вимогу про стягнення попередньої оплати у розмірі 458 477 537,00 грн.

Крім того, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 Цивільного кодексу України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).

В разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Штрафними санкціями, відповідно до частини 1 статті 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Як встановили суди попередніх інстанцій, згідно із пунктом 7.2 контракту за порушення строків поставки продукції виконавець сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 % від вартості непоставленої (недопоставленого) товару за кожний день прострочення поза встановлені контактом строки поставки, а за прострочення понад 30 днів з виконавця додатково стягується штраф у розмірі 7 % вказаної суми.

Судами також встановлено, що за умовами договору належний до сплати розмір пені становить 97 497 701,89 грн, а розмір штрафу становить 43 509 684,75 грн.

Встановивши правомірне нарахування позивачем пені та штрафу у вказаному розмірі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про часткове задоволення заяви відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій та про можливість зменшення пені до 48 748 850,95 грн та штрафу до 21 754 842,38 грн (зменшення їх розміру на 50%).

Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

За змістом зазначеної норми, вирішуючи питання про зменшення розміру штрафних санкцій, які підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов`язання, суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеня виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної суми штрафних санкцій таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Відповідно до частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Тобто, частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України передбачено умови як підстави для зменшення пені і ця норма не передбачає вимог щодо обов`язкової їх наявності у поєднанні, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них, зокрема наявність інших обставин, які мають істотне значення (див. постанову Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 501/2862/15-ц, тощо).

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання за положенням частини 1 статті 550 Цивільного кодексу України.

Однією із функцій неустойки є компенсаторна функція (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 303/2408/16-ц).

Разом з цим, наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013 (v007p710-13) та послідовно у низці постанов Верховного Суду.

Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства(в) мають значення для вирішення питання про зменшення пені та штрафу.

Приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити з того, що одним із завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов`язань, при цьому вона має обов`язковий для учасників правовідносин характер.

Суд зазначає, що цивільне законодавство поряд із засадою свобода договору (пункт 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) також містить таку засаду як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6).

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об`єктивну істину. Загалом зміст цих принципів (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону (правова позиція, викладена у постанові об`єднаної плати Верховного Суду Касаційного господарського суду від 06.12.2019 у справі № 910/353/19).

Суд наголошує, що зменшення розміру неустойки є правом суду та залежить виключно від встановлених судом конкретних обставин кожної справи за наслідками правової оцінки спірних правовідносин та поданих сторонами доказів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень. Так, за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 Цивільного кодексу України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статей 86, 210 Господарського процесуального кодексу України на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення неустойки.

Тобто право суду на зменшення розміру штрафних санкцій у кожному конкретному випадку залежить від встановлених судом обставин, зокрема, але не виключно: розміру неустойки перед розміром збитків; винятковості випадку; ступеню виконання зобов`язань; причин неналежного невиконання зобов`язання; характеру прострочення; поведінки винної особи (вжиття/невжиття заходів до виконання зобов`язання, добровільне усунення порушення) тощо, та від поданих на їх підтвердження/спростування сторонами доказів.

Отже, питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує відповідно до статей 86, 210 Господарського процесуального кодексу України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу; на встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст правовідносин; умови конкретних правовідносин; наявність/відсутність наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.

Подібна за змістом правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, але не виключно, у постановах Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 26.07.2018 у справі №924/1089/17, від 22.10.2019 у справі №904/5830/18, від 12.12.2018 у справі №921/110/18, від 14.01.2019 у справі №925/287/18, від 22.01.2019 у справі №908/868/18, від 27.03.2019 у справі №912/1703/18, від 13.05.2019 у справі №904/4071/18, від 03.06.2019 у справі №914/1517/18, від 23.10.2019 у справі №917/101/19, від 06.11.2019 у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 у справі №916/545/19, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 14.01.2020 у справі №911/873/19, від 27.01.2020 у справі №916/469/19, від 10.02.2020 у справі №910/1175/19, від 19.02.2020 у справі №910/1303/19, від 26.02.2020 у справі №925/605/18, від 17.03.2020 №925/597/19, від 18.06.2020 у справі №904/3491/19 тощо.

Верховний Суд враховує, що всі вищезазначені висновки Верховного Суду щодо застосування статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України є загальними (універсальними) для правовідносин про стягнення неустойки, однак результат їх застосування може бути різним (наявність або відсутність підстав для зменшення неустойки) в залежності від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, розглядаючи клопотання відповідача про зменшення заявлених до стягнення пені та штрафу, врахував те, що: - стягнення з відповідача значних сум штрафних санкцій під час військового стану може призвести до негативних наслідків для підприємства. При цьому, для позивача не матиме негативних наслідків зменшення розміру штрафних санкцій (пені, штрафу), оскільки наявність збитків та погіршення фінансового становища позивача ним не доведено; - відповідач докладав зусиль для належного виконання контракту, зокрема, звертався з відповідними листами до інопостачальника з проханням надати інформацію щодо стану виконання контракту та підтвердження обставин затримки постачання товару.

Таким чином, місцевий господарський суд, враховуючи доводи обох сторін та загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 Цивільного кодексу України (справедливість, добросовісність, розумність), а також необхідність забезпечення балансу інтересів сторін, та беручи до уваги дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд зменшує штрафні санкції, дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру заявлених до стягнення пені до 48 748 850,95 грн та штрафу до 21 754 842,38 грн.

Водночас, частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 Господарського процесуального кодексу України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права.

Таким чином, межі касаційного перегляду судових рішень обмежено підставами, на яких подається касаційна скарга, викладеними скаржником.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 906/1336/19, постановах Верховного Суду від 01.06.2022 у справі № 911/5186/14, від 04.10.2022 у справі № 925/434/19, від 03.08.2023 у справі № 910/17281/21 щодо застосування частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.

Порядок подання та засвідчення письмових доказів визначено статтею 91 Господарського процесуального кодексу України, зокрема якою передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частина 2). Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина 6).

Відповідно до статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

За змістом частин 1 та 3 статті 165 Господарського процесуального кодексу України заперечення проти позову відповідач викладає у відзиві, який повинен містити, зокрема заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.

Частиною 4 цієї статті встановлено, що якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

У справі, що переглядається, відповідачем не обґрунтовано, яким чином відповідно до конкретних обставин справи відсутність оригіналу державного контракту унеможливила встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Водночас, судами попередніх інстанцій встановлено, що у відзиві на позов відповідач прямо визнавав факт укладання державного контракту, та не заперечував наявність контракту. При цьому, відповідач у відзиві зазначав, що невиконання державного контракту в частині поставки всієї партії товару та у визначені контрактом строки, сталося не з його вини.

До того ж, проаналізувавши зміст, наявних у матеріалах справи листів, судами також встановлено, що відповідачем визнавалась наявність державного контракту та не заперечувались всі істотні умови такого контракту.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що позивач саме на виконання умов державного контракту на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення № 403/1/22/82, відповідно до пункту 2.6 даного контракту, здійснив попередню оплату в розмірі 1 322 303 000,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 403/1//83 від 09.04.2022.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що виконавець поставив частину товару, визначеного умовами державного контракту (його додатками), що підтверджується видатковими накладними та митними деклараціями (які містять також посилання на державний контракт № 403/1/22/82).

Разом з тим, у справі № 906/1336/19, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів та договору про передачу (відчуження) виключних майнових прав на знак для товарів і послуг, з огляду на сумнів дійсності проведення оскаржуваних рішень та укладення правочину за відсутності згоди повноважених загальних зборів). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №906/1336/19 зазначено, зокрема, таке: "Встановивши, що позивач відчужив свою частку в статутному капіталі та передав її до моменту звернення до суду з позовом у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що в такому випадку позивач не довів порушення своїх корпоративних прав або інтересів на час звернення з позовом до суду, у зв`язку із чим у позові слід відмовити. З огляду на таке Велика Палата Верховного Суду вважає, що відпала необхідність дослідження судами фактичних обставин, чи мали місце збори учасників 21 серпня 2017 року, оскільки такі висновки мотивувальної частини судових рішень можуть сприйматися як преюдиційні під час розгляду інших справ за участі сторін цього спору". Водночас, Велика Палата Верховного Суду розглядаючи доводи касаційної скарги щодо незастосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин положень частини 4 статті 102 Господарського процесуального кодексу України звернула увагу на порядок застосування частини 6 статті 91 та частини 4 статті 102 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: "З огляду на особливості регулювання процедури надання письмових документів для проведення їх експертного дослідження, необхідність аналізу судом дотримання вимог процесуального законодавства не тільки сторонами спору, але й судовим експертом до початку проведення експертизи, суд повинен досягнути балансу, з одного боку, у сприянні стороні щодо надання доказів у справі шляхом проведення судової експертизи, а з іншого, - у збереженні повноти та цілісності письмового документа, який є доказом протилежної сторони. Відтак у цьому випадку суд має право вибору процесуальних наслідків неподання документів, які є об`єктом експертного дослідження стороною у справі (щодо визнання встановленою обставини, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмови у її визнанні)".

У справі № 911/5186/14, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про визнання недійсними правочинів, визнання протиправним та скасування рішення. Судами першої та апеляційної інстанцій у відмовлено у задоволенні позову. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що на дату укладення правочину позивач не був створений та у встановленому порядку зареєстрований, а відтак, жодних прав на майно, що є предметом оспорюваного договору на дату його укладення не міг мати. Верховний Суд скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд виходив з того, що за відсутності в матеріалах справи оригіналу або належним чином засвідченої копії договору про задоволення вимог іпотекодержателя, суди позбавлені можливості дослідити та встановити факт його укладання, а також надати належну правову оцінку його змісту на предмет наявності/відсутності порушення прав та інтересів позивача. При цьому, Верховний Суд зазначив, що у даному випадку суди не послалися на конкретні докази, на підставі яких вони визнали встановленим факт укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, як і не надали жодної оцінки доказам, поданим позивачем на спростування факту укладення цього договору, або мотивів їх відхилення.

У справі № 925/434/19 предметом касаційного перегляду була постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про затвердження мирової угоди. Верховний Суд скасував постанову апеляційного господарського суду від 19.07.2022 у справі №925/434/19 та закрито апеляційне провадження. Верховний Суд виходив з того, що ухвалою суду першої інстанції питання про права, інтереси та (або) обов`язки заявника апеляційної скарги не вирішувалося, відтак апеляційний господарський суд своєю ухвалою повинен був закрити апеляційне провадження. При цьому, Верховний Суд зазначив, що: суд апеляційної інстанції, в порушення вимог частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України, прийняв в якості письмового доказу копію вищезазначеного договору оренди, за відсутності оригіналу такого доказу, та за наявності заперечень відповідача щодо факту укладення такого договору; апеляційним судом не надано оцінки факту посвідчення копії договору його оригіналу представником Фермерського господарства "Сарматія", при тому, що останнє стверджувало про відсутність в нього оригіналу договору; окрім оригіналу договору оренди нерухомого майна про наявність правовідносин оренди між сторонами, можуть свідчити також інші докази, зокрема, платіжні доручення про сплату орендної плати, докази оплати комунальних платежів орендованого приміщення тощо, які також не були надані суду Фермерським господарством "Сарматія".

У справі № 910/17281/21, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги про стягнення основного боргу, пені, 3% річних, інфляційних витрат, яка на підставі договору на постачання природного газу. Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення заборгованості, яка виникла у зв`язку з неналежним виконанням, за доводами позивача, зобов`язання в частині оплати обсягів поставленого (спожитого) природного газу за ціною, визначеною у додаткових угодах до договору. Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено частково. Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Верховний Суд виходив з того, що: за наявності заперечень іншої сторони договору, що позивач, як постачальник за договором, здійснивши розрахунок заборгованості за ціною, погодження якої інша сторона заперечує, повинен довести дотримання сторонами законодавчо-визначеного порядку щодо внесення змін до договору; для визначення обставин, чи були погоджені та укладені сторонами додаткові угоди №1-3 до договору, суд повинен встановити факт отримання відповідачем проєктів додаткових угод до договору від АТ "Київоблгаз", факт підписання/погодження цих додаткових угод уповноваженими представниками відповідача та відповідність таких додаткових угод імперативним приписам статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі"; зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що судами не надано належної оцінки доводам відповідача про те, що додаткові угоди №1-3 до договору відповідачу на погодження не надходили, у зв`язку з чим додаткові угоди між сторонами не укладались, а наявні у матеріалах справи копії додаткових угод №1-3 до договору не містять гербової печатки на підписі особи, яка підписала ці угоди зі сторони відповідача, як і акти приймання-передачі природного газу за спірний період, які також не містять відбитків гербової печатки на підписі особи, яка підписала акти зі сторони відповідача. Тобто, заперечення сторони щодо належності та допустимості доказів на підтвердження обставин внесення сторонами змін до договору; оскільки копії додаткових угод №1-3 до договору, що містяться в матеріалах справи та надані позивачем в обґрунтування підстав заявленого позову, були поставлені відповідачем під сумнів на їх відповідність оригіналу та існування взагалі, судам під час оцінки письмових доказів у справі належало врахувати приписи частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України; з огляду на предмет і підстави заявленого позову та аргументи відповідача, Верховний Суд також звертає увагу, що у спірних правовідносинах позивач має довести не лише факт погодження відповідачем умов договору в частині підвищення ціни за одиницю товару (100 метрів куб.), але й належним чином довести обставини щодо відповідності таких додаткових угод імперативним приписам статі 41 Закону України "Про публічні закупівлі" (922-19) . Водночас висновки судів попередніх інстанцій щодо можливості/неможливості поширення умов додаткових угод №1-3 до договору до спірних правовідносин у частині вартості природного газу взагалі не містять належного мотивування.

Вказане свідчить про те, що правовідносини у цій справі та у справах №№ 906/1336/19, 911/5186/14, 925/434/19, 910/17281/21, на які посилається скаржник, не є подібними за змістовим критерієм.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що суди прийняли рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі, колегія суддів зазначає наступне.

Пунктом 8 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Так, скаржник у касаційній скарзі зазначає, що судами попередніх інстанцій прийнято судові рішення про права та інтереси Компанії Militus-PL Sp. z о.о. Республіка Польща, яка не була залучена до участі у справі.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між особою і сторонами спору не може братися до уваги (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.02.2019 у справі № 908/1141/15-г, постанови Верховного Суду 15.05.2020 у справі № 904/897/19, від 27.02.2019 у справі № 910/21894/16, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17).

Зі змісту рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції не вбачається, що в мотивувальній частині зазначених судових рішень наявні висновки суду про певні права, інтереси та обов`язки або у резолютивній частині рішень суди прямо зазначили про права, інтереси та обов`язки Компанії Militus-PL Sp. z о.о. Республіка Польща.

В свою чергу, у касаційній скарзі скаржником не доведено, яким чином оскаржувані судові рішення у даній справі впливають на права, інтереси та/або обов`язки Компанії Militus-PL Sp. z о.о. Республіка Польща.

Таким чином, доводи скаржника про наявність підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, передбаченої пунктом 8 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, не знайшли свого підтвердження.

Щодо касаційного оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів відзначає таке.

Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що судом першої інстанції необґрунтовано відхилено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду. Дані аргументи скаржника обґрунтовані тим, що подана позовна заява підписана Ігорем Ковальчуком, на підтвердження повноважень якого надано витяг із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак зазначений документ не є належним доказом наявності у підписанта права підписувати позовну заяву та діяти від імені позивача. При цьому, відповідач послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в ухвалі від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20.

Велика Палата Верховного Суду, в ухвалі від 08.06.2022 у справі № 303/4297/20, зазначила, що наявність або відсутність у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань даних про працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач на підтвердження повноважень особи, яка підписала позовну заяву, крім витягу із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань також було надано: довіреність № 220/42/Д від 16.01.2023, видану Міністерством оборони України на ім`я Ковальчука Ігоря Васильовича, витяг із наказу Міністерства оборони України №117 від 20.09.2022, витяг з наказу Міністерства оборони України №8 від 27.10.2022, положення про відділ (представництва з питань логістичного забезпечення) Північного територіального юридичного управління, функціональні обов`язки заступника начальника відділу (представництва з питань логістичного забезпечення) Північного територіального юридичного управління (т. 1 а. с. 216 - 229).

Дослідивши зазначені докази, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що матеріали справи містять належні докази на підтвердження повноважень підписанта позовної заяви.

Наведене спростовує доводи відповідача про те, що судом першої інстанції необґрунтовано відхилено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не відклав розгляд справи за клопотанням представника відповідача, Верховний Суд наголошує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01.12.2022 у справі № 910/14025/20). При цьому, колегія суддів враховує, що касаційна скарга не містить аргументів про те, що суд першої інстанції позбавив відповідача права навести додаткові доводи, без дослідження яких неможливо розглянути спір по суті.

Окремо, Верховний Суд виходить із того, що рішення суду першої інстанції переглядалось судом апеляційної інстанції, який має права щодо перегляду справи з урахуванням приписів статей 269, 275 Господарського процесуального кодексу України. Відтак доступ до правосуддя скаржника не було обмежено, сторона була почута в межах її доводів і вимог, та в межах повноважень суду апеляційної інстанції щодо перегляду судового рішення, з урахуванням принципів змагальності, диспозитивності та рівності сторін.

Таким чином, доводи скаржника про наявність підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, не знайшли свого підтвердження.

Щодо касаційного оскарження судових рішень на підставі пункту 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів відзначає таке.

Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

Разом із тим за приписами статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Отже, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття. Така правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №910/13647/19.

Згідно із частинами 1 та 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі №922/2319/20, від 16.02.2021 у справі №913/502/19, від 13.08.2020 у справі №916/1168/17, від 16.03.2021 у справі №905/1232/19.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Водночас в силу приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Проте наведені у касаційній скарзі доводи у цій частині фактично стосуються не ухвалення судом судового рішення на підставі недопустимих доказів (скаржник не доводить, які саме документи одержані з порушенням закону та не можуть підтверджувати ті чи інші обставини), а необхідності їх переоцінки, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі, у той час як відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

Таким чином, доводи скаржника про наявність підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, не знайшли свого підтвердження.

Щодо інших доводів касаційної скарги зазначених скаржником в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , а саме, що судами неповністю досліджено зібрані у справі докази.

Відповідно до частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Однак, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження, після відкриття касаційного провадження, у зв`язку із чим такі доводи як неналежне дослідження зібраних у справі доказів відхиляються судом касаційної інстанції.

За таких обставин, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримали підтвердження під час касаційного провадження.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Дочірнім підприємством Державної компанії "Укрспецекспорт" - Державним госпрозрахунковим зовнішньоторгівельним підприємством "Спецтехноекспорт" у касаційній скарзі не зазначено.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/3016/23 за касаційною скаргою Дочірнього підприємства Державної компанії "Укрспецекспорт" - Державного госпрозрахункового зовнішньоторгівельного підприємства "Спецтехноекспорт" на рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2023 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та залишення касаційної скарги в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 01.08.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2023 у справі № 910/3016/23 з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.