160/3418/19 Про визнання недійсним та скасування вимоги ДФС про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - 16.09.2020 Прийняття

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 липня 2019 року (суддя Дєєв М.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2019 року (колегія суддів у складі: головуюча суддя - Панченко О.М., судді - Чередниченко В.Є., Іванов С.М.) у справі №160/3418/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (далі - ГУ ДФС у Дніпропетровській області), в якому просив: визнати протиправними дії відповідача щодо винесення вимог про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування №Ф-2415-50/67 від 12 листопада 2018 року на суму 15819,54 грн, №Ф-2415-50/67 від 8 лютого 2019 року на суму 18276,72 грн та скасувати вказані вимоги.

На обґрунтування позову вказував на відсутність у нього зобов`язань зі сплати будь-яких податків, зборів чи внесків, пов`язаних з веденням підприємницької діяльності, оскільки позивач не здійснював підприємницьку/господарську діяльність як фізична особа-підприємець. Також наголошував, що у період, за який відповідачем нараховано недоїмку зі сплати єдиного внеску, позивач перебував у трудових відносинах із підприємством, яке здійснювало відрахування єдиного внеску з отриманої ним заробітної плати.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, вважаючи, що вони прийняті внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, з порушенням норм процесуального права, позивач звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалені судами рішення й постановити нове, яким позов задовольнити. Касаційна скарга обґрунтована доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі. Скаржник звертає увагу суду на те, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою обставини, які мають значення для вирішення цього спору, а саме: у спірні періоди позивач підприємницькою діяльністю не займався, працював за трудовим договором, а відтак у нього не виникало обов`язку зі сплати єдиного внеску від здійснення підприємницької діяльності. Крім того, позивач наголошує, що станом на час прийняття оскаржуваних рішень контролюючого органу, він досягнув пенсійного віку та вважається таким, що звільнений від сплати єдиного внеску.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Справа розглянута судами попередніх інстанцій за правилами спрощеного позовного провадження, а тому, з огляду на приписи пункту 4 частини першої статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України, касаційний перегляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Суди встановили, що 4 січня 2019 року позивачем було отримано поштою від Головного управління ДФС у Дніпропетровській області податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-2415-50/67 від 12 листопада 2018 року зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 15819,54 грн (за 2017 рік), а 8 квітня 2019 року - вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-2415-50/67 від 8 лютого 2019 року зі сплати єдиного внеску на загальну суму 18276,72 грн (за 2018 рік).

За встановленими судами обставинами справи, недоїмка утворилась у зв`язку з тим, що позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець і зняття його з обліку не відбулось; податкову звітність позивач не подавав, доходів не отримував, а тому, як наслідок, він повинен був сплачувати суму єдиного внеску, яка не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Довідавшись про факт перебування в статусі фізичної особи-підприємця 4 березня 2019 року позивач звернувся до Державної податкової інспекції у Новокодацькому районі міста Дніпра ГУ ДФС у Дніпропетровській області щодо з`ясування даного питання. За наслідками звернення позивача поінформовно, що він зареєстрований та перебуває на податковому обліку як фізична особа-підприємець з 14 серпня 2003 року і є платником податків. Проте, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відомості щодо позивача як підприємця відсутні.

6 березня 2019 року позивач звернувся до Державного реєстратора одночасно із двома заявами, а саме: про реєстрацію фізичною особою-підприємцем та про припинення цієї діяльності. Цього ж дня державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради було внесено до Єдиного державною реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис №22240170000132755 про проведення державної реєстрації та запис №22240060002132755 про припинення підприємницької діяльності.

Після цього позивач оскаржив спірні вимоги до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із законності оскаржуваних вимог про сплату єдиного внеску, визнавши, що у спірні періоди позивач перебував у статусі платника єдиного внеску як фізична особа-підприємець та, відповідно, мав обов`язок зі сплати єдиного внеску.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи, колегія суддів КАС ВС виходить з наступного.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року №2464-VI (2464-17) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі по тексту - Закон №2464-VI (2464-17) ).

Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону №2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

1 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (1774-19) (далі - Закон №1774-VIII (1774-19) ), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.

Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VІ (у редакції Закону №1774-VIII (1774-19) зі змінами, внесеними Законом України від 3 жовтня 2017 року №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (2148-19) ) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону №2464-VІ (2464-17) змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 1 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.

Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої статті 9 Закону №2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках.

Так, позивач стверджував, що у спірні періоди він не перебував у статусі фізичної особи-підприємця. Податкова ж наполягає на тому, що до моменту винесення спірних вимог зняття з обліку позивача як фізичної особи-підприємця не відбувалось.

Таке ж питання було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі за подібних фактичних обставин (№260/81/19). У постанові від 1 липня 2020 року за результатами її розгляду ВП ВС дійшла наступних висновків.

1 липня 2004 року набрав чинності Закон №755-IV (755-15) , яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).

Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV (755-15) передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону №755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону №755-IV).

3 березня 2011 року набрав чинності Закон № 2390-VI (2390-17) , яким було внесено зміни до Закону №755-IV (755-15) .

Пунктами 2-4 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2390-VI (2390-17) було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас пунктом 8 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2390-VI (2390-17) визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2390-VI (2390-17) , закінчився 3 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2390-VI (2390-17) , підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

Як встановили суди попередніх інстанцій, позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем 14 серпня 2003 року.

Так, 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII "Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру" (1155-18) (далі - Закон № 1155-VII (1155-18) ).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону №755-IV (755-15) викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.

До того ж, Законом №1155-VII (1155-18) виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2390-VI (2390-17) .

Основною метою проекту Закону №1155-VII (1155-18) є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 1 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення цієї мети Законом №1155-VII (1155-18) внесені зміни до розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2390-VІ (2390-17) щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання", які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.

В контексті викладеного ВП ВС зауважила, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, і відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VI (2390-17) та №1155-VII (1155-18) , не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

З огляду на викладене, ВП ВС дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV (755-15) , виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, та за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі особи у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування з відповідним статусом.

Згідно з частиною третьою статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (у даному випадку йдеться про постанову ВП ВС від 1 липня 2020 року у справі №260/81/19).

Як зазначалося вище, спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI і, як наслідок, наявність обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.

Отже, до предмета доказування в цій справі входять обставини щодо наявності можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом №755-IV (755-15) , здійснювати право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.

Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, вказане вище правове питання не досліджували, натомість обмежились лише аналізом приписів Закону №2464-VI (2464-17) та висновком про наявність у позивача обов`язку сплачувати ЄСВ у 2017-2018 роках.

Поряд із тим, як зазначалось вище, суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у нього статусу ФОП має значення для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення.

З огляду на визначені процесуальним законом межі повноважень суду касаційної інстанції під час касаційного перегляду справ, КАС ВС позбавлений можливості встановити наведені вище обставини й оцінити їх.

Статтею 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій з направленням справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій на порушення статей 9, 242 КАС України не повною мірою з`ясовано обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, тому судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 липня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.