910/11872/21 Про визнання недійсними рішень загальних зборів і правління товариства та скасування реєстраційної дії (запису) у ЄДР - 02.02.2023 Прийняття

1.1. ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" (далі - РО "Слово життя") та Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті про визнання недійсним рішення, оформленого протоколом №13/11-2020 загальних зборів РО "Слово життя" від 13.11.2020; визнання недійсним рішення, оформленого протоколом №14/11-2020 засідання правління РО "Слово життя" від 14.11.2020 та скасування реєстраційної дії (запису) №1000701070004037627 в ЄДР про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи), проведеної щодо РО "Слово життя" 01.12.2020 державним реєстратором.

1.2. Позовні вимоги про скасування рішень організації та скасування реєстраційної дії обґрунтовані тим, що позивач (як президент організації) не скликав ані загальні збори, ані засідання правління, на яких неуповноваженими особами прийнято оспорювані рішення. Позивача як члена товариства не було повідомлено про час та місце проведення зборів, про питання порядку денного. Він на зборах присутнім не був, участі в них не брав. Позивачем зазначено, що він є тією особою, про припинення повноважень котрої було прийнято оспорювані рішення.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 у позові відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем не доведено, що оспорювані ним рішення (загальних зборів і правління, оформлені протоколом №13/11-2020 загальних зборів РО "Слово життя" від 13.11.2020 та оформлені протоколом №14/11-20 засідання правління РО "Слово життя" від 14.11.2020) порушують його корпоративні права (як члена товариства), передбачені ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України. А тому суд першої інстанції дійшов висновку, що корпоративне право позивача, за захистом якого він звернувся до господарського суду, не порушено відповідачем у зв`язку з тим, що позивачем не доведено наявність такого корпоративного права.

З врахуванням викладеного, місцевий господарський суд дійшов висновку, що похідна вимога щодо скасування реєстраційної дії (записи) №1000701070004037627 в ЄДР про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи), проведеної 01.12.2020 щодо РО "Слово життя" 01.12.2020 державним реєстратором, також не підлягає задоволенню.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2022 рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 змінено, його мотивувальну частину викладено в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 у справі № 910/11872/21 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що хоч у позивача відсутнє корпоративне право в розумінні ст. 167 Господарського кодексу України, однак, у нього наявні права, передбачені Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) . При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що спір у справі стосується правомірності ухваленого релігійною організацією рішення щодо звільнення її керівника, і хоч такий спір не є корпоративним, однак відноситься до спорів щодо управління такою юридичною особою і має розглядатись у порядку господарського судочинства. Саме в цій частині висновок суду першої інстанції змінено шляхом його викладення у редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Щодо суті позовних вимог, то суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ані положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) , ані положення статуту РО "Слово життя" не містять положень щодо порядку прийняття нових членів організації, при цьому судом апеляційної інстанції з`ясовано, що прийняття таких членів відбувалося у довільній формі, у тому числі і в усній формі, отже збори членів організації 13.11.2020 були повноважними. Вони відбулись у порядку, який не суперечить передбаченому законом та статутом. Крім того, суд апеляційної інстанції врахував, що рішення про прийняття до членів організації приймалося правлінням організації, а не його президентом, а тому доводи скаржника про те, що він особисто нікого не приймав до членства в організації визнано безпідставними.

Суд апеляційної інстанції також відхилив посилання скаржника на неналежне його повідомлення про дату проведення загальних зборів, оскільки ані положення статуту, ані положення Закону № 987-ХІІ (987-12) не містять порядку повідомлення членів організації та його президента про проведення загальних зборів. Враховуючи особливості діяльності релігійної організації, такий порядок також міг визначатися учасниками на власний розсуд (усним повідомленням, запрошенням у приміщенні організації, тощо). При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що загальні збори відбулися за наявності кворуму, що свідчить про обізнаність його членів про такі збори.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що в даному випадку позивач намагається захистити своє право на поновлення на роботі президента релігійної організації. Отже, ефективним способом захисту, який буде відповідати принципу процесуальної економії, окрім вимоги про скасування рішення загальних зборів є вимоги про скасування наказу та поновлення позивача на роботі. Скасування рішення релігійної організації про звільнення позивача з посади президента організації не призведе до повного та ефективного поновлення права позивача (фактично права на поновлення на посаді), оскільки скасування рішення загальних зборів не призведе до автоматичного поновлення позивача на посаді (загальні збори мають право ухвалювати рішення з будь-яких питань). При цьому, як встановив суд апеляційної інстанції, з матеріалів справи вбачається, що спір про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є предметом іншого судового провадження (справа № 755/18982/20 Дніпровського районного суду міста Києва за позовом ОСОБА_1 до РО "Слово життя").

З врахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів і правління, однак з інших підстав.

Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки вимоги позивача щодо визнання недійсними рішень, оформлених протоколом №13/11-2020 загальних зборів РО "Слово життя" від 13.11.2020 та протоколом № 14/11-20 засідання правління РО "Слово життя" від 14.11.2020, не підлягають задоволенню, то й похідні вимоги щодо скасування реєстраційної дії (записи) №1000701070004037627 в ЄДР про внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи), проведеної щодо РО "Слово життя" державним реєстратором 01.12.2020, не підлягають задоволенню.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2022, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.

3.2. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 визначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/4998/20, від 20.02.2020 у справі №922/333/19, від 05.11.2020 у справі № 910/12792/19.

Також підставою касаційного оскарження визначає пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах статей 7, 10 Закону № 987-ХІІ стосовно створення, діяльності, управління Місійного товариства, що утворені та діють на підставі своїх Статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 Закону № 987-ХІІ у подібних правовідносинах.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу Державна служба України з етнополітики та свободи совісті просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін як такі, що ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

3.4. У відзиві на касаційну скаргу РО "Слово життя" також просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. При цьому відповідач-1 зазначає, що ця справа, яка переглядається, та справи №922/333/19, № 910/12792/19, на які посилається скаржник, не є подібними, оскільки в цій справі розглядається спір про проведення загальних зборів релігійної організації, а в інших згаданих господарських справах розглядалися спори про проведення загальних зборів у товаристві з обмеженою відповідальністю.

Також РО "Слово життя" подала клопотання про закриття касаційного провадження з огляду на неподібність правовідносин у цій справі та справах №910/4998/20, №922/333/19, № 910/12792/19.

3.5. Від ОСОБА_1 на адресу Суду надійшли додаткові пояснення щодо обставин справи.

3.6. Ухвалою Верховного Суду від 24.11.2022 цю справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 та на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2022 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 та від 06.04.2021 у справі № 910/4998/20, шляхом його уточнення про те, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства як спори між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), проте за своєю суттю вони не є корпоративними, а отже, до них не підлягають застосуванню норми корпоративного права та висновки Верховного Суду в корпоративних спорах.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2022 справу № 910/11872/21 (провадження № 12-35гс22) за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 вересня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 17 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" та Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті про визнання недійсними рішень загальних зборів і правління та скасування реєстраційної дії (запису) у ЄДР повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для подальшого розгляду.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Позивач, звертаючись з даним позовом до суду, вказував, що він був обраний та є президентом (керівником та головою правління) РО "Слово життя" згідно з рішенням загальних зборів членів товариства, оформленого протоколом № 4 від 23.05.2015.

Водночас, у матеріалах реєстраційної справи, копія якої долучена до матеріалів справи, вказане позивачем рішення загальних зборів відсутнє. Однак, згідно з довідкою про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України керівником Благодійного місіонерського товариства "Слово життя" вказано ОСОБА_1 .

13.11.2020 на зібранні загальних зборів організації, оформленому протоколом № 13-11/2020 та іменованому "загальними зборами членів товариства", були прийняті рішення, зокрема, про:

- обрання головою зборів ОСОБА_5, секретарем зборів ОСОБА_6, надання їм повноважень підписати протокол загальних зборів членів товариства та тимчасове покладення обов`язків по головуванню на зборах на ОСОБА_7 у зв`язку з відсутністю на зборах президента товариства ОСОБА_1 ;

- припинення з 13.11.2020 повноважень членів правління, визначення нового кількісного складу правління товариства і обрання з 14.11.2020 нового персонального складу правління в особі: ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ;

- відсторонення від посади президента товариства ОСОБА_1 і звернення до новообраного правління товариства з поданням про його звільнення, а також призначення нового керівника.

14.11.2020 новим правлінням товариства у складі ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було прийнято рішення, оформлене протоколом № 14-11/20, про:

- звільнення ОСОБА_1 з посади президента товариства з 14.11.2020 і обрання новим президентом ОСОБА_8 з 15.11.2020;

- проведення державної реєстрації змін до відомостей про товариство, які містяться в ЄДР та призначення уповноваженої особи на проведення державної реєстрації відповідних змін відомостей про товариство.

01.12.2020 державним реєстратором Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Хаустовою М. Є. було проведено реєстраційну дію щодо зміни відомостей про керівника товариства (внесення відомостей про ОСОБА_8 ) за № 1000701070004037627.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 станом на 13.11.2020 був членом РО "Слово життя".

РО "Слово життя" є релігійною організацією, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та статутом організації.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

5.1. Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Однією з підстав касаційного оскарження ОСОБА_1 визначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/4998/20, від 20.02.2020 у справі №922/333/19, від 05.11.2020 у справі № 910/12792/19.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 викладено правову позицію, відповідно до якої на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд, проаналізувавши судові рішення, висновки в яких, на думку скаржника, не були враховані судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови, встановив таке.

5.3. Обґрунтовуючи те, що суд апеляційної безпідставно не врахував правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/4998/20, яка підтверджує те, що особа може звертатися до суду за захистом своїх прав в порядку господарського судочинства, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності, скаржник зазначає, що спір між сторонами в цій справі пов`язаний з реалізацією права позивача на участь в управлінні Місійним товариством, зокрема, щодо реалізації свого виключного права на скликання загальних зборів та засідання правління Місійного товариства, прийняття участі на загальних зборах та засіданнях Правління Місійного товариства, вирішенні поставлених на порядок денний питань, прийняття осіб до членів Місійного товариства, виключення з членів Місійного товариства, обирати і бути обраним до складу керівних органів Місійного товариства тощо. При цьому скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку, що в даному випадку позивач намагається захистити своє право на поновлення на роботі президента релігійної організації, оскільки у даній справі позивач звернувся до господарського суду у зв`язку з порушенням прав позивача як президента Місійного товариства на участь в управлінні Місійним товариством. Крім того, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно застосував норми права з посиланням на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.05.2020 у справі № 910/13499/19, оскільки правовідносини в згаданій справі не є подібними до правовідносин, які розглядаються в цій справі, оскільки в першій були застосовані норми права, які притаманні релігійним громадам, діяльність яких регулюється статтею 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а у цій справі - місійне товариство, діяльність якого регулюється статтями 7, 10 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а також положеннями статуту, що реєструються в порядку, передбаченому статтею 14 цього Закону.

5.4. Так, у постанові від 06.04.2021 у справі № 910/4998/20 за позовом Івано-Франківської єпархії Української православної церкви до Івано-Франківської ОДА про визнання протиправним та скасування розпорядження Івано-Франківської ОДА від 08.11.2019 № 579 "Про реєстрацію нових редакцій статутів релігійних громад", Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

"Правовідносини, пов`язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" № 987-ХІІ (987-12) , який був прийнятий 23 квітня 1991 року та набув чинності 06 червня 1991 року (Закон).

На момент прийняття цього Закону не існувало господарських чи арбітражних судів, не було прийнято ГПК (1798-12) .

Натомість на час прийняття Закону № 987-ХІІ (987-12) Цивільний процесуальний кодекс України (1618-15) (далі - ЦПК (1618-15) ) містив главу 31-А, в порядку якої розглядались спори громадян і юридичних осіб із суб`єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності в адміністративних правовідносинах.

Так, відповідно до статті 248-1 ЦПК (в редакції 1963 року) громадянин має право звернутися в суд із скаргою, якщо вважає, що діями службової особи ущемлено його права. У суд може бути оскаржено дії, одноособово здійснені службовими особами від свого імені або від імені органу, який вони представляють.

Отже, на час прийняття Закону існувало інше процесуальне законодавство, якому положення Закону № 987-ХІІ (987-12) в редакції 1991 року кореспондували.

У подальшому Верховною Радою України було прийнято ГПК (1798-12) , який згодом, зазнавши змін, був викладений у редакції від 19 червня 2020 року.

Відповідними нормами цього процесуального закону було визначено юрисдикцію спорів між юридичною особою та її учасником (засновником, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

У той же час відповідні зміни до Закону № 987-ХІІ (987-12) внесені не були.

Звертає на себе увагу, що ГПК (1798-12) є спеціальним нормативним актом, до предмета регулювання якого входить, у тому числі, визначення юрисдикції та підсудності судових спорів.

Водночас визначення юрисдикції і підсудності спорів не є і не може бути предметом регулювання Закону № 987-ХІІ (987-12) .

А тому положення Закону № 987-ХІІ (987-12) є застарілими та не відповідають чинному процесуальному законодавству.

Що стосується суті спору у справі № 910/4998/20, то фактично підставою позову є незгода релігійної організації з рішеннями загальних зборів членів релігійних громад, оскільки, на думку такої організації, ці збори були проведені без участі дійсних представників членів релігійних громад, а рішення загальних зборів релігійних громад були підписані неуповноваженими особами.

Положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.

Відповідно до статті 13 Закону № 987-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних у справі № 910/4998/20 правовідносин) релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Згідно зі статтею 7 Закону № 987-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних у справі № 910/4998/20 правовідносин) релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Положеннями частин 1, 2, 4, 5 статті 8 Закону № 987-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних у справі № 910/4998/20 правовідносин) визначено, що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства".

У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду уточнила правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року у справі № 809/1025/17 та інших, у яких наведена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись у порядку господарського судочинства.

5.5. Суд апеляційної інстанції в своїй постанові в цій справі повністю врахував аналогічний висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від тієї ж дати 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, у зв`язку з чим відхилив доводи Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" щодо непідвідомчості цього спору господарським судам.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 06.04.2021 у справі № 910/4998/20 не знайшли свого підтвердження.

Крім того, щодо посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку, що позивач намагається захистити своє право на поновлення на роботі президента релігійної організації, оскільки у цій справі позивач звернувся до господарського суду у зв`язку з порушенням прав позивача як президента Місійного товариства на участь в управлінні Місійним товариством, колегія суддів зазначає таке.

У своїй постанові суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що хоч у позивача відсутнє корпоративне право в розумінні статті 167 Господарського кодексу України, однак, у нього наявні права, передбачені Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) . При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що спір у справі стосується правомірності ухваленого релігійною організацією рішення щодо звільнення її керівника. А як зазначалося вище, даний спір хоч і не є корпоративним, однак відноситься до спорів щодо управління такою юридичною особою і має розглядатись у порядку господарського судочинства.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції зазначив, що висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, у зв`язку з відсутністю корпоративного права позивача є передчасним, оскільки такий спір має бути розглянутий, виходячи із наявного спору щодо управління релігійною організацією по суті заявлених доводів. А тому висновок суду першої інстанції у вказаній частині змінений судом апеляційної інстанції шляхом його викладення у редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що виходячи з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійними рішень загальних зборів і правління та скасування реєстраційної дії (запису) у ЄДР.

При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що хоча предметом спору і є спір між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), який відноситься до спорів щодо управління такою юридичною особою і має розглядатись у порядку господарського судочинства, однак такі правовідносини мають певні відмінності від корпоративних спорів. Так, позивач хоч і був президентом, членом релігійної організації, однак не наділений повним колом корпоративних прав, притаманним учаснику товариства, оскільки ані Закон № 987-ХІІ (987-12) , ані статут релігійної організації не передбачають наявності частки в організації.

У даному випадку, за висновками суду апеляційної інстанції, позивач намагається захистити своє право на поновлення на роботі президента релігійної організації. Відповідно, ефективним та повним способом захисту, який буде відповідати принципу процесуальної економії, окрім вимоги про скасування рішення загальних зборів є вимоги про скасування наказу та поновлення позивача на роботі. Скасування рішення релігійної організації про звільнення позивача з посади президента організації не призведе до повного та ефективного поновлення права позивача (фактично права на поновлення на посаді), оскільки скасування рішення загальних зборів не призведе до автоматичного поновлення позивача на посаді (загальні збори мають право ухвалювати рішення з будь-яких питань).

При цьому, як встановив суд апеляційної інстанції, з матеріалів справи вбачається, що спір про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є предметом іншого судового провадження (справа № 755/18982/20 Дніпровського районного суду міста Києва за позовом ОСОБА_1 до РО "Слово життя"). Однак, суд позбавлений можливості виходу за межі позовних вимог.

Отже, наведеним спростовуються доводи касаційної скарги в цій частині, оскільки суд апеляційної інстанції правильно визначив, що предметом спору є, зокрема вимога про скасування рішення загальних зборів, тобто цей спір належить до спорів щодо управління юридичною особою, зазначивши при цьому, що ефективним та повним способом захисту, який буде відповідати принципу процесуальної економії, окрім вимоги про скасування рішення загальних зборів є вимоги про скасування наказу та поновлення позивача на роботі.

Щодо аргументів скаржника про безпідставне врахування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.05.2020 у справі № 910/13499/19, то колегія суддів зазначає, що судом апеляційної інстанції, як встановлено вище, процитовано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, який власне містить посилання на постанову Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 910/13499/19.

5.6. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 також посилався, зокрема на те, що його як члена товариства не було повідомлено про час та місце проведення зборів, про питання порядку денного. Він на зборах присутнім не був, участі в них не брав. Позивачем зазначено, що він є тією особою, про припинення повноважень котрої було прийнято оспорювані рішення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції відхилив посилання скаржника на неналежне його повідомлення про дату проведення загальних зборів, оскільки ані положення статуту, ані положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" № 987-ХІІ (987-12) не містять порядку повідомлення членів організації та його президента про проведення загальних зборів.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції в цій частині, ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 20.02.2020 у справі №922/333/19, від 05.11.2020 у справі № 910/12792/19.

Так, предметом спору в справі №922/333/19 є визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю, у зв`язку з тим, що під час проведення загальних зборів були порушені вимоги закону та установчих документів, позивач як учасник товариства був позбавлений можливості взяти участь у загальних зборах. При цьому у постанові Верховного Суду від 20.02.2020 у справі №922/333/19 викладено правову позицію, відповідно до якої відомості щодо місця проведення загальних зборів є обов`язковими для їх зазначення у повідомленні про загальні збори учасників. Інформація, що міститься в повідомленні, має бути зрозумілою, відповідати принципу достовірності і повноти (статті 2 Закону України "Про інформацію"). Інформація є повною, якщо її досить для розуміння. Неповна інформація може спричинити помилки.

Особа, яка скликає загальні збори учасників товариства, повинна вжити всіх розумних заходів для належного повідомлення учасників товариства про проведення цих зборів. При цьому повідомлення про їх проведення не може бути формальним. Відомості у повідомленні мають бути конкретними, докладними, вичерпними та точними для надання можливості особі, яка отримує ці відомості, зрозуміти їх правильно та однозначно. Адже необізнаність учасника товариства про конкретні дату, час та місце проведення загальних зборів учасників товариства або неоднозначність відомостей у повідомленні може перешкодити учаснику товариства реалізувати його права на участь в управлінні товариством шляхом участі у відповідних загальних зборах, голосування з питань порядку денного, підписання протоколу загальних зборів тощо.

Предметом спору в іншій справі, на яку посилається скаржник № 910/12792/19, також є визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю, у зв`язку, зокрема, з тим, що один із позивачів як учасник товариства про проведення зборів не повідомлявся, був відсутній на зборах, що свідчить про порушення його корпоративних прав. У постанові Верховного Суду від 05.11.2020 у справі № 910/12792/19 викладено правову позицію, відповідно до якої права учасника (акціонера, члена) юридичної особи можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання вимог закону про скликання і проведення загальних зборів, якщо він не зміг взяти участь у загальних зборах, належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо. Неповідомлення учасника товариства про проведення загальних зборів в установленому законом та статутом порядку також порушує його права, зокрема право на участь у загальних зборах товариства та, відповідно, на участь в управлінні товариством, що може бути підставою для визнання рішень загальних зборів господарського товариства недійсними.

5.7. Колегія суддів враховує, що ухвалою від 24.11.2022 цю справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 та на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2022 було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 та від 06.04.2021 у справі № 910/4998/20, шляхом його уточнення про те, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства як спори між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), проте за своєю суттю вони не є корпоративними, а отже, до них не підлягають застосуванню норми корпоративного права та висновки Верховного Суду в корпоративних спорах.

5.8. Разом з тим ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07.12.2022 справу № 910/11872/21 (провадження № 12-35гс22) за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08 вересня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 17 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" та Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті про визнання недійсними рішень загальних зборів і правління та скасування реєстраційної дії (запису) у ЄДР повернуто відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для подальшого розгляду.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вирішуючи процесуальні питання юрисдикційності спору та застосувавши тлумачення пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України як процесуальної норми, що визначає збірне поняття "корпоративним" будь-якого спору, який пов`язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, судом було акцентовано на тому, що таке поняття вживається "в розумінні" саме цієї норми. При розкритті змісту цієї процесуальної норми не застосовувалися положення матеріального права щодо визначення "корпоративних прав" згідно зі статтею 167 ГК України та не приймалося рішення щодо правильності застосування судами норм матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі відноситься до спорів щодо управління юридичною особою і має розглядатись у порядку господарського судочинства на підставі пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України як процесуальної норми, проте не є корпоративним в розумінні статті 167 Господарського кодексу України, як норми матеріального права.

Отже, суд апеляційної інстанції встановивши, що ані положення статуту, ані положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" № 987-ХІІ (987-12) не містять порядку повідомлення членів організації та його президента про проведення загальних зборів, обґрунтовано відхилив посилання скаржника на неналежне його повідомлення про дату проведення загальних зборів.

5.9. З врахуванням викладеного, колегія суддів також не вбачає правових підстав для закриття касаційного провадження у справі, відкритого на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки хоча правовідносини в цій справі, що переглядається, та у справах, на які посилається скаржник, виникли щодо управління юридичною особою, проте висновки, зроблені у постанові суду апеляційної інстанції, що оскаржується, та висновки, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, зроблені судами з урахуванням різних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, а також із застосуванням різних норм матеріального права, що зумовили прийняття відповідного рішення. Отже, відсутні підстави для задоволення клопотання Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" про закриття касаційного проавадження у справі.

5.10. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки скаржник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах статей 7, 10 Закону № 987-ХІІ стосовно створення, діяльності, управління Місійного товариства, що утворені та діють на підставі своїх Статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 Закону № 987-ХІІ у подібних правовідносинах, колегія суддів зазначає таке.

Пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Колегія суддів не вбачає правових підстав для формулювання правового висновку про застосування статей 7, 10 Закону № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації", оскільки їх застосування не є необхідним у спірних правовідносинах.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.2. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, враховуючи вимоги та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, якою змінено рішення суду першої інстанції, судові рішення ухвалена з додержанням норм процесуального права та з правильним застосуванням норм матеріального права, а тому підстав для її зміни чи скасування не вбачається.