910/14224/20 Про наявність окремої думки при передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки "існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом" та "суди касаційної інстанції дійшли різних правових висновків щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту" - 15.09.2022 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 12.07.2022 передав справу № 910/14224/20 разом з касаційною скаргою Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - Банк) на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 15.09.2022 прийняла справу до розгляду.

Не погоджуючись з зазначеною ухвалою Великої Палати Верховного Суду та керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) викладаємо окрему думку, суть якої полягає у такому.

Хронологія розгляду справи у суді касаційної інстанції

24.05.2021 Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2021 у справі № 910/14224/20 і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 25.06.2021 відкрив касаційне провадження у справі.

Банк подав клопотання від 11.08.2021 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке обґрунтоване тим, що справа містить виключну правову проблему.

За твердженням Банку, виключна правова проблема полягає "у різному застосуванні Верховним Судом норм статей 16 та 599 ЦК України при оцінці належності способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов`язань за договорами у зв`язку з їх виконанням, проведеним належним чином, а також у пов`язаному з ним питанні щодо наявності у боржника за договірними зобов`язаннями права на припинення зобов`язань, зокрема, чи передбачене таке право статтею 599 ЦК України".

Ухвалою від 19.10.2021 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. Суд зауважив, що "вбачається різне розуміння судом касаційної інстанції правової природи обраного позивачем способу захисту" та "в судовій практиці Верховного Суду існують різні за формою підходи у застосуванні норм ЦК України (435-15) щодо способів захисту цивільних прав та інтересів".

Ухвалою від 02.02.2022 Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 910/14224/20 Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду з огляду на необґрунтованість твердження щодо наявності у цій справі виключної правової проблеми.

Ухвалою від 12.07.2022 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду повторно передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, зауваживши, що "існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом" та "суди касаційної інстанції дійшли різних правових висновків щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту".

В обґрунтування наявності виключної правової проблеми Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду посилається на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, у яких суд вказав, що:"У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 905/2260/17 сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України (436-15) не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку". Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав.

При цьому подібна позиція відображена в таких постановах Верховного Суду: від 18.03.2021 у справі № 902/608/19; від 18.05.2021 у справі № 911/2711/18; від 19.05.2021 у справі № 390/2243/17; від 27.04.2022 у справі № 477/33/20.

На противагу вказаній позиції Великої Палати Верховного Суду наводяться висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2022 у справі № 480/2365/16. У цій справі суд першої інстанції (з яким погодився суд апеляційної інстанції) задовольнив позовні вимоги, зокрема, щодо визнання договорів припиненими. Натомість суд касаційної інстанції, розглядаючи такі вимоги як вимоги про визнання права (що включає в себе також відсутність права), з власної ініціативи змінив формулювання резолютивної частини рішення суду першої інстанції в частині цих вимог.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає, що аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду: від 29.09.2021 у справі № 910/12662/20; від 15.09.2021 у справі № 372/2583/18; від 26.01.2022 у справі № 127/26402/20.

Ухвалою від 15.09.2022 Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

В цій ухвалі суд зауважив, що виключна правова проблема полягає у "визначенні належних способів захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань", зазначивши також, що наведені в ухвалі від 12.07.2022 обґрунтування не давали змогу дійти такого висновку.

Щодо заявленої виключної правової проблеми

Щодо наявності виключної правової проблеми (яка полягає у тому, що "існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом"), зауважимо таке.

Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) визнається Великою Палатою Верховного Суду як належний спосіб захисту інтересу сторони у правовій визначеності. Така позиція відображена, зокрема, і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19.

Разом з цим, у постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2022 у справі № 480/2365/16 (яка в ухвалі від 12.07.2022 трактується як така, що суперечить постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19) суд також дійшов висновку, що у разі невизнання припинення зобов`язання, правомірний та ефективний спосіб захисту - визнання права (що включає в себе також відсутність права).

Тобто у вказаних постановах відсутня суперечність в контексті висновків щодо належного способу захисту. Навпаки, висновки судів в цих постановах аналогічні. Тобто правова проблема в контексті того, що "існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом" відсутня.

Окремо наголосимо на недоцільності спроб універсалізації шляхом визначення єдиного належного та ефективного способу захисту у такій широкій категорії спорів, як "спори щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань" (оскільки формулювання виключної правової проблеми, наведене в ухвалі Великої Палати Верховного Суду, передбачає таку необхідність).

У постанові від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду зауважує: якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (пункт 6.7 вказаної постанови).

Висновок, викладений у пункті 6.11 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду про те що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ "Люнакс", зроблений на підставі аналізу конкретних обставин цієї справи та не може трактуватись у відриві від них. Про це прямо свідчить формулювання "за вказаних обставин", з якого Велика Палата Верховного Суду розпочала пункт 6.11.

Отже такий висновок не можна трактувати як такий, що унеможливлює застосування способу захисту, який Велика Палата Верховного Суду визнала неефективним у цій конкретній справі, за інших фактичних обставин. Учасники судового процесу не можуть бути позбавлені можливості довести належність ефективність такого способу захисту.

Викладене також свідчить, що висновок, викладений у пункті 6.19 вказаної постанови про те, що належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача (на який також посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі), не може застосовуватись до всіх без виключення "спорів щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань" без надання належної оцінки фактичним обставинам справи.

Про неможливість універсалізації підходу до визначення належного способу захисту у такій широко окресленій категорії справ свідчить також висновок пункту 6.14 постанови, відповідно до якого "виходячи з обставин цієї справи належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача". Необхідність одночасного заявлення таких вимог зумовлена фактичними обставинами цієї справи, дійти такого висновку без їх аналізу неможливо.

З огляду на особливості конкретних правовідносин (в тому числі і правовідносин, що виникають в контексті захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань) сторона має можливість обґрунтувати, що належним буде саме механізм захисту, запропонований такою стороною, навіть якщо він не визначений у законі. Натомість встановлення закритого переліку належних способів захисту позбавить сторону такої можливості та потенційно може призвести до перетворення права на судове звернення на теоретичне та ілюзорне.

Встановлення належності / неналежності способу захисту пов`язане з аналізом змісту конкретних правовідносин та встановленням відповідності обраного способу захисту такому змісту.

Отже, без аналізу змісту конкретних правовідносин у тій чи іншій справі неможливо абстрактно виснувати щодо єдиного можливого належного способу захисту у такій широкій категорії, як "спори щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань".

Вважаємо, що подібні загальні висновки будуть проявом надмірного та невиправданого формалізму.

Щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Зі змісту ухвали від 12.07.2022 слідує, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду стверджує про існування двох протилежних позицій, одна з якої повинна виключати існування іншої.

Водночас, навіть якщо вбачати суперечність у вищенаведених правових позиціях, на чому наполягає Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 12.07.2022, така суперечність має бути вирішена або шляхом відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду (що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України), або шляхом відступу від висновку Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду (що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України).

Окремо зауважимо, що відповідно до положень частини шостої статті 303 ГПК України, справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

Зазначена обставина вже була підставою для повернення справи Великою Палатою Верховного Суду відповідній колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду (див. ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 916/313/18).

Однак Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 12.07.2022 не посилається на іншу підставу (частину третю або четверту статті 302 ГПК України), а повторно передає цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, при цьому повторно обґрунтовуючи ту саму виключну правову проблему, що і в ухвалі від 19.10.2021.

На підставі викладеного слід дійти висновку, що за таких обставин повторна передача цієї справи є нічим не виправданим прямим порушенням положень частини шостої статті 303 ГПК України. Велика Палата Верховного Суду не мала процесуальної можливості прийняти цю справу до розгляду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України.