826/13282/16 Про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення щодо сплати земельного податку - 18.03.2019 Прийняття

У серпні 2016 року ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2.) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 30 квітня 2015 року № 418-17.

В обґрунтування позовних вимог зазначила про безпідставність донарахування їй земельного податку, так як вона не являється платником земельного податку з фізичних осіб.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що обов'язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення, яке розташоване на земельній ділянці, щодо якої нараховано земельний податок.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому в обґрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначила, що висновки судів про наявність у неї об'єкта оподаткування є неправомірними, оскільки відсутні відомості щодо ідентифікуючих ознак земельної ділянки, також відсутні дані державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є об'єктом оподаткування.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження.

Відповідач не скористався своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу, що не перешкоджає розгляду справи.

14.03.2018 справу в порядку, передбаченому підпунктом 4 пункту 1 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (в редакції, що діє з 15.12.2017; далі - КАС України (2747-15) ) передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VII Перехідних положень КАС України (2747-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вбачає підстави для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до статті 159 КАС України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017), яка кореспондується з положеннями статті 242 КАС України (в редакції, яка діє з 15.12.2017) рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Справедливість судового рішення вимагає щоб такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Обираючи аргументи та приймаючи докази, суди мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін.

У Рішенні Європейського Суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" зазначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають з огляду на наступне.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач є власником нежитлового приміщення загальною площею 92,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 17 грудня 2002 року та свідоцтва від 26 листопада 2002 року №20740170000003997.

Позивач перебуває на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності (платник єдиного податку), одним з видів господарської діяльності якої є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Відповідно до договору оренди від 23 серпня 2013 року № 20/1 фізична особа-підприємець ОСОБА_2 передала належний їй об'єкт нерухомості у тимчасове строкове платне користування ТОВ "Клініка репродуктивної медицини "Надія".

30 квітня 2015 року ДПІ у Солом'янському районі Головного управління ДФС у м.Києві на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України прийнято податкове повідомлення - рішення № 418-17, яким ОСОБА_2 визначено суму податкового зобов'язання за платежем: земельний податок з фізичних осіб у сумі 84 148,01 грн.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає накступне.

Згідно з підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ) земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

За правилами пункту 287.7 статті 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Відповідно до пункту 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За змістом статей 125 і 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня 2004 року № 1952-IV (1952-15) .

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, врегульовано положеннями статті 377 Цивільного кодексу України.

Отже, у розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від набуття нею статусу суб'єкта господарювання.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа-підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим главою 1 розділу XIV ПК України (2755-17) та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

Згідно з пунктом 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Пунктом 269.2 статті 269 ПК України визначено, що суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

Відповідно до підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої-третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

Отже, умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. При цьому можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Водночас за правилами пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Відповідно до пункту 4 Порядку подання інформації про платників податків, об'єкти оподаткування та об'єкти, пов'язані з оподаткуванням, для забезпечення ведення їх обліку, а також обчислення та справляння податків і зборів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2011 року №1386 (1386-2011-п) , Держгеокадастр та Мін'юст подають щомісяця до 10 числа, а також на запит територіального органу ДФС за місцезнаходженням земельної ділянки або ДФС інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю та єдиного податку, в тому числі: Держгеокадастр - про земельні ділянки, зокрема про кадастровий номер земельної ділянки, дату реєстрації у Державному земельному кадастрі, дату державної реєстрації земельної ділянки (відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою чи договору оренди), площу відповідно до правовстановлюючих документів, цільове призначення та місце розташування земельної ділянки, дату та значення нормативної грошової оцінки, частку кожного із співвласників земельної ділянки (у разі коли земельна ділянка перебуває у спільній частковій власності), а також про землевласників або землекористувачів, зокрема найменування та місцезнаходження або прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання землевласника або землекористувача.

Між тим судами попередніх інстанцій не досліджено підстави нарахування позивачу податкового зобов'язання.

Так, у матеріалах справи відсутні докази набуття позивачем права власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, судами не встановлено, на якому саме праві (власності чи користування) належить земля під будівлею позивачу, чи є це право похідним в силу закону, яке не потребує додаткової державної реєстрації, не витребувано дані Державного земельного кадастру щодо підтвердження наявності або відсутності факту реєстрації земельної ділянки у встановленому законом порядку.

При цьому спірним податковим повідомленням-рішенням не визначений звітний податковий період, за який нараховано земельний податок, не додано розрахунок нарахування податку відповідно до пункту 2.4 Порядку направлення органами державної податкової служби податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28 листопада 2012 року №1236 (z2135-12) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Судами не перевірено правильність розрахунків земельного податку по земельній ділянці з урахуванням даних Державного земельного кадастру та розміру земельної ділянки, за яку позивач повинен платити земельний податок.

Зазначене вказує на неповноту встановлення судами обставин, які входять до предмета доказування при розгляді адміністративного позову та мають значення для правильного вирішення справи, а також на непідтвердження відповідних обставин та фактів належними засобами та у передбачений чинним законодавством спосіб.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги вищевикладене, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною четвертою статті 353 КАС України передбачено, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не встановили фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою для задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.