31/317-10 Про визнання договору фінансового лізингу недійсним - 11.07.2011 Прийняття

Позивач - Іноземне підприємство "Технопарк" звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" про визнання недійсним договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р., укладеного між сторонами. Позовні вимоги обґрунтовані зміною специфікації до договору, відсутністю такої істотної умови договору, як предмет, а також тим, що оспорюваний договір не спрямований на реальне створення правових наслідків, які обумовлені ним тобто не відповідає положенням Цивільного кодексу України (435-15) .

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 20.10.2010 р. суддею Єременко А.В. порушено провадження у справі № 31/317-10 та призначено її до розгляду у судовому засіданні за участю представників сторін.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2010 р. справу № 31/317-10 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.12.2010 р. суддею Гулевець О.В. справу № 31/317-10 прийнято до свого провадження та призначено її розгляд на 21.12.2010 р.

21.12.2010 р. розгляд справи № 31/317-10 не відбувся в зв’язку зі скеруванням справи для розгляду апеляційної скарги Іноземного підприємства "Технопарк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2010 р.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2011 р. ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2010 р. у справі № 31/317-10 залишено без змін, а апеляційну скаргу Іноземного підприємства "Технопарк" без задоволення.

08.02.2011 р. справа № 31/317-10 повернута до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.02.2010 р. суддею Гулевець О.В. розгляд справи № 31/317-10 призначено на 25.02.2011 р.

Розгляд справи № 31/317-10, призначений на 09.02.2011 р., не відбувся у зв’язку з касаційним оскарженням ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2010 р. та постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2011 р., та скеруванням справи до Господарського суду Дніпропетровської області для подальшого направлення до Вищого господарського суду України.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.04.2011 р. у справі № 31/317-10 касаційну скаргу Іноземного підприємства "Технопарк" залишено без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2011 р. –без змін.

10.05.2011 р. справа № 31/317-10 повернута до Господарського суду міста Києва за підсудністю.

Відповідно до розпорядження заступника Голови Господарського суду міста Києва Шевченка Е.О. від 10.05.2011 р. у зв’язку з перебуванням судді Гулевець О.В. у відпустці справу № 31/317-10 передано на розгляд судді Пригуновій А.Б.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2011 р. справа № 31/317-10 прийнята до провадження суддею Пригуновою А.Б. та призначена до розгляду на 30.05.2011 р. у судовому засіданні за участю представників сторін, яких зобов’язано надати суду певні документи.

Розгляд справи неодноразово відкладався у зв’язку з нез’явленням представників сторін та невиконанням ними вимог ухвали суду.

31.05.2011 р. відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечував з наступних підстав. Відповідач стверджував, що при укладенні спірного договору, угоди про внесення змін до нього від 28.02.2009 р. та договору у новій редакції сторонами дотримані вимоги, встановлені статтею 203 ЦК України. Крім того, на момент підписання угоди про внесення змін до договору від 28.02.2009 р. позивач визнав існуючу на той час заборгованість та погодився на реструктуризацію боргу –капіталізація, за результатами чого сторонами було укладено договір у новій редакції. Відповідач зазначив, що всі додатки до договору та договір у новій редакції підписані сторонами за результатами погодження сторонами усіх умов та досягнення згоди за такими, позивачем погоджено спірний договір без жодних застережень, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення договору про можливі наслідки виконання та порушення зобов’язань, а наведені позивачем підстави для визнання спірного договору недійсним є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

27.06.2011 р. до канцелярії суду надійшло клопотання позивача про врахування правової позиції Дніпропетровського апеляційного господарського суду з приводу розглянутих аналогічних справ. А також позивачем надано клопотання, в якому просить уточнити вимоги, викладені у позовній заяві і вважати їх наступними: визнати повністю недійсним договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" та Іноземним підприємством "Технопарк" –з моменту укладення.

У судове засідання, призначене на 11.07.2011 р., повноважні представники позивача не з’явилися, про поважні причини неявки суд не повідомили.

Представник відповідача у даному судовому засіданні наполягав на відмові у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 11.07.2011 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників відповідача, Господарський суд міста Києва, -

27.06.2007 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" та Іноземним підприємством "Технопарк" укладено договір фінансового лізингу № L1738_02/08 (далі –договір), за умовами якого відповідач на підставі договору купівлі-продажу зобов’язався придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору.

У відповідності до п. 1.2 договору строк лізингу складається з періодів лізингу, зазначених в графіку платежів та не може бути менше одного року.

Вартість предмета лізингу відповідно до п. 3.1 договору, становить 600 000,00 грн.

Відповідно до п. 8.1 договору останній набуває чинності з дня його підписання обома сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх обов’язків за цим договором.

У відповідності до специфікації від 14.02.2008 р. (додаток № 2 до договору фінансового лізингу № 1738_02/04 від 14.02.2008 р.) предметом лізингу є автомобіль Hyundai HD-270 (Самоскид) рік випуску 2007, V двиг = 12920 куб.см., вартістю 600 000,00 грн. з ПДВ.

14.02.2008 р. між Іноземним підприємством "Технопарк", Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Хюндай-Трак" укладено договір купівлі-продажу № Р1738-02/08, за умовами якого Товариство з обмеженою відповідальністю "Хюндай-Трек" зобов?язалось передати у власність відповідача транспортний засіб, зокрема, автомобіль Hyundai HD-270 (Самоскид) рік випуску 2007, V двиг = 12920 куб.см., вартістю 600 000,00 грн. з ПДВ.

Пунктом 1.3 вказаного договору передбачено, що придбання транспортного засобу за цим договором здійснюється відповідачем для подальшої передачі в лізинг позивачу відповідно до договору лізингу № L1738_02/08 від 14.02.2008 р.

28.02.2009 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" та Іноземним підприємством "Технопарк" укладено угоду про внесення змін до договору фінансового лізингу від 14.02.2008 р. № L1738-02/08, пунктом 4 якої встановлено, що з моменту підписання угоди та договору в новій редакції реакція договору втрачає чинність.

Також 28.02.2009 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" та Іноземним підприємством "Технопарк" було укладено договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р., за умовами якого відповідач на підставі договору купівлі-продажу зобов’язався придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору

У відповідності до специфікації від 28.02.2009 р. (додаток № 2 до договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р.) предметом лізингу є автомобіль самоскид Hundai HD 270, 2007 р.в., V двигуна = 12920 куб.см., вартістю 852 816,76 грн. з ПДВ.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що оспорюваний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки ані Законом України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) , ані нормами Цивільного кодексу України (435-15) не передбачено зміну специфікації та умов договору після придбання предмета лізингу та його передачі в лізинг. Крім того, позивач зазначає, що спірний договір підписано особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки він підписаний лише Генеральним директором, підпис якого має юридичну чинність тільки при наявності підпису начальника операційного управління, а також договір не спрямований на реальне настання правових наслідків.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема є договори та інші правочини.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Позивач стверджує, що Законом України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) не передбачено зміни специфікацій та умов придбання предмету лізингу після його фактичного придбання та передання лізингоодержувачу, а тому до оспорюваного договору не застосовуються норми вищевказаного закону.

Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені Законом України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) .

Так, у відповідності до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями статті 3 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільне законодавство ґрунтується, зокрема, на принципах свободи договору.

Згідно з вимогами ст. 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (435-15) . Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та цього Кодексу.

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 651 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи наведене, з огляду на те, що укладений сторонами договір фінансового лізингу передбачений актами цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що у даному випадку сторони врегулювали свої відносини на власний розсуд в порядку ст. 6 Цивільного кодексу України, що не тягне за собою наслідком визнання вказаного договору недійсним.

Що ж до тверджень позивача стосовно того, що до взаємовідносин сторін за договором не застосовуються норми ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", оскільки вказаною нормою не передбачено включення до лізингових платежів суми простроченої заборгованості лізингоодержувача перед лізингодавцем за договором фінансового лізингу, курсової різниці гривні у зв?язку зі зміною курсу долара США відносно гривні, нарахованих лізингодавцем лізингоотримувачу комісії і штрафних санкцій по спострочених рахунках та компенсації відсотків по фінансуванню придбання предмета лізингу, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Тож, з наведеного вбачається, що перелік лізингових платежів не є вичерпним та підлягає коригуванню у залежності від наявності витрат лізингодавця за відповідним договором.

При цьому, зазначені позивачем платежі, до яких, на його думку, не застосовуються положення ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", безпосередньо пов’язані із виконанням договору лізингу, а відтак –твердження позивача є безпідставними та необґрунтованими.

Також позивач стверджує, що оспорюваний договір підписаний особою, яка не має необхідного об’єму цивільної дієздатності, оскільки у преамбулі договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р. зазначено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" діє в особі Генерального директора ОСОБА_2, що діє на підставі статуту, в особі начальника операційного управління ОСОБА_1, який діє на підставі довіреності від 29.12.2008 р. № 29-12/08, або в особі головного юриста ОСОБА_3, яка діє на підставі довіреності від 29.12.2008 р. № 29-12/08, або в особі начальника управління ризик-менеджменту ОСОБА_4, який діє на підставі довіреності від 29.12.2008 р. № 29-12/08, однак вищевказаний договір підписаний тільки однією особою –генеральним директором ОСОБА_2.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно зі ст. 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Як вбачається з матеріалів справи, керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" є ОСОБА_2, який займає посаду генерального директора та має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності.

При цьому, п. 12.3.5 Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" встановлено, що генеральний директор без доручення представляє товариство в стосунках з будь-якими українськими та іноземними юридичними та фізичними особами, укладає цивільно-правові угоди від імені товариства в межах компетенції, передбаченої статутом та внутрішніми документами товариства.

Таким чином, генеральний директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" є уповноваженою особою на підписання цивільно-правових угод та для нього не встановлено будь-яких обмежень щодо вчинення дій від імені товариства.

Суд також відхиляє твердження позивача, що договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р. є удаваним та вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, а також не спрямований на реальне створення правових наслідків, які обумовлені ним з огляду на наступне.

Позивач зазначає, що оспорюваний договір фінансового лізингу № L1738-02/08 від 28.02.2009 р. в частині повернення вартості предмета лізингу не спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені, оскільки фактично сторони мали на меті не виконання умов договору фінансового лізингу щодо сплати лізингових платежі, до складу яких входить відшкодування вартості предмету лізингу, а реструктуризацію заборгованості позивача перед відповідачем, що виникла на момент укладання оспорюваного договору.

В обґрунтування вищенаведених тверджень, позивач посилається на угоду про внесення змін до договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 14.02.2008 р. та зазначає, що до оспорюваного договору в частині лізингових платежів мають застосовуватись правила, передбачені ст. 235 Цивільного кодексу України, оскільки він є удаваним.

Згідно з ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Умовам оспорюваного правочину встановлено, що відповідач зобов’язується на підставі договору купівлі-продажу придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач - прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі.

При цьому, положеннями ст. 806 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Таким чином, дійсною метою договору фінансового лізингу № L1738-02/08 від 14.02.2008 р. є передання майна у тимчасове володіння та користування позивачу за плату та на певний строк, а також отримання від цього прибутку.

Тож, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що він є саме договором фінансового лізингу та, відповідно, відсутні підстави стверджувати, що сторони мали на меті укладення іншого правочину, ніж той, який вони фактично уклали.

Крім того, суд відзначає, що угода від 28.02.2009 р. про внесення змін до договору фінансового лізингу № L1738_02/08 від 14.02.2008 р., якою, зокрема, передбачено реструктуризацію заборгованості Іноземного підприємства "Технопарк" за договором фінансового лізингу № L1738_02/08 від 14.02.2008 р. не є предметом оскарження у даній справі та не свідчить про удаваність оспорюваного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12.03.1999 р. № 02-5/111 (v_111800-99) , вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та Цивільного кодексу України (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) .

Тож, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Підсумовуючи вищевикладене, суд відзначає, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження, а тому суд відмовляє у задоволенні позовних вимог.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

У задоволенні позову відмовити.

рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.