П/811/698/17 Про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу стосовно працевлаштування інвалідів - 27.11.2018 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії: суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за касаційною скаргою Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року (у складі судді Брегея Р.І.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2017 року (у складі колегії суддів: Щербака А.А., Баранник Н.П., Чередниченка В.Є.),

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Кіровоградське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом до особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 13476,66 грн. та пені у розмірі 16,17 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач покликається на те, що відповідач не виконала норматив стосовно працевлаштування і зобов'язана сплатити штрафну санкцію в розмірі середньої річної заробітної плати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанції виходили з того, що відповідач сплатила своєчасно штрафну санкцію у розмірі половини середньої річної заробітної плати, відповідно до вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року та ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2017 року позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 30 листопада 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № П/811/698/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

Згідно з пунктом 4 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (далі за текстом - КАС України (2747-15) ) касаційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, а саме: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 18 липня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № П/811/698/17 та призначив її до розгляду ухвалою від 26 листопада 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 27 листопада 2018 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено те що, кількість робочих місць у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 для забезпечення працевлаштування інвалідів відповідно 4% нормативу, який встановлено приписами частини першої статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", протягом 2016 року становила 1 одиницю.

Згідно звіту відповідача середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу склала 15 осіб.

Упродовж цього року у відповідача не працювали особи, які визнані інвалідами.

Середньорічна заробітна плата у 2016 році становила 26953,33 грн. Ці показники визначені відповідачем у звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів.

Позивач нарахував відповідачу штрафну санкцію у сумі середньої річної заробітної плати (26953,33 грн.) та пеню у сумі 16,17 грн. за несвоєчасну сплату її половини.

Матеріалами справи підтверджено та не заперечили сторони, що у строк до 15 квітня 2017 року відповідач сплатила адміністративно-господарські санкції в розмірі, що становить половину середньої річної заробітної плати (13476,67 грн.).

Протягом 2016 року відповідач не подавала до центру зайнятості щомісячні звіти про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що оскільки у відповідача працює 15 осіб, в той час, як відсутні працевлаштовані інваліди, відтак, відповідно сума адміністративно-господарських санкцій повинна складати одну середньорічну заробітну плату за кожне робоче місце призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте ним, а не половину середньої річної заробітної плати, як дійшли висновку суди попередніх інстанцій.

Від учасників справи відзиву на касаційну скаргу Кіровоградського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року, залишеною без змін ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2017 року відповідають повністю, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" № 875-ХІІ від 21.03.1991, із змінами та доповненнями, (далі Закон № 875-ХІІ (875-12) ), яким визначені основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантовано їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закон № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частинами першою, другою статті 19 Закону № 875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

На підставі аналізу наведених правових норм, слідує, що Законом передбачені гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення нормативів робочих місць для їх працевлаштування, особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на підприємства обов'язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань.

Згідно зі статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Отже, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб'єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем не виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, а саме не подано до центру зайнятості звітів за формою № 3-ПН із зазначенням потреби у працевлаштуванні осіб з інвалідністю. Це в свою чергу унеможливило центр зайнятості виконати свій обов'язок, щодо організації працевлаштування інвалідів, оскільки саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

ФОП ОСОБА_2 визнано вчинене нею порушення та сплачено адміністративно-господарські санкції в розмірі половини середньої річної заробітної плати 13476,66 грн, з розрахунку працюючих в кількості 15 осіб.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що прийменник "до" в поєднанні з числівниково-іменниковою формою в українській мові виражає, зокрема, крайню кількісну межу чого-небудь.

Словосполучення "на яких працює від 8 до 15 осіб" у частині 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ означає, що крайня верхня межа, за якої діє відповідна норма (правило поведінки) становить 15 осіб включно, а норма не діє вже при кількісному показнику 16 осіб та більше.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що у ФОП ОСОБА_2 працювало не більше 15 осіб, а отже у відповідності до частини першої статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", відповідач правильно сплатила адміністративно-господарську санкцію у розмірі половини середньої річної заробітної плати.

Крім цього, суд касаційної інстанції, також звертає увагу на безпідставне посилання позивача в касаційній скарзі на постанову Верховного суду України від 21 травня 2013 року у справі № 21-90а13, оскільки у зазначеному судовому рішенні розглядалася заява про перегляд судових рішень щодо неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України у подібних правовідносинах статті 8 Закону України "Про зайнятість населення" № 803-ХІІ від 01.03.1991 та статей 238, 241, 250 Господарського кодексу України. Фактичні обставини справи у постанові Верховного суду України № 21-90а13 від 21 травня 2013 року, відмінні від обставин, які встановлені судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1, 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" (Vastberga taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden № 36985/97) Суд визначив, що " адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління".

Колегія суддів зазначає, що, хоча ця справа стосується податкового спору, у ній закладено один з основних принципів забезпечення вирішення спорів у публічно-правовій сфері, зокрема, між суб'єктом приватного права і суб`єктом владних повноважень, який передбачає, що останній зобов`язаний забезпечити доведення в суді правомірності свого рішення, дії або бездіяльності, оскільки, в протилежному випадку, презюмується, що вони є протиправними.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій, інших аргументів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не зазначено.

За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.