686/24597/16-а Про визнання протиправним рішення управління Пенсійного фонду України щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, зобов'язання ОУПФУ перерахувати призначене особі щомісячне довічне грошове утримання з урахуванням суми матеріальної допомоги на оздоровлення, з розрахунку 84 відсотка грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді - 09.11.2018 Прийняття

зобов'язати управління Пенсійного фонду України у місті Хмельницькому здійснити перерахунок призначеного йому щомісячного довічного грошового утримання з урахуванням суми матеріальної допомоги на оздоровлення, з розрахунку 84 відсотка грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, починаючи з 27 вересня 2016 року;

зобов`язати управління Пенсійного фонду України у місті Хмельницькому виплатити йому різницю між виплаченим та перерахованим розміром щомісячного довічного грошового утримання.

В обґрунтування позову позивач вказує на те, що рішенням управління Пенсійного фонду України у місті Хмельницькому № 8070 від 05 жовтня 2016 року позивачу призначено щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці в розмірі 80% грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, що складає 20416 грн. При цьому при визначенні розміру щомісячного довічного грошового утримання, відповідачем не зараховані повністю стаж на посаді судді, а сам розмір обчислено лише з урахуванням посадового окладу та надбавки за вислугу років, при цьому не враховано розмір матеріальної допомоги, з якої сплачено страхові внески.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 січня 2017 року адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на перерахунок довічного грошового утримання в розмірі 84 % від суддівської винагороди з врахуванням матеріальної допомоги на оздоровлення.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України у місті Хмельницькому задоволено частково. Постанову Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 лютого 2017 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково. Визнано протиправними дії управління Пенсійного фонду у місті Хмельницькому щодо відмови призначити позивачу щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці з розміру 84 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру. Зобов'язано управління Пенсійного фонду у місті Хмельницькому здійснити позивачу перерахунок та виплату щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з розміру 84 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру, з моменту його призначення, з урахуванням виплачених сум. В решті позову відмовлено.

Частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що з врахуванням служби в армії та роботи на посаді слідчого, стаж роботи позивача який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання складає понад 22 роки, тому суд першої інстанції правомірно зобов'язав відповідача здійснити перерахунок довічного грошового утримання позивача та призначити його в розмірі 84% заробітної плати судді без обмеження його граничного розміру. Що стосується позовної вимоги про врахування при розрахунку довічного грошового утримання, матеріальної допомоги на оздоровлення, оскільки вона є складовою заробітної плати з якої сплачено страхові внески, то колегія суддів дійшла висновку, що вона не підлягає задоволенню, оскільки матеріальна допомога на оздоровлення, не передбачена статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII то апеляційний суд вважає, що орган пенсійного фонду правомірно відмовив позивачу у врахуванні її при обчислені щомісячного довічного грошового утримання, а відтак суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 лютого 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року, як такі, що винесені на основі порушень норм матеріального та процесуального права та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року, як таку, що винесена на основі порушень норм матеріального та процесуального права та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга відповідача подана 27 квітня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 686/24597/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

Касаційна скарга позивача подана 03 травня 2017 року.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 686/24597/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі за текстом - КАС України (2747-15) ) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 березня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 22 жовтня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 730/567/17 та призначив її до розгляду ухвалою від 08 листопада 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 09 листопада 2018 року.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 24 жовтня 2003 року позивач працював на посаді судді та був звільнений з займаної посади на підставі постанови Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року № 1515-VІІІ (1515-19) , у зв'язку з поданням ним заяви про відставку.

Згідно наказу голови Апеляційного суду Хмельницької області від 26 вересня 2016 року № 28/05-031, позивача виведено із штату суддів Апеляційного суду Хмельницької області у зв'язку з прийняттям постанови Верховної Ради України "Про звільнення суддів" від 08 вересня 2016 року.

На момент подання позивачем заяви про звільнення з посади судді у відставку спірні правовідносини регулювалися Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (2453-17) (в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIІІ (192-19) ).

Відповідно до частини третьої статті 141 цього Закону, щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання.

З 27 вересня 2016 року позивачу призначено щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці (протокол № 8070 від 05 жовтня 2016 року). Розмір щомісячного грошового утримання склав 20 416 грн.

В подальшому, 23 грудня 2016 року, позивач звернувся до управління Пенсійного фонду України в м. Хмельницькому з заявою про перерахунок його щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з розміру 84 відсотків заробітної плати судді без обмеження граничного розміру, відповідно до частини третьої статті 141 Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII з урахуванням матеріальної допомоги на оздоровлення.

У відповідь на заяву, відповідач надіслав на адресу позивача лист від 05 січня 2017 року № 1019/В-12 в якому зазначив, що підстав для перерахунку немає, оскільки в останнього відсутній необхідний стаж для призначення грошового утримання в розмірі 84 % від заробітної плати судді. Окрім того, чинним законодавством не передбачено врахування матеріальної допомоги при розрахунку довічного грошового утримання судді.

Вважаючи незаконними дії Пенсійного фонду, позивач звернувся до суду з позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанції незаконно, з порушенням норм матеріального та процесуального права, частково задоволені позовні вимоги, а також наголошує, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Крім того, зазначає, що зарахування до стажу роботи на посаді судді іншої діяльності не передбачено ні Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (2453-17) , ні Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) . Таким чином, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а механізм їх реалізації може бути змінений державою, зокрема через неможливість їх фінансового забезпечення.

Від позивача відзиву або заперечення на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судом апеляційної інстанції незаконно, з порушенням норм матеріального та процесуального права, частково задоволені позовні вимоги, а також наголошує, що відповідно до норм законодавства, зміст матеріальної допомоги полягає у виплаті грошових коштів. Відповідно до частини першої статті 41 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV до заробітної плати (доходу) для обчислення пенсії, зокрема, враховуються: суми виплат (доходу), отримуваних застрахованою особою після набрання чинності цим Законом, з яких згідно з цим Законом були фактично нараховані (обчислені) та сплачені страхові внески; суми виплат (доходу), отримуваних застрахованою особою до набрання чинності цим Законом, у межах сум, на які відповідно до законодавства, що діяло раніше, нараховувалися внески на державне соціальне страхування або збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. Крім того, частина третя статті 138 Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI не узгоджується з конституційним положенням про недопустимість звуження змісту чи обсягу гарантій незалежності суддів, а тому суперечить статті 126 Конституції України.

26 травня 2017 року від відповідача надійшло заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких Управління наголошувало на тому, що до даних правовідносин має застосовуватися законодавство, яке є чинним на момент виникнення спору, тобто до стажу роботи на посаді судді Управління не може зарахувати стаж роботи на інших посадах, а тому просить скасувати постанови судів першої та апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

На час виходу позивача у відставку був чинним Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI (2453-17) (далі - Закон № 2453-VI (2453-17) ), статтею 120 якого передбачено, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Відповідно до положень частини першої статті 135 Закону № 2453-VI, до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді: 1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України; 2) члена Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; 3) судді у судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу.

Частиною третьою статті 141 Закону № 2453-VI в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (192-19) , з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-8/2016, визначено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання.

Пунктом 11 Перехідних положень Закону № 2453-VI (2453-17) (в редакції, чинній до 28 березня 2015 року) передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

До набрання чинності Законом №2453-VI (2453-17) зазначені правовідносини регулювались Законом України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ (2862-12) (далі - Закон № 2862-ХІІ (2862-12) ).

Відповідно до частини першої статті 43 Закону № 2862-ХІІ кожен суддя за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку, тобто на звільнення його від виконання обов'язків за власним бажанням або у зв'язку з закінченням строку повноважень.

Абзацом другим частини четвертої цієї статті передбачено, що до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховується також час роботи на посадах суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, час роботи на посадах, безпосередньо пов'язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у всіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років.

Згідно з частиною четвертою статті 43 Закону № 2453-VI, судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробітку судді.

До стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, державних арбітрів, арбітрів відомчих арбітражів України, зараховується також час роботи на посадах суддів і арбітрів у судах та державному і відомчому арбітражі колишнього СРСР та республік, що раніше входили до складу СРСР, час роботи на посадах, безпосередньо пов'язаних з керівництвом та контролем за діяльністю судів у Верховному Суді України, в обласних судах, Київському і Севастопольському міських судах, Міністерстві юстиції України та підвідомчих йому органах на місцях, за діяльністю арбітражів у Державному арбітражі України, Вищому арбітражному суді України, а також на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у всіх зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно із частиною першої статті 25 Конституційного Договору від 08 червня 1995 року № 1к/95-ВР між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (254к/96-ВР) " Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення (зазначений Договір був чинний на момент видання Президентом України указу Президента України від 10 липня 1995 року N 584/95 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів" (584/95) та втратив чинність із набранням чинності Конституції України (254к/96-ВР) 28 червня 1996 року).

Відповідно до пункту 1 Розділу XV "Перехідні положення" Конституції України (254к/96-ВР) закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України (254к/96-ВР) .

Згідно частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Відповідно до частини першої статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Згідно із статтею 1 Указу Президента України від 10 липня 1995 року N 584/95 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів" (стаття втратила чинність 20 березня 2008 року), чинної на час набуття позивачем стажу роботи безпосередньо на посаді судді 10 років, до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років, зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах та період проходження строкової військової служби.

Крім того, згідно з абзацом 2 пункту 3-1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 "Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів" (865-2005-п) (яка діяла одночасно із Законом № 2862-ХІІ (2862-12) ; втратила чинність 01 січня 2012 року), доповненим згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 червня 2008 року № 545 (545-2008-п) , до стажу роботи, що дає судді право на відставку та одержання щомісячного грошового утримання, за умови роботи на посаді судді не менш як 10 років зараховується, крім стажу трудової діяльності, визначеного законом, половина строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та календарний період проходження строкової військової служби.

Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Вінницького апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року відповідає, а вимоги касаційної скарги відповідача є незаконними та необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 58 Конституції України закріплено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з вимогами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) .

Відповідно до частини шостої статті 47 та пункту 8 частини четвертої статті 48 Закону № 2453-VI незалежність судді забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України (254к/96-ВР) гарантій незалежності судді.

Частиною першою статті 126 Конституції України визначено, що незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 право судді, який перебуває у відставці, на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією незалежності працюючих суддів. Щомісячне довічне грошове утримання - це особлива форма соціального забезпечення суддів, зміст якої полягає у гарантованій державою щомісячній звільненій від сплати податків грошовій виплаті, що слугує забезпеченню їх належного матеріального утримання, в тому числі після звільнення від виконання обов'язків судді. Надання судді матеріального захисту є гарантією забезпечення його незалежності. Разом з тим, будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя.

Крім того, Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішення від 14 грудня 2011 року № 18-рп/2011 вказав на неможливість звуження змісту та об'єму гарантій незалежності суддів, а відповідно, матеріального та соціального забезпечення.

До цього Конституційний Суд України неодноразово висловлював аналогічні правові позиції у відношенні гарантій незалежності суддів, їх матеріального та соціального забезпечення у рішеннях, а саме: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа про пільги, компенсації та гарантії), від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про припинення дій чи обмеження пільг, компенсацій та гарантій), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про пенсії та щомісячне довічне грошове утримання), від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів); рішення № 10-рп/2008 від 22 травня 2008 року.

Також, в рішенні Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013 (v003p710-13) (у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) окремих положень статті 2, абз. 2 розділу 11 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" (3668-17) , статті 138 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) зазначено, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).

Відповідно до пункту 11 Основних принципів незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) термін повноважень суддів, їх незалежність, безпека, відповідна винагорода, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом.

Вищенаведене узгоджується з положеннями Європейської хартії про закон "Про статус суддів" (2862-12) від 10 липня 1998 року, згідно яких рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Так, згідно із пунктом 54 Рекомендації CM/Rес (2010)12) від 17 листопада 2010 року Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки - "оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці".

Виходячи з наведеного, конституційний статус судді зумовлює обов'язок держави гарантувати достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці - щомісячне довічне грошове утримання. Статус судді та його елементи, зокрема, матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а виступає засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Аналогічні висновки, також, висловленні у рішенні Ради суддів України "Щодо обчислення стажу роботи для виникнення права на відставку, надбавку за вислугу років та додаткову відпустку" від 13 березня 2015 року № 20.

Суд також виходить з того, що неправомірним є позбавлення особи, зокрема, судді, набутого статусу (наприклад, статусу особи, яка має стаж роботи на посаді судді у конкретному кількісному вимірі), оскільки це не узгоджується з принципом правової визначеності. При цьому, дозволяється, виключно шляхом прийняття закону, змінити механізм використання такого статусу у формі зменшення розміру фінансових виплат або пільг, а також позбавлення особи права на перерахунок певних соціальних виплат тощо.

Як встановлено судами попередніх інстанцій повноваження ОСОБА_2 як судді припинилися з дня прийняття Верховною Радою України постанови від 08 вересня 2016 року № 1515-VІІІ "Про звільнення суддів", якою позивач був звільнений з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку.

Отже, з 08 вересня 2016 року позивач припинив свої повноваження як суддя та набув право на призначення грошового утримання судді у відставці на умовах, визначених нормами законодавства, чинного станом саме на 08 вересня 2016 року.

Враховуючи викладене вище, Суд зазначає, що законодавством, яке діяло на момент набрання чинності Законом № 2453-VI (2453-17) , було передбачено право судді на зарахування до стажу, яке дає право на відставку та одержання щомісячного довічного грошового утримання за умови роботи на посаді судді не менше як 10 років, половини строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів, календарного періоду проходження строкової військової служби, а також часу роботи на посадах прокурорів і слідчих.

Це підтверджується також положеннями Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року №1798-VIII (1798-19) , яким були внесені зміни в Закон України "Про судоустрій і статус суддів", зокрема, пункт 34 Прикінцевих та перехідних положень доповнено абзацом четвертим такого змісту: "Судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день їх призначення (обрання)".

Суд вважає, що стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та призначення щомісячного довічного грошового утримання є єдиним, обраховується та встановлюється (з'ясовується) Вищою радою правосуддя при розгляді заяви про відставку (прийнятті рішення про звільнення) і застосовується, як для прийняття рішення про відставку, так і для встановлення щомісячного довічного грошового утримання та визначення його розміру, а доводами касаційної скарги зазначене не спростовується.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 06 березня 2018 року у справі № 308/6953/17, від 19 червня 2018 року у справі № 243/4448/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 428/4671/17, від 01 жовтня 2018 року у справі № 541/503/17, від 17 жовтня 2018 року у справі № 140/263/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 686/10100/15-а.

Таким чином, не включення до відповідного стажу роботи на посаді судді, за умови роботи на посаді судді не менше як 10 років, половини строку навчання за денною формою у вищих юридичних навчальних закладах, на юридичних факультетах вищих навчальних закладів та періоду проходження строкової військової служби в лавах радянської армії, і врахування відповідачем для встановлення (визначення) розміру щомісячного довічного грошового утримання лише періоду роботи на посаді судді, є неправомірним.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду вважає, що апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що до стажу роботи позивача, який надає йому право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, повинно зараховуватися період з 27 червня 1986 року по 06 травня 1988 року (проходив строкову військову службу в Збройних силах СРСР) і період з 03 листопада 1995 року по 21 жовтня 2003 року (працював на посадах слідчого та старшого слідчого відділу Служби безпеки України в Хмельницькій області). Таким чином, відповідач повинен був зарахувати позивачу вищезазначені періоди до стажу роботи, що дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, в повному обсязі.

Тому, загальний стаж роботи судді ОСОБА_2, що дає йому право на призначення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, становить 22 роки 08 місяців 30 днів.

Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що з врахуванням служби в армії та роботи на посаді слідчого, стаж роботи позивача який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання складає понад 22 роки, тому відповідач зобов'язаний здійснити перерахунок довічного грошового утримання позивача та призначити його в розмірі 84% заробітної плати судді без обмеження його граничного розміру.

Що стосується позовної вимоги ОСОБА_2 про врахування при розрахунку довічного грошового утримання, матеріальної допомоги на оздоровлення, оскільки вона є складовою заробітної плати з якої сплачено страхові внески, то колегія суддів Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Як було зазначено вище, позивач був на призначений на посаду судді 24 жовтня 2003 року, в період дії Закону № 2862-XII (2862-12) , яким регулювалися відносини, пов'язані з оплатою праці суддів.

Згідно частини четвертої статті 43 Закону № 2862-XII судді, який пішов у відставку, за наявності відповідного віку і стажу роботи виплачується пенсія на умовах, передбачених статтею 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року N 3723-XI. Судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менш 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більш ніж до 90 відсотків заробітку судді.

Разом з тим, визначений Законом № 2862-ХІІ (2862-12) порядок нарахування щомісячного довічного грошового утримання суддів було змінено у зв'язку із набранням чинності Законом №2453-VI (2453-17) .

Відповідно до частини третьої статті 138 Закону № 2453-VІ, чинній до 1 жовтня 2011 року, щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. Законом України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" від 08 липня 2011 року № 3668-VI (3668-17) , який набрав чинності з 01 жовтня 2011 року внесено зміни до частини третьої статті 138 Закону № 2453-VІ, якою передбачено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, з якого було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 01 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, який працює на відповідній посаді.

Проте, рішенням Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013 (v003p710-13) , зокрема, частину третю статті 138 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону № 3668-VI (3668-17) , визнано такою, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) .

Відповідно до статті 152 Конституції України - нормативно-правові акти, які визнані такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Отже, з 03 червня 2013 року, втратила чинність частина третя статті 138 Закону № 2453-VІ статті 138, в редакції до внесення змін Законом № 3668-VI (3668-17) , якою було передбачено виплату щомісячного довічного грошового утримання з якого було сплачено страхові внески.

02 червня 2016 року Верховною Радою України було прийнято Закон №1402-VIII (1402-19) , який згідно з пунктом 1 його розділу "Прикінцеві та перехідні положення" набрав чинності з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02 червня 2016 року №1401-VIII (1401-19) (крім пунктів 39 та 48 цього розділу, які набирають чинності з дня, наступного за днем опублікування цього Закону) - тобто 30 вересня 2016 року.

Пунктом 25 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII (1402-19) (в редакції чинній на час призначення позивачу довічного грошового утримання), після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів". За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

Таким чином, розмір довічного грошового утримання безпосередньо пов'язаний із розміром суддівської винагороди.

За правилами частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (частина друга статті 135 Закону №1402-VIII).

Таким чином, оскільки матеріальна допомога на оздоровлення, не передбачена вищезазначеною статтею то апеляційний суд дійшов правильного висновку, що орган пенсійного фонду правомірно відмовив позивачу у врахуванні її при обчислені щомісячного довічного грошового утримання, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.

Касаційні скарги не містять належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У них також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу.

Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справах "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року та "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування. Цими рішеннями було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку.

Необхідність застосування зазначеного підходу при вирішення соціальних справ, з урахуванням обставин справи та законодавства, що регулює саме ці відносини та у конкретний період часу, підтверджується, зокрема, позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 234/8701/1.

На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати особі адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі "C. Дж. та інші проти Болгарії" ["C. G. and Others v. Bulgaria"], заява № 1365/07, 39, від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11, 170).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції" ["Cantoni v. France"], заява № 17862/91, 31-32, від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11, 65).

У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судовому рішенні повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційних скарг їх не спростовують.