759/7137/17 Про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі - 20.06.2018 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Департаменту патрульної поліції на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року (головуючий суддя - Ганечко О.М., судді - Коротких А.Ю., Літвінова Н.М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до інспектора роти батальйону №1 Управління патрульної поліції в місті Києві лейтенанта поліції Кривохиженко Юлії Вікторівни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Департамент Патрульної поліції про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі,

У С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до інспектора роти батальйону №1 Управління патрульної поліції в місті Києві лейтенанта поліції Кривохиженко Юлії Вікторівни (далі - інспектор Кривохиженко Ю.В.), в якому просив:

- скасувати постанову від 20 квітня 2017 року серії БР №739267 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП (80731-10) );

- закрити провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1

Постановою Святошинського районного суду міста Києва від 28 липня 2017 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем винесено оскаржувану постанову в межах наданих повноважень та у відповідності до вимог чинного законодавства. Вчинення позивачем адміністративного правопорушення підтверджується показами, допитаного у судовому засіданні свідка та відеофіксацією правопорушення, при цьому при прийнятті оскаржуваної постанови позивач підписав її без будь-яких зауважень на дії інспектора чи заперечень щодо вчинення ним адміністративного правопорушення, клопотання чи пояснення не надавав. Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем, всупереч вимогам статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), не доведено обставин на яких ґрунтуються вимоги адміністративного позову.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року скасовано Святошинського районного суду міста Києва від 28 липня 2017 року та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково:

- скасовано постанову від 20 квітня 2017 року серії БР №739267 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 122 КУпАП;

- у задоволені позову в іншій частині відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції зазначив про помилковість висновків суду першої інстанції про доведеність вини позивача та наявність підстав для притягнення його до адміністративної відповідальності, у зв'язку із відсутністю належних, передбачених статтею 251 КУпАП, доказів, які б підтверджували вчинення позивачем, вказаного у оскаржуваній постанові правопорушення. Судом апеляційної інстанції не взято до уваги показання свідка, допитаного у суді першої інстанції, оскільки його показання не є беззаперечним підтвердженням вини позивача, а також у порушення вимог КУпАП (80731-10) , не були відібрані та враховані безпосередньо під час розгляду справи про адміністративне правопорушення та накладення стягнення на позивача.

Не погодившись з ухваленим у справі судовим рішенням, третя особа звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій є помилковими, оскільки відповідачем дотримано порядок розгляду справи про адміністративне правопорушення та притягнення позивача до адміністративної відповідальності, що підтверджується наданим до суду відеозаписом, тому підстави для скасування оскаржуваної постанови відсутні. Додатково зазначає, що вина позивача підтверджується поясненнями інспектора Кривохиженко Ю.В. та її напарника, допитаного у суді першої інстанції у якості свідка. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги зазначені докази та не навів мотивів, з яких вважає їх неналежними.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно з статтею 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII (580-19) ) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів.

Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993 року (3353-12) № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (1306-2001-п) (із змінами та доповненнями, далі - ПДР (1306-2001-п) України).

Пунктами 1.3 та 1.9. ПДР (1306-2001-п) України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Підпунктом 8.4. "в" ПДР (1306-2001-п) України визначено, що заборонні знаки запроваджують або скасовують певні обмеження в русі.

Відповідно до підпункту 3.21 пункту 33.3 "Заборонні знаки" розділу 33 ПДР (1306-2001-п) України - "в'їзд заборонено", дорожній знак 3.21 забороняє в'їзд усіх транспортних засобів, у зону його дії.

Згідно з частиною першою статті 122 КУпАП, перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.

Згідно з статтею 31 Закону №580-VIII поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису.

Статтею 40 Закону №580-VIII встановлено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою:

1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб;

2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20 квітня 2017 року відповідачем, стосовно позивача, винесено постанову по справі про адміністративне правопорушення серії БР №739267, якою його визнано винним за частиною першою статті 122 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 гривень.

У постанові зазначено, що 20 квітня 2017 року о 13 год. 25 хв. у місті Києві, по вулиці Кіквідзе 42, водій ОСОБА_1, керуючи автомобілем НОМЕР_1, не виконав вимоги дорожнього знаку 3.21 "В'їзд заборонено", а саме здійснив рух у зоні дії вказаного знаку, чим порушив підпункт 3.21 пункту 33.3 розділу 33 ПДР (1306-2001-п) України.

Суд апеляційної інстанції, досліджуючи відеозапис з нагрудного реєстратора інспектора патрульної поліції, встановив, що наданим відеозаписом не зафіксовано факт порушення позивачем вимог підпункту 3.21 ПДР (1306-2001-п) України. Позивач заперечував вчинення ним порушення передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП, при цьому вказаний відеозапис твердження позивача з цього приводу не спростовує. Враховуючи наведене та відсутність інших доказів вини позивача, суд апеляційної інстанції зазначив, що правомірність прийняття оскаржуваної постанови відповідачем не доведена.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про протиправність притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення підпункту 3.21 ПДР (1306-2001-п) України, у зв'язку із відсутністю належних доказів на підтвердження обставин, зазначених в оскаржуваній постанові від 20 квітня 2017 року серії БР №739267.

Відповідно до статті 77 КАС України у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин Верховний Суд погоджується висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1

При цьому, колегія суддів критично ставиться до доводів скаржника з приводу порушень судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які полягали у безпідставному не взятті до уваги доказів вчинення позивачем адміністративного правопорушення, а саме пояснень інспектора Кривохиженко Ю.В. та її напарника допитаного у суді першої інстанції в якості свідка. Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправомірно визнав зазначені докази неналежними та не зазначив мотивів, з яких прийшов до такого висновку.

Згідно з частиною першою статті 69 КАС України (в редакції чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанції), доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Частиною першою статті 70 КАС України (в редакції чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанції) передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Відповідно до статті 86 КАС України (в редакції чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанції), суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду не вбачає порушень процесуального законодавства судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи, оскільки встановлення належності чи неналежності доказів, а також їх оцінка належать до компетенції суду апеляційної інстанції. Крім того, як убачається з оскаржуваного судового рішення, судом апеляційної інстанції наведено мотиви, з яких суд прийшов до висновку про неналежність зазначених доказів.

За приписами статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості перевіряти правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, інакше, аніж на підставі встановлених ними фактичних обставин справи. При цьому будь-яких обставин, які б свідчили про допущення судом апеляційної інстанцій порушення норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права, що дозволяли б суду вийти за межі доводів касаційної скарги та слугували обов'язковою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, Верховним Судом не встановлено.

Решта доводів касаційної скарги, по суті, зведені до надання переваги одним доказам над іншими, переоцінки доказів та встановлених по справі обставин, а тому, в силу вимог статті 341 КАС України, не можуть бути предметом дослідження суду касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2017 року ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені у касаційній скарзі не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення та задоволення касаційної скарги відсутні.