947/6035/21 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 16.10.2024 Прийняття

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Казенного підприємства "Морська пошуково-рятувальна служба" (далі - КП "МПРС"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Професійна спілка працівників КП "МПРС", Державна служба морського та річкового транспорту України, про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 5 травня 2016 року до 25 січня 2021 року вона працювала в КП "МПРС" на посаді начальника юридичної служби.

17 лютого 2020 року наказом № 107-к "Про звільнення" зі змінами, внесеними наказом "Про внесення змін до наказу КП "МПРС" від 17 лютого 2020 року

№ 107-к "Про звільнення", її звільнено з посади начальника юридичної служби на підставі пункту 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України

(далі - КЗпП України (322-08) ).

Рішенням Київського районного м. Одеси від 18 листопада 2020 року

(справа № 947/4648/20) наказ про звільнення визнаний незаконним та поновлено позивача на роботі з дня звільнення.

23 листопада 2020 року відповідач виконав вказане судове рішення шляхом видання наказу № 739-к "Про поновлення на роботі ОСОБА_1". Цього ж дня, одночасно з ознайомленням із наказом про поновлення на роботі, позивача ознайомлено з наказом від 23 листопада 2020 рок № 796-н "Про простій", зі змісту якого вбачається, що у КП "МПРС" відсутні організаційні та технічні умови, необхідні для виконання роботи, оскільки 17 лютого 2020 року ним видано

наказ № 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "МПРС", відповідно до якого з 17 квітня 2020 року зі штатного розпису КП "МПРС" виведено певну кількість посад. Простій оголошено до видання наказу по підприємству про припинення простою.

Також 23 листопада 2020 року позивач ознайомилася з попередженням про наступне її звільнення через два місяці на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України. Попередження мотивоване проведеним скороченням

з 17 квітня 2020 року чисельності та штату працівників КП "МПРС" на підставі наказу № 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "МПРС" та введенням з 1 травня 2020 року нового штатного розпису, затвердженого наказом

від 30 квітня 2020 року № 280-н "Про затвердження і введення в дію організаційної структури та штатного розпису КП "МПРС", згідно з яким посада ОСОБА_1

у діючому штатному розписі КП "МПРС" відсутня.

Вказувала, що їй невідомо, який штатний розпис діяв у період з 17 квітня 2020 року до 1 травня 2020 року.

6 січня 2021 року відповідач направив голові профспілкового комітету Професійної спілки працівників КП "МПРС" подання на звільнення позивача та 19 січня

2021 року листом № 51 у наданні згоди на звільнення відмовлено.

21 січня 2021 року наказом № 15-н "Про припинення простою" простій було припинено з 25 січня 2021 року.

Наказом № 20-к від 25 січня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника юридичної служби на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України.

Вважає, що її незаконно звільнено, оскільки реальних змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників після поновлення позивача 23 листопада 2020 року на роботі не відбувалося, згоду на її звільнення профспілка не надавала, та відповідач рішення суду про поновлення позивачки на роботі виконав формально, оскільки не повернув у штатний розпис посаду начальника юридичної служби, яку займала позивачка, тому відповідач не мав законних підстав для подальшого звільнення позивачки.

За таких обставин просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ від 25 січня 2021 року № 20-к

"Про звільнення";

- поновити її на посаді начальника юридичної служби КП "МПРС" з 25 січня

- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня поновлення на роботі, заробітну плату

за 19 листопада 2020 року і 20 листопада 2020 року у розмірі 4 523,04 грн та середній заробіток за затримку виплати заробітної плати у листопаді 2020 року з 23 листопада 2020 року до дня ухвалення судового рішення;

- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2021 року, ухваленим у складі судді Маломуж А. І., позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ КП "МПРС" від 25 січня

2021 року № 20-к "Про звільнення".

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника юридичної служби КП "МПРС"

з 25 січня 2021 року.

Стягнено з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 359 396,38 грн.

Відмовлено у задоволенні позову в іншій частині.

Допущено негайне виконання рішення суду в частинні виплати середнього заробітку за один місяць.

Стягнено з КП "МПРС" на користь держави судовий збір у розмірі 5 409,96 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивача звільнено 17 лютого 2020 року і фактично поновлено на роботі 23 листопада 2020 року, тобто коли всі процедури скорочення чисельності та штату працівників, які відповідач пов`язує з наказом від 17 лютого 2020 року № 116-н, завершилися, кадрові питання вирішені, штатні посади зайняті. Відповідач попередив позивача про наступне звільнення, виходячи з факту її поновлення на роботі з 17 лютого 2020 року, проте не врахував, що поновлення на роботі відбулося 23 листопада 2020 року, через що обставини змін в організації праці, скорочення чисельності та штату працівників, які мали місце у період з 17 лютого 2020 року до 17 квітня 2020 року, не можуть бути застосовані до позивача, яка в цей час не працювала внаслідок попереднього незаконного звільнення.

Місцевий суд зазначав, що становище відділу правового забезпечення у період

з 10 січня 2020 року до 1 травня 2020 року є юридично не визначеним, а відтак, відповідачем створюються умови, за яких позивач не може претендувати на заняття посад у цьому відділі, що є порушенням її трудових прав з огляду на наявність переважного права на залишення на роботі в порядку

статті 42 КЗпП України. В ситуації, яка виникла внаслідок дій відповідача, не існує правової визначеності щодо легітимності штатного розпису, діючого з 10 січня 2020 року, а також щодо кількості та складу штатних посад, які мали існувати у відповідача з 17 лютого 2020 року.

Позивача повідомлено про наступне звільнення у зв`язку із скороченням, яке відбулося за 9 місяців до дати попередження та за 11 місяців до передбачуваної дати звільнення. Такі обставини вказують на невідповідність вимогам закону попередження про звільнення позивача з роботи, що свідчить про порушення її трудових прав.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про незаконность звільненняпозивачачерез відсутність згоди профспілки.

Застосувуючи статтю 27 Закону України "Про оплату праці",

пункт 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , місцевий суд визначив 359 396,38 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу

з 23 листопада 2020 до 11 жовтня 2021 року, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача (1 779,19 грн середньоденної заробітної плати х 202 робочих дні).

Додатковим рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 листопада

2021 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у цій справі задоволено та допущено негайне виконання рішення Київського районного суду

м. Одеси від 11 листопада 2021 року в частині поновлення позивача на роботі.

Додатковим рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 листопада

2021 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у даній справі задоволено та допущено негайне виконання рішення Київського районного суду

м. Одеси від 11 листопада 2021 року в межах стягнення середнього заробітку за один місяць вимушеного прогулу у розмірі 40 929, 68 грн, з якої підлягає виключенню сума податку на доходи фізичних осіб і військового збору.

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року задоволено частково апеляційну скаргу КП "МПРС", скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2021 року і ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції виходив з того, що КП "МПРС" попередило ОСОБА_1 про відсутність посади, на якій її поновлено на виконання судового рішення, запропоновано інші наявні посади

(23 листопад 2020 року - 35 вакантних посад і 31 грудня 2020 року - 4 вакантні посади), однак вона відмовилась від запропонованих посад. Тому відповідачем виконано процедуру звільнення, передбачену пунктом 1 частини першої

статті 40 КЗпП України.

На звільнення ОСОБА_1 апеляційний суд Незгоду професійної спілки працівників КП "МПРС" визнав необґрунтованою, оскільки в ній розглядався факт неправильного виконання рішення Київського районного суду м. Одеси

від 18 листопада 2020 року, що виходить за межі розгляду питання звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 26 жовтня

2022 року і залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси

від 11 листопада 2021 року.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц

(провадження № 14-400цс19), від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18 (провадження № 11-531заі18), від 3 липня 2019 року у справі № 127/2209/18 (провадження № 14-149цс19), від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 800/474/16 (П/9901/197/18) (провадження № 11-312асі18), від 28 лютого 2018 року

у справі № 800/284/17 (провадження № 11-88сапс18), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року

у справі № 569/11722/16-ц (провадження № 61-31573сво18), у постановах Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 757/37126/18

(провадження № 61-406св21), від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19 (провадження № 61-4375св20), від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17), від 7 липня 2022 року у справі № 910/886/21,

(провадження № К/990/9501/22), від 21 квітня 2021 року у справі № 461/1303/19 (провадження № 61-17899св20), від 29 серпня 2018 року у справі № 552/137/15-ц (провадження № 61-24817св18), від 21 лютого 2020 року у справі № 813/2646/18

(провадження № К/9901/63879/18), від 21 квітня 2021 року у справі № 758/838/17 (провадження № 61-20025св19), від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21 (провадження № 61-10171св21), від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 27 липня 2022 року у справі № 234/4623/20 (провадження № 61-17432св21),

від 30 січня 2019 року у справі № 210/5853/16-ц (провадження № 61-46703ск18), від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18),

від 6 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16 (провадження № 61-29024св18),

від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18), від 26 травня 2021 року у справі № 127/1703/19 (провадження № 61-17686св20), від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18), від 8 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня 2020 року у справі № 306/1325/18 (провадження № 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня 2021 року у справі № 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19), від 8 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21),

від 20 жовтня 2021 року у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21), від 8 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц (провадження № 61-4125св21),

від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18 (провадження № 51-678км21) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінка всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовних вимог, які стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру відсотків та пені, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення

у справі неможливо (постанова Верховного Суду від 17 серпня 2022 року

у справі № 757/37126/18 (провадження № 61-406св21)).

Усправах, в яких оспорюється незаконність звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю (постанова Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17)).

У постанові від 7 липня 2022 року у справі № 910/886/21 Верховний Суд зазначив, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року

у справі № 127/2209/18 (провадження № 14-149цс19), від 12 грудня 2018 року

у справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18), від 7 листопада 2018 року

у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18), від 22 травня 2018 року

у справі № 800/474/16 (П/9901/197/18) (провадження № 11-312асі18),

від 28 лютого 2018 року у справі № 800/284/17 (провадження № 11-88сапс18),

від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18 (провадження № 11-531заі18) викладено висновок про те, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен бути якісним, щоби виключити будь-який ризик свавілля.

У постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 552/137/15-ц (провадження № 61-24817св18), від 21 лютого 2020 року у справі № 813/2646/18 (провадження № К/9901/63879/18), від 21 квітня 2021 року у справі № 758/838/17 (провадження № 61-20025св19), від 22 вересня 2021 року у справі № 490/372/21 (провадження № 61-10171св21), від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19 (провадження № 61-4375св20) вказано, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника; які є докази щодо змін в організації виробництва і праці та про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації; чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) і постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 140/8301/21 викладено висновок про те, що певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У постановах Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17,

від 31 травня 2022 року у справі № 140/8301/21 (провадження № К/990/9501/22) зазначено, що принцип змагальності сторін не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Підприємство зобов`язано мати штатний розпис, оформлений відповідним чином, із зазначенням кількості працівників кожної професії з розподілом штатних одиниць за структурними підрозділами підприємства (постанова Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 234/4623/20 (провадження № 61-17432св21)).

У постановах від 30 січня 2019 року у справі № 210/5853/16-ц

(провадження № 61-46703ск18), від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18), від 6 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16 (провадження № 61-29024св18), від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18), від 26 травня 2021 року у справі № 127/1703/19 (провадження № 61-17686св20) Верховний Суд зазначив про те, що виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому має бути не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

У постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18), від 8 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня 2020 року

у справі № 306/1325/18 (провадження № 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року

у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня 2021 року у справі № 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19), від 8 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21), від 20 жовтня 2021 року

у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21), від 8 грудня 2021 року

у справі № 465/6661/16-ц (провадження № 61-4125св21) від 21 квітня 2021 року

у справі № 461/1303/19 (провадження № 61-17899св20) викладено висновок про те, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установу

реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18 (провадження № 51-678 км 21)вказано, що невиконання судового акта - це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб`єкт був зобов`язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник також визначає відсутність у подібних правовідносинах висновків Верховного Суду щодо питання застосування статті 43 КЗпП України, статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статті 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року" (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року заявник вказує недослідження судом зібраних

у справі доказів, а також необґрунтоване відхилення клопотання про закриття апеляційного провадження (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії малозначних, оскільки спори, що виникають з трудових відносин про поновлення на роботі, є окремою категорією справ, які не можна вважати малозначними.

Зазначає про неврахування апеляційним судом відсутності у відповідача реальних змін в організації виробництва і праці, що підтверджується наданими доказами. Суд апеляційної інстанцій використав концепцію негативного доказу, задекларувавши скорочення штату тільки на підставі наказу від 17 лютого

2020 року № 116-н, без встановлення обставин того, чи дійсно у відповідача відбувались такі зміни, у який період та які докази це підтверджують. Порівняння штатних розписів від 1 травня 2016 року та від 1 липня 2016 року свідчить про те, що у відділі, де працювала позивач, змінено назви відділу та секторів, проте скорочення штату не відбувалося. Також відсутність реальних змін в організації виробництва і праці встановлено рішенням Київського районного суду м. Одеси

від 25 вересня 2020 року у справі № 947/12895/20, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року.

Вважає, що наказ від 17 лютого 2020 № 116-н є актом індивідуальної дії, чинність якого сплив з моменту його реалізації, тобто з 17 квітня 2021 року, тому він не міг бути підставою для вручення їй попередження від 23 листопада 2020 року про наступне вивільнення та звільнення 25 січня 2021 року. Крім того, вказує на незаконність застосування цього наказу в період її вимушеного прогулу.

Посилається на порушення статті 32 КЗпП України відповідачем, оскільки він не попередив позивача про простій за два місяці. При цьому правових та організаційно-технічних підстав для оголошення простою не було. Наказ

КП "МПРС" від 23 листопада 2020 року № 796-н "Про простій" є нікчемним, тому що суперечить публічному порядку встановлення та початку простою на підприємстві згідно зі статтями 34, 113 КЗпП України та пунктом 2 частини другої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Разом з тим, вважає, що простій на підставі зазначеного наказу не розпочався.

Вказує на недопущення її до фактичного виконання трудових обов`язків у зв`язку

з введенням простою та формальність наказу від 23 листопада

2020 року № 739-к "Про поновлення на роботі ОСОБА_1".

Нова організаційна структура та штатний розпис від 1 травня 2020 року передбачали вакантні посади, що відповідали кваліфікації та досвіду роботи позивача, але не запропоновані їй з огляду на перебування у той час у вимушеному прогулі. Також апеляційний суд не дослідив доказів щодо відмови відповідача в ознайомленні позивача з кваліфікаційними вимогами за посадою юрисконсульта відділу управління персоналом. При цьому вона могла перевестись на більшість із запропонованих 39 посад, однак з вимогами щодо кваліфікації за цими посадами відповідач її не ознайомив.

Вказує про невиконання відповідачем колективного договору КП "МПРС" щодо підвищення кваліфікації та професійного навчання працівників. Оскаржувана постанова також не містить висновків, дослідження та оцінку доводів позивача про наявність її переважного права на працевлаштування. Вона вважає, що має вищий рівень кваліфікації, продуктивність праці та тривалий безперервний стаж роботи (з січня 2012 року) на вказаному підприємстві у порівнянні з іншими працівниками.

Вважає, що рішення професійного комітету професійної спілки КП "МПРС" про відмову у наданні згоди на її звільнення на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України є обґрунтованим.

Позиція інших учасників

7 березня 2023 року представник КП "МПРС" Поліщук І. О. подала до Верховного Суду заяву про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1, яку аргументує продовженням дії воєнного стану в Україні, масованими обстрілами Російської Федерації, що призвели до повітряних тривог і пошкодження енергетичної інфраструктури, у зв`язку з чим відсутнє електропостачання, мобільний та інтернет зв`язок у приміщеннях відповідача. Вказані обставини вплинули на своєчасну підготовку відзиву.

23 березня 2023 року представник КП "МПРС" Поліщук І. О. звернулася до Верховного Суду із відзивом на зазначену касаційну скаргу.

Згідно з частиною першою статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Відкриваючи касаційне провадження, Верховний Суд в ухвалі від 7 лютого

2023 року роз`яснив учасникам справи право подати до суду касаційної інстанції з додержанням вимог статті 395 ЦПК України відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом десяти днів з дня вручення ухвали про відкриття касаційного провадження.

КП "МПРС" отримало копію вказаної ухвали Верховного Суду

28 лютого 2023 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, тому останнім днем подання відзиву на вказану касаційну скаргу є 10 березня 2023 року. Відзив на касаційну скаргу представник КП "МПРС" - Поліщук І. О. направила 23 березня 2023 року, тобто з пропуском встановленого судом строку.

При цьому вказані у заяві про продовження строку на подання відзиву причини не свідчать про поважність пропуску такого строку; обставини викладені у заяві належними та допустимими доказами не підтверджені.

Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

З огляду на те, що відзив на касаційну скаргу відповідач надіслав після спливу строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження, та підстави для продовження пропущеного процесуального строку відсутні, Верховний Суд залишає такий відзив без розгляду.

Також 25 квітня 2024 року представник КП "МПРС" Поліщук І. О., подала письмові пояснення у справі.

Надаючи оцінку можливості врахування вказаних письмових пояснень під час касаційного перегляду справи, колегія суддів виходить з наступного.

Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне

(частина п`ята статті 174 ЦПК України).

Верховний Суд за межами строку для подання відзиву не визнавав необхідними подання додаткових пояснень, тому подані пояснення підлягають залишенню без розгляду.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах

від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) та

від 4 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22).

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 7 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано з суду першої інстанції матеріали цивільної

справи № 947/6035/21.

У березні 2023 року матеріали цивільної справи № 947/6035/21 надійшли до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 3 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 5 травня 2016 року до 25 січня 2021 року ОСОБА_1 працювала на КП "МПРС" на посаді начальника юридичної служби.

17 лютого 2020 року наказом № 107-к "Про звільнення" із змінами, внесеним наказом від 17 лютого 2020 року "Про внесення змін до наказу КП "МПРС"

від 17 лютого 2020 року № 107-к "Про звільнення", позивача звільнено з посади начальника юридичної служби на підставі пункту 3 частини першої

статті 40 КЗпП України.

Рішенням Київського районного м. Одеси від 18 листопада 2020 року

(справа № 947/4648/20) наказ про звільнення визнаний незаконним та поновлено ОСОБА_1 на роботі.

23 листопада 2020 року відповідач виконав рішення Київського районного суду

м. Одеси від 18 листопада 2020 року шляхом видання наказу № 739-к "Про поновлення на роботі ОСОБА_1", яким поновив позивача на посаді начальника юридичної служби. Цього ж дня, одночасно з ознайомленням із наказом про поновлення на роботі, позивача ознайомлено з наказом від 23 листопада 2020 року № 796-н "Про простій", зі змісту якого суд апеляційної інстанції, що у КП "МПРС" відсутні організаційні та технічні умови, необхідні для виконання роботи, оскільки 17 лютого 2020 року відповідачем видано наказ № 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "МПРС", за яким з 17 квітня 2020 року зі штатного розпису КП "МПРС" виведено певну кількість посад. Простій оголошено до видання наказу по підприємству про припинення простою.

статті 40 КЗпП України. Попередження мотивоване проведеним з 17 квітня

2020 року скороченням, чисельності та штату працівників КП "МПРС" на підставі наказу № 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "МПРС" та введенням з 1 травня 2020 року нового штатного розпису, затвердженого наказом

у діючому штатному розписі КП "МПРС" відсутня.

Крім того, 23 листопада 2020 року КП "МПРС" запропонувало позивачу

35 вакантних посад, а 31 грудня 2020 року - ще 4 вакантні посади, однак вона відмовилась від запропонованих посад.

6 січня 2021 року відповідач направив голові профспілкового комітету Професійної спілки працівників КП "МПРС" подання на звільнення позивача, на яке профспілка 19 січня 2021 року листом № 51 у наданні згоди на звільнення відмовила.

21 січня 2021 року наказом № 15-н "Про припинення простою" простій з 25 січня 2021 року припинено.

Наказом № 20-к "Про звільнення" від 25 січня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника юридичної служби на підставі пункту 1 частини першої

статті 40 КЗпП України.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

При розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої

статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (частина перша статті 235 КЗпП України).

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України та статті 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов`язками, які мали місце до звільнення. Обов`язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов`язків.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначив, що КЗпП України (322-08) не містить поняття "поновлення на роботі", як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України "Про виконавче провадження". Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18

(провадження № 61-39740св18), від 26 травня 2021 року у справі № 127/1703/19 (провадження № 61-17686св20), на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання рішення Київського районного м. Одеси від 18 листопада 2020 року у справі № 947/4648/20 наказом КП "МПРС" від 23 листопада 2020 року № 739-к "Про поновлення на роботі ОСОБА_1" поновлено позивача на посаді начальника юридичної служби.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що, вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції не надав належної оцінки тій обставині, що з виконанням наказу про поновлення працівника на роботі на займаній посаді на виконання рішення суду і оголошення простою не з вини працівника із збереженням йому середнього заробітку на час простою, підприємство продовжило виконання наказу від 17 лютого 2020 року

№ 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "МПРС", яким з 17 квітня 2020 року виведено зі штатного розпису КП "Морська пошуково-рятувальна служба", в тому числі посаду начальника юридичної служби.

Крім того, підставою видання зазначеного наказу є лист Державної служби морського та річкового транспорту України від 10 січня 2020 року № 207/07/15-20 щодо пріоритетних напрямків використання коштів підприємства на виконання міжнародних зобов`язань України, скорочення невиробничих, адміністративних та інших витрат.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що у відповідача не відбулися зміни в організації виробництва і праці, які пов`язані зі зміною структури та штатного розпису, є необґрунтованими, оскільки втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Організація виробництва і праці є виключною компетенцією власника підприємства, установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою, що ґрунтується на положенні частини третьої статті 64, частини другої

статті 65 Господарського кодексу України.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28 червня

2023 року у справі № 947/6388/21 (провадження № 61-1439св22), від 6 липня

2023 року у справі № 947/1843/21 (провадження № 61-8475св22).

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що поновлення позивача на роботі без внесення змін до штатного розпису щодо відповідної посади відбулось неправомірно.

ОСОБА_1 у встановленому законом порядку ознайомлена з наказом

від 23 листопада 2020 року № 739-к і зауважень щодо його змісту не висловлювала та у судовому порядку цей наказ не оскаржувала.

Питання внесення до штатного розпису будь-якої посади належить до внутрішньогосподарської діяльності підприємства та його компетенції, тому згідно з чинним законодавством не може вирішуватися судом.

Таким чином, покладання на роботодавця обов`язку повторно проходити процедуру внесення змін та затвердження нового штатного розпису зі скороченням відповідної посади законодавством не передбачено.

Отже, повно та всебічно дослідивши обставини, що мають значення для справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що у КП "Морська пошуково-рятувальна служба" відбулися зміни в організації виробництва і праці, що потягло за собою скорочення штату.

Посилання позивача на формальне, а не фактичне поновлення на роботі на підставі рішення суду та неврахування судом апеляційної інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13 лютого 2019 року

у справі № 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18), від 8 квітня 2020 року

у справі № 808/2741/16 (провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня

2020 року у справі № 306/1325/18 (провадження № 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня 2021 року у справі № 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19), від 8 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21), від 20 жовтня 2021 року у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21), від 8 грудня 2021 року у справі № 8008ження № 61-4125св21) від 21 квітня 2021 року

у справі № 461/1303/19 (провадження № 61-17899св20), про те, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у зазначених справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Згідно з наказом КП "МПРС" від 23 листопада 2020 рок № 796-н "Про простій"

у зв`язку з відсутністю організаційних та технічних умов, необхідних для виконання роботи, оголошено простій не з вини працівника з 24 листопада 2020 року до видання наказу щодо припинення простою ОСОБА_1, начальника юридичної служби, під час якого працівник має перебувати вдома та в робочі дні бути постійно на телефонному зв`язку з оплатою простою у розмірі середнього заробітку.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції порушив принцип юридичної визначеності, не врахував преюдиційні обставини, встановлені рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25 вересня 2020 року у справі № 947/12895/20, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, про відсутність реальних змін в організації виробництва і праці у КП "МПРС", оскільки обставини, на які вказує позивач у касаційній скарзі, суд у зазначеному судовому рішенні не встановлював і наказ від 17 лютого 2020 року № 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "Морська пошуково-рятувальна служба" не оспорював.

Враховуючи наведене, безпідставними є доводи касаційної скарги позивача про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення без урахування висновків щодо застосування принципу правової визначеності, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 127/2209/18 (провадження № 14-149цс19), від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 800/474/16 (П/9901/197/18) (провадження № 11-312асі18), від 28 лютого 2018 року

у справі № 800/284/17 (провадження № 11-88сапс18), від 16 жовтня 2018 року

у справі № 9901/415/18 (провадження № 11-531заі18). При цьому правовідносини у вказаних справах не є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається касаційним судом.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що, встановивши, що у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме скорочення штату працівників, позивача було попереджено про наступне вивільнення за два місяці з дати його попередження, їй були запропоновані усі вакантні посади, що були на підприємстві і відповідали її кваліфікації, від яких позивач відмовилася, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про порушення відповідачем процедури поновлення позивача на роботі та процедури вивільнення працівника у зв`язку з продовженням виконання підприємством наказу від 17 лютого

2020 року № 116-н "Про внесення змін до штатного розпису КП "Морська пошуково-рятувальна служба", яким з 17 квітня 2020 року посаду начальника юридичної служби, яку займала позивач, виведено зі штатного розпису.

Доводи касаційної скарги про обґрунтованість рішення професійного комітету професійної спілки КП "МПРС" щодо відмови у наданні згоди на звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суд касаційної інстанції відхиляє з огляду на таке.

2021 року листом № 51 у наданні згоди на звільнення відмовлено.

Статтею 43 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації) статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Частиною шостою статті 39 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" визначено, що рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

За змістом зазначених норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету правове обґрунтування відмови у звільнені працівника з підстав, вказаних у поданні роботодавця. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості, оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість виключає виникнення такого права.

Обґрунтованість рішення профспілкового органу суд повинен оцінювати з урахуванням загальних принципів права і засад цивільного судочинства

(стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, стаття 2 ЦПК України).

Рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.

Оцінюючи рішення професійного комітету професійної спілки КП "МПРС" щодо відмови у наданні згоди на звільнення позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що у ньому розглядався факт неправильного виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2020 року, що виходить за межі розгляду питання щодо звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1

частини першоїі статті 40 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться необхідності переоцінки доказів і містять посилання на факти, що були предметом дослідження апеляційного суду, проте в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам, що є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.

Встановлено, що роботодавець дотримався процедури вивільнення працівника в частині повідомлення про наступне скорочення штату у встановлені законом строки, належним чином повідомив профспілкову організацію про наступне скорочення чисельності штату працівників.

КП "МПРС" запропонувало ОСОБА_1 з моменту попередження про вивільнення до моменту звільнення загалом 39 посаду, від яких позивач відмовилася.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду

у подібних правовідносинах щодо застосування статті 43 КЗпП України, колегія суддів відхиляє, оскільки такий висновок викладений у постановах

Верховного Суду від 27 січня 2023 року у справі № 947/25509/21

(провадження № 61-8581св22) та від 13 березня 2023 року у справі № 947/9470/21 (провадження № 61-11860св22), прийнятих у справах, в яких відповідачем

є КП "МПРС" і обставини звільнення працівників є схожими.

Суд касаційної інстанції також відхиляє аргументи скарги про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та

статті 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року", з огляду на таке.

Відповідно до статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. Профспілки мають право вносити пропозиції державним органам, органам місцевого самоврядування, роботодавцям, їх об`єднанням про перенесення термінів, тимчасове припинення або скасування заходів, пов`язаних з вивільненням працівників, які є обов`язковими для розгляду.

Коли роботодавець планує припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного або аналогічного плану, він згідно зі

статтею 13 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року": a) своєчасно надає відповідним представникам працівників інформацію щодо цього питання, зокрема інформацію про причини передбачуваних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може торкнутися, та строк, протягом якого їх буде проведено; b) якомога раніше надає можливість, згідно з національними законодавством і практикою, відповідним представникам працівників провести консультації про заходи запобігання звільненням або зведення кількості їх до мінімуму та про заходи щодо пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення для відповідних працівників, зокрема такі, як надання іншої роботи. Методами, передбаченими статтею 1 цієї Конвенції, застосування параграфа 1 цієї статті може бути обмежено випадками, коли чисельність працівників, яких планується звільнити, становить щонайменше певну кількість або процент працівників.

Згідно з частиною другою статті 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

Отже, статтею 49-4 КЗпП України визначений вичерпний перелік випадків обов`язку роботодавця проводити такі консультації, а саме: ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою необхідність скорочення чисельності або штату працівників, який не поширюється на обставини цієї справи.

Суди встановили, що у КП "МПРС" не відбулось таких процесів, як ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, а отже у відповідача відсутній обов`язок проведення вказаних консультацій, а наявне лише таке право.

Враховуючи викладене стаття 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статті 13 Конвенції Міжнародної організації праці

№ 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року"не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, тому колегія суддів не вбачає підстав для викладення висновків щодо застосування вказаних норм права і такі доводи касаційної скарги відхиляє.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про закриття апеляційного провадження з підстав відсутності

у ОСОБА_2 повноважень на підписання апеляційної скарги, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, оскільки у цій справі спір виник з трудових відносин, тому відповідно до частини другої статті 60 ЦПК України представником у ній може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу. Отже, додана ОСОБА_2 до апеляційної скарги довіреність підтверджує його право представляти інтереси КП "МПРС" в апеляційному суді за відсутності статусу адвоката та подання доказів самопредставництва цієї юридичної особи.

Крім того, не відповідають пункту 2 частини четвертої статті 19 ЦПК України аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково відніс справу дану до категорії малозначних, оскільки рішення суду першої інстанції заявник не оскаржувала і просить касаційний суд залишити його в силі.

Ці обставини свідчать про те, що позивач погоджується з висновком суду першої інстанції в тому числі і в частині розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскарженої постанови суду апеляційної інстанції апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду касаційної інстанції з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке мотивовано тим, що дана справа містить виключну правову проблему та є необхідність у формуванні єдиної правозастосовчої практики щодо таких питань:

- реалізації та ефективності судового захисту працівника під час виконання рішення про поновлення на роботі без внесення змін до штатного розпису щодо введення такої посади;

- наявності або відсутності трудових правовідносин з роботодавцем, який видав наказ про поновлення на роботі за рішенням суду, але без внесення змін до штатного розпису щодо введення такої посади;

- повторного звільнення працівника на підставі "продовження" змін в організації виробництва і праці, що відбулись у період вимушеного прогулу (після звільнення) незаконно звільненого працівника без внесення змін до штатного розпису щодо введення такої посади.

У разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника па рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису. Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року

у справі № 756/6746/16 (провадження № 61-17594св18), від 8 квітня 2020 року

у справі № 808/2741/16 (провадження № К/9901/21219/18), від 12 серпня

2020 року у справі № 306/1325/18 (провадження № 61-21256св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 569/13347/18 (провадження № 61-11944св19), від 17 березня 2021 року у справі № 335/6370/15-ц (провадження № 61-17291св19), від 8 вересня 2021 року у справі № 721/910/19 (провадження № 61-4490св21), від 20 жовтня 2021 року у справі № 727/2765/20 (провадження № 61-13807св21), від 8 грудня 2021 року у справі № 465/6661/16-ц (провадження № 61-4125св21) від 21 квітня 2021 року у справі № 461/1303/19 (провадження № 61-17899св20).

Наявний і протилежний висновок викладений у постанові Верховного Суду

від 14 березня 2019 року у справі № 487/3848/17 (провадження № 61-42064св18).

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що для передачі справи на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду необхідна одночасна наявність підстав, визначених процесуальним законом, зокрема, існування виключної правової проблеми та необхідності формування єдиної правозастосовчої практики, необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів цієї ж палати або у складі такої палати, а також у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Наведені у заяві підстави для прийняття зазначеного процесуального рішення у цій справі відсутні. Верховний Суд не встановив наявності виключної правової проблеми, яка б свідчила про те, що передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Про формування практики у справах з обставинами, що є подібними до встановлених обставин у цій справі, свідчать постанови Верховного Суду

від 27 січня 2023 року у справі № 947/25509/21 (провадження № 61-8581св22),

від 13 березня 2023 року у справі № 947/9470/21 (провадження № 61-11860св22), від 6 липня 2023 року у справі № 947/1843/21 (провадження № 61-8475св22),

і відступлення від висновків яких касаційний суд підстав не встановив.

За таких обставин у задоволенні зазначеної заяви необхідно відмовити.

Верховний Суд врахував, що вирішення процесуального питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду за ініціативою суду касаційної інстанції відноситься до дискреційних повноважень Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вирішується за його розсудом та є можливим виключно у разі, якщо суд встановить для цього достатні та об`єктивно існуючі підстави, передбачені процесуальним законом.