367/9361/21 Про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 31.07.2024 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою Української військово-медичної академії на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Української військово-медичної академії (далі - УВМА) про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що з 15 листопада 2019 року і по цей час вона працює молодшим науковим співробітником науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини УВМА.

Вказувала, що 08 листопада 2021 року її було ознайомлено з наказом начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 про відсторонення її від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби "COVID-19", спричиненої коронавірусом "SARS-CoV-2", як таку, що не вакцинована без поважної причини, до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від "COVID-19" з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення).

Цього самого дня з нею було проведено бесіду, на якій їй було доведено зміст положень статті 12 Закону України "Про захист від інфекційних хвороб", постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної вірусної хвороби " (1236-2020-п) СОVID-19", спричиненої коронавірусом "SARS-COV-2", вимог наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 "Про затвердження Переліку професій і виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (z1306-21) , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 13006/36928, листа Державного секретаря Міністерства оборони України від 04 листопада 2021 року № 174/3/1.

Крім того, їй надано попередження про обов`язкове профілактичне щеплення проти "СOVID-19" відповідно до частини другої статті 12 Закону України "Про захист від інфекційних хвороб", статті 46 КЗпП України, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної вірусної хвороби " (1236-2020-п) СOVID-19", спричиненої коронавірусом "SARS-COV-2" та забезпечення епідемічного благополуччя у Міністерстві оборони України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики.

Після ознайомлення із вказаним наказом від 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення її від роботи, нею 09 листопада 2021 року було подано роботодавцю заперечення щодо незаконності такого відсторонення.

Позивачка вважала, що вказаний наказ роботодавця у частині відсторонення її від роботи є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Відмова працівника від незаконної вакцинації не може вважатися порушенням трудової дисципліни і ніхто немає права змусити людину вакцинуватися. Вказаний наказ порушує її право на працю, на оплату праці для підтримання життєдіяльності.

У зв`язку з протиправним відстороненням від роботи, роботодавець зобов`язаний сплатити їй середній заробіток за весь час відсторонення від роботи до дня ухвалення судом рішення. Крім того, внаслідок протиправних дій роботодавця щодо відсторонення її від роботи, погроз звільнення з роботи їй завдано моральної шкоди, розмір якої нею оцінено у сумі 30 тис. грн.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд: визнати протиправним та скасувати наказ начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення її від роботи; зобов`язати УВМА поновити на її роботі шляхом допуску до роботи на посаді молодшого наукового співробітника науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини; стягнути з УВМА на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року по день ухвалення судом рішення, виходячи з її середньоденного заробітку у розмірі 319,60 грн; стягнути з УВМА на її користь завдану моральну шкоду у розмірі 30 тис. грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Стягнуто з УВМА на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по день ухвалення судом рішення, у розмірі 36 114,80 грн.

Стягнуто з УВМА на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду у розмірі 10 тис. грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсторонення позивачки від роботи є втручанням у конституційне право людини на працю шляхом його обмеження, а тому таке обмеження прав дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України та накази Міністерства охорони здоров`я України. Крім того, законодавством України не передбачено право роботодавця на відсторонення від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти респіраторної хвороби "COVID-19". Оскільки позивачка, починаючи з 08 листопада 2021 року, була позбавлена можливості працювати з підстав її незаконного відсторонення від роботи та, відповідно, отримувати заробітну плату, роботодавець зобов`язаний виплатити її середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, розмір якого судом визначено відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) (далі - Порядок № 100).

Також суд першої інстанції дійшов висновку, що неправомірними діями відповідача, а саме погрозами звільнення та відстороненням від роботи, порушено гарантоване статтею 43 Конституції України право позивачки на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, що призвело до її моральних та душевних страждань. Відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати поставило її у скрутне матеріальне становище, призвело до втрати єдиного джерела існування. Зазначені обставини змусили позивачку шукати додаткові джерела доходу для відновлення організації життя, налагодження нормального ритму життя. Виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, суд дійшов висновку, що з УВМА на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 10 тис. грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року апеляційну скаргу УВМА задоволено частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року змінено, викладено третій абзац резолютивної частини наступним чином: "Стягнути з Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по 01 березня 2022 року у розмірі 36 434,40 грн".

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про те, що наказ начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи є протиправним, оскільки у ньому відсутній кінцевий термін відсторонення та обґрунтування необхідності такого відсторонення з огляду на посаду позивачки. Крім того, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Надаючи правову оцінку наказу про відсторонення від роботи позивачки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про його протиправність, оскільки дії роботодавця у цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Разом з тим, розраховуючи суму середнього заробітку, що підлягає виплаті, суд першої інстанції допустив неточності та помилки при розрахунках, вказавши, що кількість робочих днів, з дня відсторонення позивачки від роботи - 25 жовтня 2021 року до дня ухвалення судом рішення - 25 вересня 2023 року, становила 113 календарних днів. Тоді як позивачку було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року, а згідно з наказу начальника УВМА від 01 березня 2022 року № 41 ОСОБА_1 допущено до роботи з 01 березня 2022 року. Отже, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 319,60 грн, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу повинен нараховуватися за 114 календарних днів, не по день ухвалення судом рішення, як вказано судом першої інстанції, а по день допущення позивачки до роботи - 01 березня 2022 року, що становить 36 434,40 грн.

При цьому апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивачки моральної шкоди у розмірі 10 тис. грн.

Апеляційний суд послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.

У касаційній скарзі УВМА, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Касаційна скарга УВМА мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили усіх обставин справи, не врахували, що позивачку було відсторонено від роботи з 08 листопада 2023 року наказом № 219, як таку, що не вакцинована без поважної причини, до усунення причини відсторонення. Позивачку було повідомлено про необхідність проведення вакцинації або надання документів, що підтверджують наявність протипоказань до щеплення ще у липні 2021 року, проте вона не надала відповідних документів. Відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти "COVID-19", було передбачено законом, а роботодавцем дотримано усіх вимог законодавства з питань відсторонення позивачки від роботи. Садами попередніх інстанцій не враховано, що позивачка працює в УВМА на посаді молодшого наукового співробітника, посада якого за посадовими обов`язками та відповідно до вимог Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність" (848-19) , Закону України "Про освіту" (2145-19) , Закону України "Про вищу освіту" (1556-18) передбачає обов`язкову участь у масових заходах (конференціях, семінарах, нарадах тощо) та роботу в колективах, зокрема, з науково-педагогічними працівниками, а її безпідставна відмова від вакцинації є порушенням прав інших працівників та слухачів УВМА на здорове та безпечне середовище для роботи і навчання. УВМА є закладом військової освіти, яка готує військових медиків, а тому відповідні законні заходи, які вживалися керівництвом УВМА, мали на меті підтримання постійної бойової готовності (доплату за що, зокрема, отримувала позивачка). Керівництво УВМА діяло виключно на законних підставах, без власної ініціативи, тому застосування положень статті 46 КЗпП України у цьому випадку є неправомірним. Законодавством не передбачена презумпція наявності моральної шкоди. Позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження завдання їй моральних страждань, а її доводи щодо протиправних дій керівництва УВМА ґрунтуються на припущеннях.

Задовольняючи касаційну скаргу Української військово-медичної академії, скасовуючи рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року і відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи позовної заяви у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостийпідпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 (v001p710-18) )

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 (v006p710-19) зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність нормправа.

З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" № 1645-III (1645-14) (далі - Закон № 1645-III (1645-14) ), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 2 -1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).

За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (1236-2020-п) (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин. Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року (1096-2021-п) доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 №2153 (z1306-21) (далі - перелік №2153);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372). Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (z1306-21) , який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено "Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (z1159-11) (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).

Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", положень частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (294-20) зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) ; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України (254к/96-ВР) . Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ "Права, свободи та обов`язки людини і громадянина" Основного Закону України. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).