331/5427/21 Про визнання договору дарування квартири недійсним та припинення права власності на квартиру - 17.07.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2023 року у складі судді Яцуна О. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Крилової О. В., Трофимової Д. А.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним та припинення права власності.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 04 листопада 2016 року

ОСОБА_4 отримав від нього у позику грошові кошти у розмірі

30 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути до 01 березня 2017 року.

Даний факт підтверджено складеною ОСОБА_4 розпискою.

У строк, установлений в розписці, ОСОБА_4 грошові кошти не повернув.

У зв`язку з цим у грудні 2019 року він звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року у справі

№ 331/5507/19 його позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на його користь заборгованість у розмірі 30 000,00 доларів США, а також вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду набрало законної сили 17 серпня

13 грудня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Саламатовою М. В., за яким ОСОБА_4 (дарувальник) передав, а ОСОБА_2 (обдарована) безоплатно прийняла в дарунок квартиру

АДРЕСА_1 . Вказана квартира належала на праві власності ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом.

ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_4, вони зареєстровані за адресою:

Позивач уважав, що ОСОБА_4, уже після виникнення у нього зобов`язання перед ним щодо повернення боргу за договором позики, з метою недопущення погашення цього боргу за рахунок належного йому на праві власності майна, зокрема вищевказаної квартири, подарував квартиру ОСОБА_2 . Такі дії порушують його права, як кредитора, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання вказаного договору дарування недійсним.

При цьому ОСОБА_2, отримавши квартиру, одразу відчужила її ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 17 серпня 2020 року. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Тізенберг Д. Д., реєстраційний номер 1159. Договір купівлі-продажу квартири укладений 17 серпня 2020 року, тобто в день набрання законної сили судовим рішенням у справі № 331/5507/19,що також указує на його фіктивність та наявність підстав для визнання його недійсним, так як він укладений з метою невиконання боргових зобов`язань за договором позики.

Як наслідок, право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру підлягає припиненню в судовому порядку.

ОСОБА_2 була обізнана про боргові зобов`язання свого батька перед ним, оскільки до січня 2020 року ОСОБА_4 займав посаду директора товариства, де вона обіймала посаду заступника директора, а він є учасником цього товариства. ОСОБА_2 не мала наміру проживати у квартирі, вона отримала квартиру від батька на підставі договору дарування з метою недопущення погашення боргу ОСОБА_4 перед ним у розмірі 30 000,00 доларів США

за рахунок квартири.

У жовтні 2020 року ОСОБА_4 помер, проте борг йому так і не повернув.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір дарування від 13 грудня 2019 року, укладений

між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Саламатовою М. В., зареєстрований в реєстрі за номером 2404;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 17 серпня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Тізенберг Д. Д., реєстраційний номер 1159;

- припинити право власності ОСОБА_3 на квартиру

АДРЕСА_1, яке ОСОБА_3 набув на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2023 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив

із того, що позивачем не доведено, що оспорювані правочини порушують його права та охоронювані законом інтереси, як і не доведено наявність умислу сторін правочинів на їх укладення з метою уникнення виконання боргових зобов`язань

за договором позики, а також те, що сторонами не вчинено дій на виконання таких правочинів.

Крім того, будь-яких обтяжень, обмежень чи заборон спірна квартира на момент оформлення договору дарування та договору купівлі-продажу не мала, заходи забезпечення не вживалися.

Позовна заява про стягнення заборгованості за борговою розпискою була подана ОСОБА_1 до суду 19 грудня 2019 року, тобто після того, як власником квартири стала ОСОБА_2 на підставі договору дарування, а саме 13 грудня 2019 року, тому права і законні інтереси позивача не порушені укладенням даного правочину. ОСОБА_4 не знав і не міг знати наперед про ініціювання ОСОБА_1 судового спору про стягнення з нього заборгованості за борговою розпискою. Тому відсутні підстави для визнання недійсним договору дарування

і договору купівлі-продажу квартири.

Районний суд указав, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відчуження належної ОСОБА_4 квартири відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника. Спірна квартира не була єдиним майном (доходом) ОСОБА_4, оскільки останній перебував

на посаді директора товариства з обмеженою відповідальністю "ВТФ РІЦ"

(далі - ТОВ "ВТФ РІЦ"), тобто був працевлаштований і мав відповідний дохід.

Позовні вимоги у частині припинення права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру не підлягають задоволенню, так як є похідними від основних позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено.

Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України (435-15) , які регулюють загальні положення про правочини, недійсність правочину, правові наслідки фіктивного правочину, договори дарування та купівлі-продажу, а також судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2023 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки по суті вирішення спору, так як позивач не довів, що відчуження належної ОСОБА_4 квартири відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника. У спірних правовідносинах відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного позивачем договору дарування

і, як наслідок, відсутні правові підстави для визнання недійним договору купівлі-продажу квартири.

Відчуження належної ОСОБА_4 квартири на підставі договору дарування відбулося до моменту звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики й на спірну квартиру не було накладено арешт чи заборону відчуження.

Факт того, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня

2020 року у справі № 331/568/2020 набрало законної сили 17 серпня 2020 року,

в той самий день, коли між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири, не має правового значення, оскільки ОСОБА_4 оскаржив це рішення районного суду в апеляційному порядку. Тобто в момент укладення договору купівлі-продажу квартири рішення суду ще не набрало законної сили.

Інші вимоги позивача (припинення права власності) є похідними, а тому

не підлягають задоволенню.

Суд апеляційної інстанції відхилив посилання заявника апеляційної скарги

про порушення норм процесуального права в частині не залучення до участі

у справі правонаступників ОСОБА_5, так як ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2023 року обґрунтовано відмовлено

у задоволенні відповідного клопотання представника позивача. Позивач

не зазначив, які саме дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 порушили його права,

які саме його права, свободи чи законні інтереси були невизнані чи оспорені цими особами. При цьому не вказано, які вимоги ставляться до даних осіб,

як відповідачів.

Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми матеріального права, що й суд першої інстанції, врахував правові позиції Великої Палати Верховного Суду

та Верховного Суду у даній категорії справ.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 травня

2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 грудня 2023 року,

у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду; суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних

в ухвалі Верховного Суду від 24 січня 2024 року, витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив

на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.

Вважає, що у спірних правовідносинах наявні правові підстави для визнання оспорюваних ним договорів недійсними, так як вони були укладені без створення правових наслідків, з метою уникнення звернення стягнення на квартиру,

яка належала ОСОБА_4, і неповернення заборгованості за договором позики у розмірі 30 000,00 доларів США, чим йому, як кредитору, завдано шкоду.

Тобто оспорювані договори було використано для уникнення сплати боргу,

що суперечить загальним принципам цивільного законодавства, нормам ЦК України (435-15) та судовій практиці Верховного Суду. При цьому договір дарування спірної квартири було укладено між близькими родичами. Боржник,

а в подальшому і новий власник квартири - його дочка, діяли недобросовісно.

Крім того, суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тому він не міг бути відповідачем у справі, а його правонаступники на момент подання позову ще не були відомі. В подальшому, у січні 2023 року, представник позивача подав до суду клопотання про залучення до участі у справі правонаступників померлого ОСОБА_4 - його спадкоємців: ОСОБА_5

в особі законного представника - ОСОБА_7, та ОСОБА_6 . Проте, вказані особи безпідставно так і не були залучені судом до участі у справі в якості співвідповідачів.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2024 року представник ОСОБА_3 - адвокат Бабенко Г. О., подала

до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому викладено аргументи щодо необґрунтованості касаційної скарги. Суди вірно вирішили спір, так як у спірних правовідносинах відсутні підстави для визнання оспорюваних позивачем правочинів фіктивними і, як наслідок, недійсними. Сторони відповідних правочинів не мали умислу на укладення фіктивних правочинів.

ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного майна, його право власності

на квартиру охороняється нормами національного та міжнародного законодавства.

Крім того, представник позивача просить закрити касаційне провадження у справі, оскільки касаційна скарга не містить підстав касаційного оскарження, передбачених нормами ЦПК України (1618-15) , так як правові висновки, на які посилається заявник касаційної скарги, не є подібними до справи, яка переглядається Верховним Судом (пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 червня 2019 року серії НОМЕР_1, ОСОБА_4 отримав у спадщину від сестри - ОСОБА_8, квартиру

АДРЕСА_1 (а. с. 25, т. 1).

04 листопада 2016 року ОСОБА_4, який проживає за адресою:

АДРЕСА_2, отримав

від ОСОБА_1 30 000,00 доларів США, строком до 01 березня 2017 року,

що підтверджується копією розписки, складеної ОСОБА_4 (а. с. 8, т. 1).

13 грудня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Саламатовою М. В., реєстровий номер 2404, згідно з яким дарувальник - ОСОБА_4, подарував

та безоплатно передав у власність ОСОБА_2, а остання прийняла в дар майно, що складається з квартири

АДРЕСА_1, загальною площею 42,13 кв. м, житловою площею 26,7 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 582730923101(а. с. 26-29, т.1).

На момент оформлення договору дарування будь-яких обтяжень чи обмежень щодо квартири не було, заходи забезпечення не вживалися, жодних заборон

не існувало.

19 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргуза договором позики.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року

у справі № 331/5507/19 позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість згідно з розпискою від 04 листопада

2016 року у розмірі 30 000,00 доларів США, а також судовий збір у розмірі

7 041,00 грн. (а. с. 9-12, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (а. с. 21, т. 1).

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, правонаступниками якого є ОСОБА_6

та ОСОБА_5, законним представником якого є ОСОБА_7, залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року залишено без змін. Постанова набрала законної сили 07 лютого

Ухвалою Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В., від 03 квітня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 17 січня 2023 року про залучення правонаступників померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4

17 серпня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі

за номером1159 (а. с. 30-33, т. 1).

08 грудня 2020 року ОСОБА_1 направив претензію кредитора на адресу приватного нотаріуса Масловець Л. С., в якій просив приватного нотаріуса завести спадкову справу після смерті спадкодавця - ОСОБА_4, та повідомити його спадкоємців про наявність заборгованості перед ним у розмірі

30 000,00 доларів США (борг) та у розмірі 7 041,00 грн (судовий збір)

(а. с.146-148, т. 1).

Згідно з копії спадкової справи № 153/2020 спадкова справа після смерті ОСОБА_4 була відкрита 08 грудня 2020 року (а. с. 151-157, т. 1).

ОСОБА_2 відмовилася від прийняття спадщини після смерті батька - ОСОБА_4 (а. с. 91, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_9 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин,

на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду

з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, в якому просив визнати недійсними договір дарування спірної квартири від 13 грудня 2019 року, укладений

між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, та договір купівлі-продажу квартири

від 17 серпня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а також припинити право власності останнього на спірну квартиру.

Позивач посилався на те, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя

від 08 липня 2020 року у справі № 331/5507/19, яке набрало законної сили

17 серпня 2020 року, стягнуто з ОСОБА_4 на його користь, у тому числі, заборгованість за договором позики у розмірі 30 000,00 доларів США. З метою недопущення погашення цього боргу за рахунок належного йому на праві власності майна ОСОБА_4 13 грудня 2019 року уклав із ОСОБА_2 договір дарування, за яким подарував останній квартиру

АДРЕСА_1 . В свою чергу, ОСОБА_2, переслідуючи цю саму мету, відчужила квартиру ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу квартири від 17 серпня 2020 року.

Позивач посилався на відповідні норми ЦК України (435-15) , у тому числі на статтю 234 (Правові наслідки фіктивного правочину), й вважав, що наявні правові підстави

для визнання вказаних правочинів недійсними та припинення права власності останнього власника на спірне майно.

Верховний Суд уважає, що суди попередніх інстанцій пердчасно відмовили

у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи

та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб,

що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права

та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема,

є договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 202 цього Кодексу правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину

є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог,

які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203

цього Кодексу.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено

без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу

в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому

її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману

(до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків,

є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно

до статті 234 ЦК України.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета

є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду

не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України:

від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року

у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

При цьому за висновками Великої Палати Верховного Суду у вищевказаній постанові фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із основоположних

засад цивільного законодавства є добросовісність. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь

та совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною

та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину,

що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися

про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності,

що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати,

що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Наведені висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 липня

2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 та інших.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми

є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову вказав про те, що позивач не довів, що відчуження належної ОСОБА_4 квартири відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника, а отже, відсутні правові підстави для визнання оспорюваного позивачем договору дарування недійсним.

При цьому судами надано оцінку обставинам, встановленим у рішенні Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2020 року, яке набрало законної сили

17 серпня 2020 року. Суди зазначили про те, що ОСОБА_4 оскаржував

це рішення районного суду в апеляційному порядку, тому на момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 17 серпня 2020 року між ОСОБА_2

та ОСОБА_3 вказане рішення суду першої інстанції не набрало законної сили,

а відтак відсутні правові підстави для визнання недійсним й оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу квартири.

Разом із цим, судами не враховано, що 04 листопада 2016 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_1 30 000,00 доларів США, строком до 01 березня

2017 року, що підтверджується копією розписки, складеної ОСОБА_4,

а договір дарування останній уклав 13 грудня 2019 року.

Крім того, вищевказаним рішенням районного суду від 08 липня 2020 року у справі № 331/5507/19 позов ОСОБА_1 задоволено й стягнуто з ОСОБА_4

на користь ОСОБА_1 заборгованість згідно з розпискою від 04 листопада

2016 року у розмірі 30 000,00 доларів США.

Звернувшись до суду з позовом у вищезазначеній справі, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_4 не повернув грошові кошти до березня 2017 року

й ухилявся від їх повернення.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, вирішуючи спір, суди повинні були встановити, чи вже настав час повернення грошових коштів за договором позики,

і якщо настав, то коли саме. Суди не встановили фактично з якого часу

у позичальника виник обов`язок повернути грошові кошти. Натомість суди помилково виходили з дати звернення до суду з позовом про стягнення грошових коштів за договором позики, набрання цим рішенням законної сили та факту його оскарження в апеляційному порядку.

Верховний Суд ураховує, що цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм,

але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого

на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України)

та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Оскільки суди попередніх інстанцій не з`ясували, коли у боржника виник обов`язок зі сплати боргу, висновки про відсутність підстав для задоволення позову

є передчасними.

Суду необхідно встановити, коли саме у боржника виник обов`язок зі сплати боргу й лише після цього надавати оцінку іншим обставинам і з`ясувати, чи було відчужено спірне майно з метою приховання цього майна від звернення стягнення в рахунок погашення боргу, який виник за договором позики, строк виконання якого міг уже настати.

Такі висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 08 травня 2024 року у справі № 344/13442/22 (провадження № 61-891св24).

Крім того, касаційна скарга містить доводи про те, що суди прийняли рішення

про права, свободи, інтереси та обов`язки осіб, які не були залучені до участі

Позивач посилається і посилався у своїх заявах по суті, що оскільки

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 він не міг бути відповідачем у справі,

а його правонаступники на момент подання позову ще не були йому відомі.

У подальшому, у січні 2023 року, представник позивача подав до суду клопотання про залучення до участі у справі правонаступників померлого ОСОБА_4 - його спадкоємців: ОСОБА_5 в особі законного представника - ОСОБА_7, та ОСОБА_6 . Проте, вказані особи судом не були залучені до участі

Відповідно до частини першої статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні,

а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Враховуючи, що на час розгляду справи ОСОБА_4, як сторона оспорюваного правочину дарування, помер, зазначений спір безпосередньо стосується прав

та інтересів його спадкоємців.

Судами попередніх інстанцій зроблено передчасні висновки про те, що правонаступники ОСОБА_4 не можуть бути залученими до участі і розгляді справи, так як позивач не зазначив, які саме дії ОСОБА_5 та ОСОБА_6 порушили його права, які саме його права, свободи чи законні інтереси були невизнані чи оспорені цими особами.

Залучення правонаступників відповідної сторони впливає на правильне вирішення спору.

Незалучення співвідповідачів до участі у справі позбавляє їх права на вчинення процесуальних дій, які передбачені законом, зокрема, можливості подання відзиву на позовну заяву, зустрічного позову, заяви про застосування позовної давності тощо.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 травня 2023 року у справі № 711/1344/21 (провадження № 61-28св23).

Вирішення питання про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог можуть бути зроблені лише за належного суб`єктного складу учасників справи.

Таким чином, суди попередніх інстанцій зробили передчасні висновки по суті вирішення спору, не врахували зазначену судову практику Верховного Суду.

Суд повинен першочергового вирішити питання про залучення до участі у справі правонаступників померлого ОСОБА_4, врахувавши подане представником позивача клопотання з урахуванням обґрунтувань позову та інших заяв по суті

про те, що на момент подання позову правонаступники сторони правочину не були відомі, а вже по тім вирішити спір по суті, виходячи з моменту виникнення

у боржника обов`язку зі сплати боргу.

Cуд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції,

не врахував вищенаведеного й не дотримався вимог щодо всебічності, повноти

та об`єктивності з`ясування обставин справи.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів уважає, що суди не встановили усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з`ясуванню обставин справи,

а Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати

або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій (стаття 400 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

Представник ОСОБА_3 - адвокат Бабенко Г. О., у відзиві на касаційну скаргу просить закрити касаційне провадження у справі, оскільки правові висновки,

на які посилається заявник касаційної скарги, не є подібними до справи,

яка переглядається Верховним Судом.

Підстави для закриття касаційного провадження визначені статтею 396 ЦПК України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений

у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Вивчивши зміст клопотання про закриття провадження у справі, колегія суддів уважає, що підстави для закриття касаційного провадження, передбачені

статтею 396 ЦПК України, відсутні. Тому у його задоволенні слід відмовити.

При цьому правові підстави для відкриття касаційного провадження у цій справі наведено Верховним Судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження,

їм необхідно було дати правову оцінку під час касаційного перегляду зазначеної справи.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції й не ухвалює судового рішення по суті спору, новий розподіл судових витрат касаційним судом не здійснюється.

Керуючись статтями 396, 400, 401, 402, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Бабенко Ганни Олексіївни, про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2023 року

та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 грудня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.