495/2876/18 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 13.01.2021 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 березня 2019 року у складі судді Шевчук Ю. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (460-20) (далі - Закон України № 460-ІХ (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області (далі - УВД ФССУ в Одеській області) про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що з 15 листопада 2000 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем та займав посаду начальника відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Білгород-Дністровському районі Одеської області (далі - ВД ФССНВВПЗУ в Білгород-Дністровському районі Одеської області).

12 липня 2017 року, у зв`язку з реорганізацією, створено Білгород-Дністровське відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України (далі - Білгород-Дністровське відділення ВД ФССУ), а 08 серпня 2017 рокувідділення ВД ФССНВВПЗУ в Білгород-Дністровському районі Одеської області припинено.

ОСОБА_1 був прийнятий на роботу безстроково, однак внаслідок реорганізації у 2017 році з ним укладено трудовий контракт.

Наказом УВД ФССУ в Одеській області від 15 грудня 2017 року № 426-к ОСОБА_1 призначено виконуючим обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення ВД ФССУ на період до укладення контракту з кандидатурою, погодженою з директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.

Позивач зазначав, що з ним були проведені співбесіди щодо продовження роботи за новим контрактом.

Проте, 06 лютого 2018 року його повідомлено про звільнення з 14 лютого 2018 року за пунктом 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ) у зв`язку з закінченням строку трудового договору.

Вказував, що з 07 по 23 лютого 2018 року він перебував на стаціонарному лікуванні, а з 24 лютого 2018 року - на амбулаторному лікуванні.

Посилаючись на те, що звільнення з роботи відбулося під час тимчасової непрацездатності, що суперечить трудовому законодавству, відповідачем не наведено обґрунтування причини звільнення, ОСОБА_1 просив суд поновити строк звернення до суду, пропущений з поважних причин, визнати незаконним наказ УВД ФССУ в Одеській області від 13 лютого 2018 року № 50-к про звільнення, поновити його на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та завдану моральну шкоду в розмірі 20 000 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 березня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що причина пропуску позивачем місячного строку звернення до суду із цим позовом є поважною, тому наявні підстави для його поновлення.

Звільнення проведено з додержанням відповідної процедури та без порушень діючого трудового законодавства, оскільки позивача звільнено у зв`язку з закінченням дії контракту, а не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, тому такі вимоги не підлягають задоволенню.

Також відсутні підстави для відшкодування відповідачем моральної шкоди, оскільки відсутнє порушення трудових прав позивача при його звільненні.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що підстави для задоволення позову ОСОБА_1 відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 звільнено з роботи у період його тимчасової непрацездатності, що свідчить про недотримання відповідачем вимог частини третьої статті 40 КЗпП України.

Оскільки позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, тому його звільнення відбулося з порушенням частини третьої статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Крім того, у день звільнення ОСОБА_1 не отримав трудову книжку, а також з ним не проведено повний розрахунок, а трудові відносини між ним і відповідачем тривали й після дати звільнення, що підтверджується нарахуванням йому заробітної плати протягом декількох місяців після дати звільнення.

Доводи інших учасників справи

УВД ФССУ в Одеській області подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, а судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстави для їх скасування відсутні.

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними та необґрунтованими, а їх висновки - не відповідають обставинам справи, тому такі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 25 листопада 2000 року працював на посаді начальника відділення ВД ФССНВВПЗУ в Білгород-Дністровському районі Одеської області.

10 липня 2017 року між УВД ФССУ в Одеській області та ОСОБА_1 укладено контракт, згідно з яким ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області на строк з 01 серпня по 14 грудня 2017 року (а. с. 47-49, т. 1).

Наказом УВД ФССУ в Одеській області від 10 липня 2017 року № 21-к ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області з 01 серпня 2017 року на підставі укладеного контракту (а. с. 51, т. 1).

12 липня 2017 року у зв`язку з реорганізацією створено Білгород-Дністровське відділення ВД ФССУ.

НаказомУВД ФССУ в Одеській області від 18 липня 2017 року № 01-102-к ОСОБА_1 звільнено з посади у зв`язку з переведенням до УВД ФССУ в Одеській області (а. с. 123, т. 1).

Згідно з наказом УВД ФССУ в Одеській області від 11 грудня 2017 року № 398-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області з 14 грудня 2017 року у зв`язку з закінченням строку укладеного з ним контракту на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 52, т. 1).

15 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до начальника УВД ФССУ в Одеській області із заявою про призначення на посаду виконуючого обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області на період до укладення контракту з кандидатурою, погодженою директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.

Згідно з наказом УВД ФССУ в Одеській області від 15 грудня 2017 року № 426-к ОСОБА_1 призначено виконуючим обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області з 15 грудня 2017 року на період до укладення контракту з кандидатурою, погодженою директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України (а. с. 9, т. 1).

11 січня 2018 року виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування України отримано лист з доданим списком для погодження кандидатів на посади начальників відділення для укладення з ними контрактів.

11 січня 2018 року УВД ФССУ в Одеській області отримало листа від виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, згідно з яким для проведення співбесід з кандидатами на посади начальників відділень їм слід прибути до Фонду особисто.

23 січня 2018 року у виконавчій дирекції Фонду соціального страхування України відбулися співбесіди з кандидатами на посади начальників відділень, зокрема і з ОСОБА_1

31 січня 2018 року на адресу УВД ФССУ в Одеській області надійшов лист від виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України з додатком кандидатів на посади начальників відділень, кандидатури яких погодив директор виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України для призначення на посади начальників відділень.

Прізвище ОСОБА_1 у вказаному додатку відсутнє.

06 лютого 2018 року УВД ФССУ в Одеській області направило лист на погодження нових кандидатів на посади, де було вказано, що на посаду начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області погоджений ОСОБА_2

13 лютого 2018 року на адресу УВД ФССУ в Одеській області надійшов лист від виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України про погодження з директоромвиконавчої дирекції Фонду соціального страхування України звільнення виконуючих обов`язки начальників відділень, в тому числі й ОСОБА_1 .

Наказом УВД ФССУ в Одеській області від 13 лютого 2018 року № 50-к ОСОБА_1 звільнено з посади виконуючого обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області з 14 лютого 2018 року у зв`язку з закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 10, т. 1).

Згідно з листком непрацездатності від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні у період з 07 по 23 лютого 2018 року, а у період з 24 лютого по 30 березня 2018 року - на амбулаторному лікуванні (листки непрацездатності від 24 та 17 березня 2018 року) (а. с. 11-13, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) (тут і далі - в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) ) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав і обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 5-1 КЗпП України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до частин першої та третьої статті 21 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, керівників управлінь виконавчої дирекції Фонду призначає директор виконавчої дирекції Фонду за погодженням з правлінням Фонду. Керівники відділень управлінь виконавчої дирекції Фонду призначаються керівником управлінь виконавчої дирекції Фонду за погодженням з директором виконавчої дирекції Фонду. Керівники управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень виконують свої повноваження на умовах контракту.

Положеннями статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є, зокрема, закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1, як на підставу своїх вимог, посилався на те, що його звільнено з порушенням трудового законодавства, оскільки фактично трудові відносини, які існували між ним та відповідачем, виникли на підставі безстрокового трудового договору.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Підставою звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області стало закінчення строку дії трудового договору (до призначення нового керівника на підставі контракту).

Установивши, що позивач власноручно написав заяву про призначення його на посаду виконуючого обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення УВД ФССУ в Одеській області тимчасово (на період до укладення контракту з новим керівником), у зв`язку з чим між сторонами укладено строковий трудовий договір, дія якого закінчилася, відповідач заперечував проти продовження трудових відносин з позивачем, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про обґрунтованість звільнення позивача у зв`язку з закінченням строку дії трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України.

Позивачем не спростовано вказані обставини, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження доводів, що з ним було укладено безстроковий трудовий договір.

Оскільки між сторонами існували трудові правовідносини, які виникли на підставі строкового трудового договору, тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що на такі правовідносини не поширюється діячастини третьої статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Посилання позивача на те, що відповідачем не був проведений повний розрахунок при звільненні, а трудові відносини тривали й після дати звільнення, оскільки позивачу була нарахована заробітна плата 30 березня та 26 квітня 2018 року, не заслуговують на увагу, оскільки в вищезазначені дати позивачу нараховані грошові кошти, які є допомогою по тимчасовій непрацездатності, та не є заробітною платою у розумінні статті 94 КЗпП України.

Інші доводи касаційної скарги наведений висновок суду не спростовують, за своєю суттю зводяться до необхідності переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Щодо звільнення позивача у період тимчасової непрацездатності

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).

Аналіз положень частини третьої статті 40 КЗпП України свідчить про те, що закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року (va06p710-19) № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні Конституційний Суд України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних вимог трудового законодавства не звернули уваги на те, що оскільки позивача звільнено на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, а суди встановили факт законності цього звільнення, тому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відсутні правові підстави для його поновлення на роботі.

Проте, наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності, зважаючи на те, що 31 березня 2018 року, день, коли позивачу зазначено стати до роботи, є вихідним, то датою припинення трудових правовідносин є 02 квітня 2018 року.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670 цс19).

Щодо стягнення середнього заробітку

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Виходячи зі змісту частини першої статті 235 КЗпП України оплата вимушеного прогулу має місце у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення іншою особою вимог Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) .

Системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції.

При цьому, причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором, неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці чи затримка видачі з вини роботодавця трудової книжки, що перешкоджає працівникові реалізувати своє право на працю в іншого роботодавця.

Водночас пряма заборона на звільнення у період тимчасової непрацездатності, закріплена у частині третій статті 40 КЗпП України, що є самостійною гарантією, яку не варто ототожнювати з підставами звільнення. Іншими словами, звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, за наявності на те законних підстав для звільнення (як то порушення умов трудового договору тощо), свідчить про порушення гарантії, передбаченої частиною третьою статті 40 КЗпП України, а не про відсутність законних підстав для звільнення.

Законодавство про працю не містить визначення ані вимушеного прогулу, ані оплати за весь час вимушеного прогулу, проте ці терміни неодноразово вживаються у КЗпП України (322-08) .

Аналіз положень КЗпП України (322-08) дозволяє окреслити випадки, в яких може мати місце вимушений прогул, а саме у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.

Вказані висновки свідчать про те, що вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.

Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.

За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати.

Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.

Оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України (322-08) випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов`язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.

Склад трудового майнового правопорушення утворюють його елементи, що одночасно є умовами матеріальної відповідальності роботодавця, а саме: неналежне виконання роботодавцем своїх трудових обов`язків (протиправні дії або бездіяльність); наявність майнової шкоди у вигляді втраченої працівником заробітної плати; причинний зв`язок між неналежним виконанням роботодавцем трудових обов`язків і заподіяною шкодою; вина роботодавця.

Для притягнення роботодавця до матеріальної відповідальності необхідні усі чотири вищезазначені умови.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того, що працівник не виконував свої трудові обов`язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Ураховуючи викладене, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) .

У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (1105-14) .

Крім того, заперечуючи проти позову ОСОБА_1, відповідач зазначав, що позивачу виплачено допомогу по тимчасовій непрацездатності за весь період його тимчасової непрацездатності.

Отже, фактичні обставини у справі встановлено, проте суди неправильно застосували норми права, що є підставою для скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною другою статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Стаття 1 КЗпП України передбачає, що на трудові відносини поширюються норми цього Закону.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Зазначене положення закону (стаття 237-1 КЗпП України) містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин. КЗпП (322-08) України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

За наявності встановленого порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто звільнення в період його тимчасової непрацездатності, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц (провадження № 61-20666св18).

Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що підстави для відшкодування позивачу моральної шкоди відсутні

На підставі викладених норм права, враховуючи зібрані у справі докази, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що підтверджено факт порушення законних прав позивача, яке полягало у звільненні з роботи в період його тимчасової непрацездатності, що призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд касаційної інстанції враховує конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та вважає справедливим визначити суму компенсації у розмірі 5 000 грн.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасування оскаржуваних судових рішень, часткове задоволення позовних вимог, а позивач відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору.

Таким чином, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір відповідно до задоволених вимог, що підлягав сплаті позивачем за подачу позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 792,90 грн.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року скасувати, прийняти нову постанову.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади виконуючого обов`язки начальника Білгород-Дністровського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України з 14 лютого 2018 року на 02 квітня 2018 року.

Стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду у розмірі 5 000 (п`ять тисяч) грн.

В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовити.

Стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області на користь держави судовий збір за розгляд справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 792 (сімсот дев`яносто дві) грн 90 коп.