447/71/18 Про зобов`язання не порушувати право користування житловим будинком - 21.10.2020 Прийняття

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Миколаївська районна державна адміністрація Львівської області (далі - Миколаївська РДА), Миколаївська міська рада Львівської області (далі - Миколаївська міськрада), про зобов`язання не порушувати право користування житловим будинком.

Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є дочкою відповідача у справі.

У спірному будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вона офіційно зареєстрована, однак не має можливості користуватись цим житлом, оскільки ОСОБА_2 чинить їй у цьому перешкоди. Між нею та відповідачем існують неприязні відносини, відповідачем їй чиняться перешкоди у доступі до житлового будинку, відповідач не допускає її до житлового будинку, не відкриває вхідні двері, а ключів від хвіртки і від вхідних дверей у житловому будинку у неї немає, а тому вона не може зайти у будинок,

а відтак і проживати у спірному житловому будинку.

У зв`язку з цим просила зобов`язати відповідача, як власника зазначеного житлового будинку, не порушувати її право як члена сім`ї, яка проживає разом із власником житлового будинку, на користування ним відповідно до закону шляхом передачі їй комплекту ключів від всіх без виключення воріт, хвірток для входження на територію садиби та до будинку по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що позивач у 2012 році добровільно залишила місце свого постійного проживання у житловому будинку АДРЕСА_1 та проживає у м. Львові, тобто вибула на інше постійне місце проживання.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1, надавши їй ключі від воріт, хвірток та вхідних дверей до житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що позивач, будучи дочкою ОСОБА_2 та ОСОБА_3, вселилася разом із матір`ю - ОСОБА_3 у спірний житловий будинок, як член їх сім`ї, при цьому набула законне право на користування цим будинком нарівні з його власником, як і проживання у ньому. Іншого місця проживання у ОСОБА_1 немає, за змістом статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) та частини першої статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) позивач не позбавлена права користування спірним житловим будинком, як і можливості проживати

у ньому. Позивач у встановленому законом порядку не визнана такою, що втратила право на користування спірним житловим будинком, а відтак має законне право на користування ним.

Аргументи учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржене судове рішення скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова апеляційного суду унеможливлює ОСОБА_2 як власнику вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, що суперечить нормам Конституції України (254к/96-ВР) та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, апеляційним судом не враховано, що ОСОБА_2 як батько був виключений із актових записів про народження ОСОБА_1 . Також не надано відповідну правову оцінку тому, що ще у червні 2013 року його колишня дружина - ОСОБА_3 разом із неповнолітніми дітьми, зокрема, із ОСОБА_1, яка народилася 1999 року, виїхала за межі України, змінивши таким чином, без згоди та відома відповідача, їх постійне місце проживання. В республіці Італія ОСОБА_3 створила нову сім`ю, у якій народила дітей та постійно там проживає з дітьми. Тому позивач у належному йому житловому будинку не проживає більше шести років. Суд апеляційної інстанції прийняв формальне рішення, не з`ясувавши та не оцінивши належно, повно та об`єктивно всі обставини справи, зокрема, факт вчинення

08-09 листопада 2017 року позивачем кримінального правопорушення щодо крадіжки речей з будинку відповідача, зареєстрованого за частиною третьою статті 185 КК України. В межах цього кримінального правопорушення ОСОБА_1 оголошено в розшук. Не прийняв до уваги, що право користування чужим майном (сервітут) між сторонами не встановлено, у розумінні статей 401 - 404 ЦК України, і не було застосовано ці норми. Сама по собі наявність чи відсутність реєстрації не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що у житловому будинку

АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

ОСОБА_2 є власником житлового будинку

АДРЕСА_1 з господарськими будівлями та спорудами та земельної ділянки для обслуговування.

09 липня 2015 року Миколаївським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції

у Львівській області виключено відомості про ОСОБА_2 як батька з актових записів про народження, ОСОБА_4, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_1, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_5, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 .

23 лютого 2012 року було розірвано шлюб між матір`ю позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_2

ОСОБА_1 залишила місце свого постійного проживання у 2012 році та на даний час проживає у АДРЕСА_2.

Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_1, будучи малолітньою разом із матір`ю вселилася у житловий будинок

АДРЕСА_1, у якому зареєстрована з 09 серпня 2005 року.

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 лютого

2012 року визначено місце проживання ОСОБА_1, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_3, з матір`ю - ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 звертався до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання її такою, що втратила право на користування житловим будинком АДРЕСА_1, проте за заявою ОСОБА_2 цей позов залишено без розгляду.

Відповідно до звернень ОСОБА_1 до правоохоронних органів відповідач не допускає позивача до житлового будинку, не дає їй ключі від його вхідних дверей, позбавляє її можливості вільного доступу до спірного житлового будинку.

Згідно з заявою ОСОБА_1 про кримінальне правопорушення від 10 листопада 2017 року, витягу з реєстру досудових розслідувань, висновку по заяві

ОСОБА_1 (ЄО № 5111 від 10 листопада 2017 року), затвердженого

16 листопада 2017 року, матеріалів кримінального провадження № 12018140250000105 від 02 березня 2018 року, відкритого за заявою

ОСОБА_1 за ознаками кримінального провадження, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України, впродовж тривалого часу між

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 тривають судові спори щодо перешкоджання заявниці у користуванні будинком АДРЕСА_1 .

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які

ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності

є не порушеним.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання від вчинення подібних дій;

- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності

є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна

в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися

у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

ЄСПЛ вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).

ЄСПЛ не виключає можливості того, що особа, яка має право на користування житлом, не будучи його власником, може мати майнові права або інтерес, визнані відповідно до внутрішньодержавного законодавства, щодо житла,

і такий інтерес буде представляти його або її "майно", що захищається статтею

1 Першого протоколу до Конвенції. Однак за загальним правилом право проживати в певному нерухомому майні, що не належить заявнику, не складає "майно" за змістом зазначеного положення (PCHELINTSEVA AND OTHERS

v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13 and 15320/13, 78, ЄСПЛ, від 11 січня 2017 року).

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права,

у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Тлумачення статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед таких правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: "одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод

у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але

й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна".

Згідно із частинами першою, другою статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 2012 року не проживає у житловому будинку, а тому у неї відсутнє право на чужу річ, як і право власності на відповідний житловий будинок, тому заявлений у цій справі по суті негаторний позов задоволений бути не може.

За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції

і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України

у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови

в позові судові витрати покладаються на позивача.

Оскільки ОСОБА_2 згідно з квитанцією № 68 від 11 червня 2019 року сплачено судовий збір у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції у розмірі 1 536,80 грн, а тому підлягає відшкодуванню за рахунок позивача.