737/761/19 Про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - 08.07.2020 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Бобрової І. О., Висоцької Н. В, від 05 лютого 2020 року.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . Крім неї у приміщенні зареєстрований її колишній чоловік ОСОБА_2, проте останній без поважних причин з серпня 2016 року не проживає у будинку, участі у веденні господарства не приймає, його особисті речі у будинку відсутні.

Зазначала, що реєстрація відповідача створює для неї ряд перешкод, зокрема, вона вимушена нести додаткові витрати на сплату житлово-комунальних послуг, які нараховуються на кількість зареєстрованих осіб, та не може отримати житлових соціальних пільг (субсидію), оскільки для їх нарахування визначається сукупний дохід та кількість зареєстрованих осіб за вказаною адресою. Добровільно знятися з обліку відповідач не бажає, чим порушує її права, як власника, створюючи їй перешкоди у розпорядженні власністю.

Із урахуванням зазначеного, позивач просила позов задовольнити, визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Куликівського районного суду Чернігівської області, у складі судді Лібстер А. С., від 07 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - житловим будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2

не проживає за місцем реєстрації більше одного року без поважних причин, спільним побутом з власником житлового приміщення не пов`язаний,

що підтверджується наданими позивачем доказами, а тому позовні вимоги підлягають до задоволення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Куликівського районного суду Чернігівської області від 07 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суд дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог. При вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що господарство колишнього подружжя мало правовий статус колгоспного двору, головою якого станом на січень 1991 року рахувався відповідач. При зверненні до Куликівського районного суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_3, ОСОБА_1 визначила відповідачем лише Вересоцьку сільську раду Куликівського району Чернігівської області, не повідомивши суд про те, що житловий будинок по АДРЕСА_1 мав статус колгоспного двору, членом якого на час смерті ОСОБА_3 був і ОСОБА_2 . Встановлені у рішенні Куликівського районного суду від 02 червня 2016 року обставини щодо власника будинку не являються преюдиційними для вирішення цієї справи з огляду на суб`єктний склад сторін. Відповідач не може бути визнаний таким, що втратив право користування будинком, оскільки це обмежить його права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасуватипостанову Чернігівського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року і залишити в силі рішення Куликівського районного суду Чернігівської області від 07 листопада 2019 року.

Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої

статті 389 Цивільного процесуального кодексу України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних

у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник стверджує, що апеляційним судом безпідставно не взято до уваги обставини, встановлені рішенням Куликівського районного суду Чернігівської області від 02 червня 2016 року у справі № 737/407/16-ц. ОСОБА_2 вказує, що вона є єдиним власником житлового будинку, в якому не проживає відповідач. Жодних перешкод відповідачу у проживанні у будинку не чинилося. Апеляційний судом надано неправильну правову оцінку наданим позивачем доказам.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до рішення Куликівського районного суду Чернігівської області від 21 листопада 2016 року у справі № 737/893/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 жовтня 1970 року. Указаним рішенням шлюб між подружжям розірвано.

Рішенням Куликівського районного суду Чернігівської області від 02 червня 2016 року у справі № 737/407/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Вересоцької сільської ради Куликівського району Чернігівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Куликівського районного нотаріального округу Пономаренко Є. П., про визнання права власності в порядку спадкування задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок А-1, побудований у 1959 році, загальною площею 55,4 кв. м, житловою площею 42 кв. м, з надвірними будівлями, побудованими у 1970 році, який розташований по АДРЕСА_1, в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вказаним рішенням встановлено, що ОСОБА_3 (мати позивача) на день своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживала та була зареєстрована по АДРЕСА_1 разом з дочкою ОСОБА_1, зятем ОСОБА_2 та онуком ОСОБА_4 . Згідно з технічною документацією на будинок, яка складена на день подачі позову, до садиби, крім будинку, побудованого у 1959 році, входили також прибудова до будинку А-1-1, побудована в 1990 році, погріб Е-1, побудований в 1980 році, сарай в-1, побудований у 1980 році, гараж В-1, побудований у 1980 році, літня кухня Г-1, побудована у 1980 році. У визнанні права власності на указані будівлі і споруди суд відмовив з посиланням на те, що перелічене майно побудовано після смерті спадкодавця, а отже не може входити до складу спадкової маси.

Реєстрація права приватної власності на житловий будинок за ОСОБА_1 проведена 07 липня 2016 року на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Згідно з довідкою Куликівської селищної ради від 03 липня 2019 року в будинку АДРЕСА_1 та проживає ОСОБА_1 . Її співмешканець ОСОБА_2 зареєстрований за указаною адресою, але за свідченнями сусідів не проживає.

Комісією у складі місцевих жителів с. Вересоч ОСОБА_10, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 03 липня 2019 року складений акт про те, що з 2016 року ОСОБА_2 не проживає по АДРЕСА_1, участі в утриманні житла не приймає та не користується комунальними послугами. Підписи членів комісії завірені в. о. старости сіл Вересоч, Веселе - ОСОБА_8 .

З наданого на запит апеляційного суду повідомлення Куликівської селищної ради від 31 січня 2020 року встановлено, що згідно з відомостями погосподарського обліку колишньої Вересоцької сільської ради, господарство за адресою: АДРЕСА_1, мало статус колгоспного двору у період з 1971 року по 1974 рік та з 01 червня 1985 року по 1990 рік. Головою колгоспного двору зазначений ОСОБА_2 . З 01 січня 1991 року вищевказане господарство статусу колгоспного двору не мало, головою сім`ї указаний ОСОБА_2 .

Витяг з погосподарської книги за 1967-1968 роки (особовий рахунок № 181) містить інформацію про те, що членами колгоспного двору у вказаний період були ОСОБА_3, її дочка ОСОБА_9 (вибула ІНФОРМАЦІЯ_2 ), дочка ОСОБА_1 та зять ОСОБА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач просила визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки він, будучи зареєстрованим у будинку, який належить їй на праві власності, фактично не проживає у ньому з серпня 2016 року, створює їй перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю, порушує її права, як власника майна.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Аналогічні положення зазначені і в статті 150 Житлового кодексу Української РСР.

Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Законодавець роз`яснює, що до поважних причин можна віднести строкову службу в армії, навчання, роботу за кордоном, лікування, тривалі відрядження, тощо. Власник житла і член його сім`ї можуть домовитись про інші умови припинення права користування житлом.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Згідно з частини першої статті 120 ЦК Української РСР (в редакції 1963 року) майно колгоспного двору належить всім членам двору на праві спільної сумісної власності.

Статтею 563 ЦК Української РСР (в редакції 1963 року) було передбачено, що у випадку смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається, а спадкується лише особисте майно членів колгоспного двору. Якщо після смерті члена колгоспного двору інших членів двору не залишилося, майно двору спадкується на загальних підставах.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) , спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, зокрема, право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

Відповідно до статті 81Ц ПК України (2755-17) кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи те, що домогосподарство по АДРЕСА_1 у період з 1971 року по 1974 рік та з 01 червня 1985 року по 1990 рік мало статус колгоспного двору, членами якого були ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Після смерті у 1974 році ОСОБА_3 ОСОБА_2 продовжував бути членом колгоспного двору, користувався домоволодінням та брав участь у веденні спільного господарства двору.

З 01 січня 1991 року вищевказане господарство втратило статус колгоспного двору, головою сім`ї у погосподарській книзі був указаний ОСОБА_2 .

Окрім будинку по АДРЕСА_1, побудованого в 1959 році, до складу домоволодіння входили також прибудова до будинку А-1-1, побудована в 1990 році, погріб Е-1, побудований в 1980 році, сарай в-1, побудований у 1980 році, гараж В-1, побудований у 1980 році, літня кухня Г-1, побудована у 1980 році. У визнанні права власності на указані будівлі і споруди за ОСОБА_1 суд у справі № 737/407/16-ц відмовив. При цьому ОСОБА_2 зазначав, що користується господарськими будівлями, але не має можливості проживати у житловому будинку через те, що ОСОБА_1 створює йому перешкоди у цьому, а тому він тимчасово проживає у будинку свого сина, який знаходиться поруч.

Відповідач не втратив інтересу до спірного житла та має право користування спірним житловим будинком, а також господарськими будівлями, на які право власності за позивачем в порядку спадкування не зареєстровано.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильного висновку апеляційного суду по суті спору та значною мірою зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зроблені обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів (стаття 89 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування правильного по суті судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржена постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Головуючий	Є. В. Синельников
Судді	О. М. Осіян Н. Ю. Сакара
	С. Ф. Хопта

	В. В. Шипович