264/187/17 Про розподіл спільного майна подружжя - 04.10.2018 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), ГулькаБ. І., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

представник відповідача - ОСОБА_7,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 січня 2018 року у складі судді Кузнецова Д. В. та постанову апеляційного суду Донецької області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Биліни Т. І., Лопатіної М. Ю.,

В С Т А Н О В И В :

У січні 2017 року ОСОБА_6 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_6 про розподіл спільного майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 10 січня 2009 року між ними було укладено шлюб, під час якого народився син ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після народження дитини сім'я розпалась, а дитина залишилась на утриманні матері.

За час перебування у шлюбі ними придбано 23/50 частини житлового будинку АДРЕСА_1, який був оформлений на відповідача, який не визнав її прав на житло.

Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_6 просила суд визнати за нею право власності на 2/3 частини від 23/50 частки вказаного житлового будинку з господарськими спорудами, відповідно до положення частини третьої статті 70 СК України, оскільки з нею проживає дитина, а розмір аліментів, які вона отримує від відповідача, недостатній для забезпечення фінансового та духовного розвитку дитини.

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 січня 2018 року позов ОСОБА_9 задоволено частково.

Визнано 23/50 частини жилого будинку АДРЕСА_1 із господарсько-побудовами будівлями та спорудами об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_6

Визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/2 частку від 23/50 частини жилого будинку АДРЕСА_1 із господарсько-побудовами будівлями та спорудами.

В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що окрім факту набуття спірного будинку за час шлюбу, сторонами були представлені належні докази про спільні джерела його набуття та їх спільну працю в період шлюбу, які свідчать про спільність доходів подружжя, з яких придбано спірне нерухоме майно. Відповідач не спростував спільність майна подружжя, а позивач не довела наявність підстав для збільшення її частки у майні.

Постановою апеляційного суду Донецької області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишено без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 січня 2018 року залишено без змін.

Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд зазначив, що позивач весь час працювала та мала аналогічний із відповідачем дохід, доглядала та виховувала спільну дитину, тобто коштами та працею приймала рівну участь у веденні спільного сімейного бюджету. Відповідач презумпцію спільності майна подружжя не спростував.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_6

Касаційна скарга мотивована тим, що частина спірного будинку була придбана ним за власні кошти, оскільки він мав депозитний рахунок у банку, який отримав перед придбанням нерухомості, отримував заробітну плату та мав земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яку він здавав в оренду, а тому спірний житловий будинок є його особистою приватною власністю.

Також ОСОБА_6 посилається на постанову Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року № 6-1568цс16. Відповідно до правової позиції, яка висловлена у вказаній постанові, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

ОСОБА_6 судові рішення не оспорювала, тому в частині відмови їй в позові судові рішення не переглядаються.

Учасники справи відзив на касаційну скаргу не подали.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 51 Конституції України передбачено, що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Частиною другою статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Судами встановлено, що 10 січня 2009 року між сторонами було зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року у подружжя народився син ОСОБА_8

30 червня 2017 року вказаний шлюб між стронами було розірвано.

За час шлюбу 30 вересня 2010 року укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_6 придбав 23/50 частини спірного жилого будинку за 35 000 грн.

Таким чином, задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що спірний будинок, який придбаний за час перебування у шлюбі, належить сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_6 мав депозитний рахунок в банку та отримав його перед придбанням нерухомості, є недостатніми для визначення того факту, що придбана частина будинку є його особистою приватною власністю.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 мав два депозитні банківські рахунки в національній валюті, один відкритий на термін з 10 грудня 2008 року по 11 лютого 2013 року на загальну суму 15 946 грн 50 коп., а другий - з 09 березня 2010 року по 13 вересня 2010 року на загальну суму 10 827 грн з нарахованими відсотками.

ОСОБА_6 отримав у період з 10 грудня 2008 року по 12 серпня 2010 року дохід у розмірі 3 291 грн 05 коп., який знімався з вказаного депозитного рахунку ним щомісячно, що не може слугувати доказом накопичення коштів із вказаного депозитного рахунку для придбання спірного будинку.

Інший депозитний рахунок, відкритий ОСОБА_6 09 березня 2010 року, за час перебування у шлюбі з позивачем, та закритий 13 вересня 2010 року, що свідчить про те, що вказані грошові кошти не можна вважати особистими коштами ОСОБА_6, відповідно до частини другої статті 61 СК України.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що наявну у нього земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва він здавав в оренду протягом п'яти років та отримав дохід у розмірі 28 592 грн (без утримання податку з доходів фізичних осіб), а, отже, мав можливість придбати спірну нерухомість за власні кошти є безпідставними, оскільки відповідачем під час розгляду справи не доведено, що він дійсно протягом тривалого часу не використовував вказані грошові кошти на інші потреби та того, що саме за ці грошові кошти було придбано спірний будинок.

Посилання у касаційній скарзі стосовно того, що позивач не надала доказів того, що за вказані кошти було щось придбано для родини та того, що ці гроші були внесені ним до сімейного бюджету, є безпідставними, тому що за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17. У зв'язку із цим, посилання касаційної скарги на постанову Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року № 1568цс16 є безпідставними.

Крім того, у пункті 3.5 договору купівлі-продажу будинку вказано, що придбання частини будинку за цим договором вчиняється за письмовою згодою дружини покупця - ОСОБА_6 Така згода на укладення нотаріально посвідченого договору відповідно до частини третьої статті 65 СК України вимагається стосовно майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а стосуються переоцінки фактичних доказів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Донецької області від 04 квітня 2018 року залишити без змін.