233/2056/17 Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 03.10.2018 Прийняття

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_3 04 грудня 2009 року укладено кредитний договір № 11262485000, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 32 500, 00 дол. США, зі сплатою 12, 90 % річних за користування грошовими коштами строком до 03 грудня 2037 року. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором 04 грудня 2009 року АКІБ "УкрСиббанк" уклав з ОСОБА_4 договір поруки № 11262485000/02 та з ОСОБА_5 договір поруки № 11262485000/03.

Банк зобов'язання за договором виконав шляхом зарахування грошових коштів на поточний рахунок ОСОБА_3 Позичальник свої зобов'язання за кредитним договором не виконував, у зв'язку з чим утворилась заборгованість. Станом на 04 серпня 2015 року заборгованість з повернення кредитних коштів, зі сплати процентів за користування кредитом становила 28 440, 15 дол. США, пеня у розмірі 16 403, 47 грн, з яких: 25 350, 50 дол. США - заборгованість за простроченим кредитом, 3 089, 65 дол. США - заборгованість за простроченими процентами за користування кредитом, 4 984, 60 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, 11 418, 87 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами за користуванням кредитом. 27 квітня 2015 року відповідачам направлено вимоги про погашення простроченої заборгованості, проте зобов'язання зі сплати заборгованості за кредитом та процентів за користування кредитом ними не виконано.

Як на правові підстави позову банк посилався на положення статей 525, 526, 530, 543, 546, 553, 554, 1050, 1054 Цивільного кодексу України.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 01 березня 2016 року позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 28 440, 15 дол. США, пеню у розмірі 5 000, 00 грн, здійснено розподіл судових витрат; у задоволені інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що згідно з розрахунком заборгованості станом на 04 серпня 2015 року у відповідачів виникла заборгованість за договором про надання споживчого кредиту. Судом встановлено, що 09 січня 2009 року між позивачем та ОСОБА_3 укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору, відповідно до якої банк набув право збільшувати процентну ставку вдвічі, встановив новий графік погашення заборгованості та тарифи банку. Зазначена угода не була узгоджена з поручителями ОСОБА_4 та ОСОБА_5, тому суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитом з поручителів є необґрунтованими, оскільки порука припинилася унаслідок внесення змін до кредитного договору, що збільшують відповідальність поручителів без їхньої згоди.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" задоволено частково, рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 01 березня 2016 року скасовано. Судом позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено частково, стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 04 грудня 2007 року № 112624852000 за кредитом та процентами у розмірі 28 440, 15 дол. США та за пенею у розмірі 16 403, 47 грн; стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ПАТ "УкрСиббанк" судовій збір з кожного у розмірі 2 557, 80 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд посилався на те, що у пункті 5.2 додаткової угоди встановлено розмір підвищення процентної ставки у порівнянні з умовами кредитного договору та договору поруки, тобто у разі неналежного виконання умов кредитного договору, банк з дати виникнення простроченої суми основного боргу має можливість підвищити процентну ставку тільки до подвійної. Також доповнення до умов кредитного договору додатком № 2 та додатком № 3 не стосуються зобов'язань поручителя за умовами кредитного договору та договорам поруки. Окрім цього, банк надіслав відповідачу вимогу від 27 квітня 2015 року з проханням сплатити заборгованість за кредитним договором № 11262485000, а 12 серпня 2015 року звернувся до суду за захистом порушених прав, отже банком не пропущений строк для пред'явлення вимог до поручителів. Апеляційний суд також зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість зменшення розміру пені, оскільки вона не перевищувала розмір збитків.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовувалась неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зокрема, на переконання заявника, додатковою угодою № 2 від 09 січня 2009 року до кредитного договору внесені зміни, згідно із якими позичальнику дозволено сплачувати кредит у період з 01 до 25 числа кожного місяця, що свідчить про збільшення обсягу відповідальності поручителів. Також зазначила, що 04 грудня 2007 року ОСОБА_3, вже після підписання первісного кредитного договору, підписав із банком без відома поручителів додаткову угоду, якою збільшено обсяг відповідальності поручителів, зокрема: встановлено обов'язок позичальника сплатити комісію, встановлено подвійну ставку відсотків у разі настання обставин, встановлених пунктом 5.2 кредитного договору, додано умову про обов'язок сплачувати платежі на користь третіх осіб. Окрім цього, зазначила, що апеляційним судом безпідставно стягнуто з поручителів заборгованість за кредитним договором від 04 грудня 2007 року № 112624852000, оскільки вони поручались за виконання умов кредитного договору від 04 грудня 2007 року № 11262485000.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" просило скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення у зв'язку з безпідставністю та необґрунтованістю, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року про стягнення заборгованості за кредитом, процентів та пені залишити без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та ухвалою від 29 травня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 14 травня 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 грудня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та відповідачем ОСОБА_3 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11262485000, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 32 500, 00 дол. США зі строком повернення не пізніше 03 грудня 2037 року, а позичальник взяв на себе зобов'язання сплачувати проценти за користування кредитом у розмірі 12, 9 % річних та здійснювати повернення кредиту відповідно до графіка.

04 грудня 2007 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 11262485000 між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладений договір поруки № 11262485000/02, відповідно до якого ОСОБА_4 взяла на себе зобов'язання відповідати перед банком за виконання ОСОБА_3 усіх його зобов'язань перед кредитором у повному обсязі, що виникли з кредитного договору.

04 грудня 2007 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 11262485000 між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 укладений договір поруки № 11262485000/03, відповідно до якого ОСОБА_5 взяла на себе зобов'язання відповідати перед банком за виконання ОСОБА_3 усіх його зобов'язань перед кредитором у повному обсязі, що виникли з кредитного договору.

Відповідно до пункту 1.1 зазначених договорів поруки ОСОБА_4, ОСОБА_5 зобов'язалися відповідати перед банком за виконання позичальником його зобов'язань, що виникли із кредитного договору № 11262485000 у повному обсязі.

За пунктом 1. 4 договорів поруки відповідальність поручителів та боржника є солідарною.

Відповідно до пункту 2.2 договорів поруки у випадку невиконання боржником його зобов'язань за кредитним договором, позивач має право пред'явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов'язковими до виконання поручителем на 10-й робочий день з дати відправлення йому такої вимоги, що була направлена 27 квітня 2015 року.

Станом на 04 серпня 2015 року за кредитним договором існувала заборгованість у розмірі 16 403, 47 грн за пенею, 28 440, 15 дол. США., яка складається із заборгованості за сумою кредиту у розмірі 25 350, 50 дол. США та за процентами за користування кредитом у розмірі 3 089, 69 дол. США.

Верховний Суд в оцінці доводів касаційної скарги врахував, що, встановивши фактичні обставини, суд апеляційної інстанції не надав їм належної правової оцінки.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України (435-15) . За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення виконання зобов'язання в зумовлений сторонами строк. Правові наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Тобто закон пов'язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору.

Отже, на зміну умов основного договору, внаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі за № 6-1539цс17.

Згідно з додатковою угодою від 04 грудня 2007 року б/н, укладеною між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 сторони дійшли домовленості щодо внесення змін до кредитного договору, згідно із яким позичальник сплачує банку комісію на умовах, зазначених у цьому договорі. До договору додано додаток № 2 - "Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту" та додаток № 3 - "Тарифи Банку".

Додатком № 2 встановлюються тарифи банку, зокрема комісії, що сплачуються позичальником протягом строку дії кредитного договору та умов, щодо сплати якої первинна редакція кредитного договору не містила.

Зазначеною додатковою угодою доповнено пункт 3.4 (обов'язки позичальника) кредитного договору підпунктом 3.4.6 такого змісту: "Сплачувати платежі на користь третіх осіб в порядку та на умовах, визначених законодавством України, зокрема Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в частині оплати нотаріальних дій, Законом України "Про страхування" (85/96-ВР) в частині оплати страхових платежів при укладенні угод страхування, Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (2658-14) в частині оплати послуг суб'єктів оціночної діяльності, Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" (7-93) в частині сплати державного мита тощо".

Згідно з пунктом 1.5 додаткової угоди від 04 грудня 2007 року пункт 5.2. кредитного договору доповнено абзацом наступного змісту: "У випадку настання обставин: передбачених підпунктами "а", "б" пункту 5.2. договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки, що діє відповідно підпункту 1.3.1. договору; передбачених підпунктом "в" пункту 5.2. договору - процентна ставка за договором збільшується не більше ніж на 10 % для кредитів у національній валюті та не більше 5 % для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розмірів ставки, що діє згідно з пунктом 1.3.1. договору; передбачених підпунктом "г" пункту 5.2. договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування".

Додаткових договорів поруки з поручителями не було укладено, в укладених договорах поруки відсутнє положення про можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди.

Разом з тим, задовольняючи позов банку, апеляційний суд навів посилання лише на те, що у пункт 5.2 додаткової угоди встановлюється розмір підвищення процентної ставки в порівнянні з умовами кредитного договору та договору поруки, тобто у разі неналежного виконання умов кредитного договору, банк з дати виникнення простроченої суми основного боргу має можливість підвищити процентну ставку тільки до подвійної.

Апеляційний суд не надав належної оцінки іншим умовам додаткової угоди, зокрема щодо обов'язку сплати позичальником комісії, інших платежів на користь третіх осіб у контексті того, чи призводять вони до збільшення відповідальності поручителів та чи давали останні згоду на внесення відповідних змін.

З огляду на положення частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно із якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

Верховний Суд України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі

№ 6-1599цс15 виклав правовий висновок, відповідно до якого, з огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України зробив висновок про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми.

Водночас звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що законодавець передбачив три способи визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги).

Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не вправі.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки необхідно розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак й в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Керуючись положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України, необхідно зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання

(у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

У договорах поруки, укладених між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 і ОСОБА_5, не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, у пункті 3.1 цих договорів зазначено, що вони діють до повного припинення всіх зобов'язань боржника за кредитним договором або до погашення поручителем зобов'язань боржника в рахунок виконання зобов'язань за основним договором. Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, тому в наведеному випадку підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 559 ЦК України.

Відповідно до умов кредитного договору позичальник ОСОБА_3 взяв на себе зобов'язання з повернення суми кредиту з відповідними процентами до 03 грудня 2037 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами).

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, оскільки договором кредиту передбачено, що чергові платежі позичальник повинен був здійснювати кожного місяця, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред'явлення вимог до поручителя.

У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.

Аналогічний висновок викладений у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12

(провадження № 14-145цс18), відповідно до якого строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов'язанням.

Суд апеляційної інстанції, стягуючи з позичальника та поручителів заборгованість за кредитним договором, не врахував наведених норм матеріального права та обставин справи, не з'ясував, коли позичальник здійснив останній платіж за договором за кожною із складових заборгованості, не встановив, чи пред'явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє.

Окрім цього, згідно зі статтею 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що в разі укладення кількох договорів поруки, які забезпечують виконання одного зобов'язання, виникає декілька самостійних зобов'язань, сторони яких (поручителі) перебувають у правовідносинах з одним боржником, проте не пов'язані правовідносинами між собою. У такому разі кожен поручитель відповідає перед кредитором боржника в обсязі та відповідно до умов договору поруки, стороною якого він є.

Порука декількох осіб може визначатися як спільна в разі укладення договору поруки кількома поручителями та встановлення умовами договору волевиявлення цих осіб щодо спільного забезпечення зобов'язання. Лише в такому випадку поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником та солідарно між собою (спільна порука).

Норми закону, якими врегульовано поруку, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У разі укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання у них не виникає солідарної відповідальності між собою.

За таких обставин кредитор, керуючись положеннями статті 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі або частково, але поручитель, що виконав зобов'язання, не має права пред'явити вимогу до іншого поручителя щодо розподілу відповідальності перед кредитором.

У справі, яка переглядається, предметом спору є окремі договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники за порушення умов одного й того ж кредитного договору.

З огляду на викладене й зважаючи на відсутність положень про солідарну відповідальність поручителів у нормах чинного законодавства та в умовах договорів поруки, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року № 6-511цс15, в якій були встановлені подібні правовідносини.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов банку шляхом стягнення у солідарному порядку суми заборгованості з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, не врахував наведених положень закону та дійшов помилкового висновку про можливість стягнення заборгованості у солідарному порядку з відповідачів.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки апеляційний суд не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не дослідив та не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, відповідно до статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За правилами частин четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Під час нового розгляду суд має встановити наявність підстав для припинення поруки у цілому з огляду на внесення змін до кредитного договору, або наявності підстав для припинення поруки за окремим щомісячними платежами і у разі відсутності таких і, ухвалюючи відповідне рішення, урахувати норми закону щодо відсутності положень про солідарну відповідальність між поручителями.