301/1011/13-а Про визнання неправомірними дій виконавчого комітету сільської ради, та визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно - 20.04.2017 Прийняття

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою голови ліквідаційної комісії Кушницького закритого акціонерного торгового товариства на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2015 року у справі № 301/1011/13-а за позовом голови ліквідаційної комісії Кушницького закритого акціонерного торгового товариства до виконавчого комітету Кушницької сільської ради Іршавського району Закарпатської області, третя особа: товариство з додатковою відповідальністю "Ужгородський механічний завод", про визнання дій неправомірними, визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно, -

Голова ліквідаційної комісії Кушницького закритого акціонерного торгового товариства звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Кушницької сільської ради, третя особа - ЗАТ "Ужгородський механічний завод", у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив: визнати протиправними дії Кушницького сільського голови Іршавського району Закарпатської області щодо видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно на магазин № 8 в с. Кушниця, Іршавського району, виданого на підставі рішення виконкому Кушницької сільської ради від 19 травня 2009 року № 62; визнати незаконним та скасувати рішення виконкому Кушницької сільської ради Іршавського району Закарпатської області від 24 грудня 2012 року № 211 про видачу товариству з додатковою відповідальністю "Ужгородський механічний завод" свідоцтва про право власності на магазин № 31 "а" по вул. Центральна в с. Кушниця, Іршавського району; визнати незаконним свідоцтво про право власності на магазин, площею 94,6 м.кв. № 31 "а" по вул. Центральна в с. Кушниця, Іршавського району, виданого на підставі рішення виконкому Кушницької сільської ради Іршавського району Закарпатської області від 24 грудня 2012 року № 211.

Позов мотивований тим, що сільським головою протиправно, за відсутності відповідного рішення сільської ради, видано свідоцтво про право власності на магазин № 31 "а" по вул. Центральна в с. Кушниця, Іршавського району.

Ухвалою Іршавського районного суду Закарпатської області від 10 червня 2013 року замінено відповідача Кушницьку сільську раду на виконком Кушницької сільської ради та третю особу ЗАТ "Ужгородський механічний завод" на ТДВ "Ужгородський механічний завод".

Постановою Іршавського районного суду Закарпатської області від 23 вересня 2013 року позов задоволено: визнано протиправними дії Кушницького сільського голови по видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 18 червня 2009 року; визнано нечинним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 18 червня 2009 року, видане Кушницьким сільським головою Батрином І.І. на підставі рішення виконкому Кушницької сільської ради від 19 травня 2009 року за № 62; визнано нечинним та скасовано пункт 2 рішення виконкому Кушницької сільської ради від 24 грудня 2012 року за № 211 в частині видачі товариству з додатковою відповідальністю "Ужгородський механічний завод" свідоцтва про право власності на магазину за адресою: вул. Центральна, 31 "а"; визнано нечинним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, видане в.о. сільського голови Остолош О.Б. на підставі рішення виконкому Кушницької сільської ради від 24 грудня 2012 року за № 211.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням виконкому Кушницької сільської ради від 19 травня 2009 року за № 62 "Про розгляд листа ЗАТ "Ужгородський механічний завод" про видачу свідоцтва про право власності на будівлі підприємства, вирішено видати свідоцтво про право власності на будівлю магазину, ремонтної майстерні та побутового приміщення, які знаходяться на території ЗАТ "Ужгородський механічний завод" за адресою: с. Кушниця, вул. Центральна, 31 та відповідно до списку будівель та споруд ЗАТ "Ужгородський механічний завод", які знаходяться на території с. Кушниця, вул. Центральна, 31.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 18 червня 2009 року, виданого Кушницьким сільським головою на підставі рішення виконкому Кушницької сільської ради від 19 травня 2009 року за № 62, ЗАТ "Ужгородський механічний завод" значиться власником магазину № 31 "а" по вул. Центральна в с. Кушниця, Іршавського району, Закарпатської області, площею 94,6 м.кв.

Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог та задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що свідоцтво про право власності, видане на магазин за № 31 "а" площею 94,6 м.кв., не відповідає рішенню виконкому від 19 травня 2009 року № 62. Інші позовні вимоги задоволені як похідні.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2015 року постанову Іршавського районного суду Закарпатської області від 23 вересня 2013 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір у цій справі виник не у зв'язку із реалізацією відповідачем владних управлінських функцій, а з приводу його дій при видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, тобто предмет спору в даній справі безпосередньо пов'язаний із реалізацією права власності на нерухоме майно.

У поданій касаційній скарзі відповідач, із посиланням на порушення судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Вирішуючи питання підсудності цього спору, колегія суддів суду касаційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Відповідно до частини першої статті 10, статті 25, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами.

Згідно з частинами першою, третьою статті 12, частиною четвертою статті 42 цього ж Закону сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста; очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях; забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; організує в межах, визначених цим Законом, роботу відповідної ради та її виконавчого комітету; забезпечує виконання рішень відповідної ради, її виконавчого комітету; здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів.

Виходячи з предмету спірних правовідносин, зважаючи на наявність у відповідача у спірних правовідносинах визначальних ознак суб'єкта владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про наявність у переданому на вирішення суду спорі визначальних ознак справи адміністративної юрисдикції.

За змістом частини четвертої статті 11 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналіз викладеного дає підстави вважати, що оскарження рішень, дій та бездіяльності органів місцевого самоврядування та органів державної влади є окремим способом захисту права, пов'язаним з їх діяльністю як суб'єктів владних повноважень що здійснюють владні функції. В іншому ж випадку (наприклад, оспорювання формування волі власника) виокремлення цього способу захисту було б позбавлено сенсу. Особа, яка реалізує своє суб'єктивне право через прийняття суб'єктом владних управлінських функцій відповідного рішення, чи вчинення ним дій, вступає з ним в публічно-правові відносини і має право на захист свого права в адміністративному суді.

Так, визнання протиправними та скасування (визнання незаконними - в редакції статті 16 Цивільного кодексу України) рішень органів місцевого самоврядування є окремим способом захисту цивільних прав та інтересів, порушених зазначеними органами під час реалізації ними своїх повноважень. Наведення цього способу захисту в Цивільному кодексі України (435-15) свідчить про те, що рішення суб'єкта владних повноважень можуть не лише призводити до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, але й порушувати цивільні права особи, що виникли з інших підстав. Водночас, це не впливає на визначення судової юрисдикції спору, оскільки вона визначається виключно процесуальним законодавством, у даному випадку - статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України. Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) відносить спір до публічно-правового та, відповідно, підсудного адміністративним судам, виходячи з природи дій суб'єкта владних повноважень, який повинен здійснювати у спірних правовідносинах владні управлінські функції. Реалізація у цих правовідносинах суб'єктивних прав фізичних і юридичних осіб, що передбачені нормами приватного права, не переводить такий спір у категорію приватноправового.

Крім того, колегією суддів установлено, що позивач звернувся до суду з цим позовом у лютому 2012 року.

Ухвалою Іршавського районного суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі з підстав неналежності розгляду цього позову в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2013 року скасовано ухвалу Іршавського районного суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постановляючи цю ухвалу, суд апеляційної інстанції виходив із помилковості висновку суду першої інстанції та констатував необхідність розгляду цієї справи у порядку адміністративного, а не цивільного, судочинства.

Враховуючи зазначене, закриття провадження у справі за непідсудністю після неодноразового вирішення судами питання про юрисдикцію цього спору може бути прирівняно до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні "Меньшакова проти України" від 8 квітня 2010 року Європейський суд з прав людини виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: "Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином він втілює в собі "право на суд", яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на "розгляд" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії", заява № 48778/99, п.25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

Право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням: у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (рішення у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" від 28 травня 1985 року, п.75, серія А, № 93). Суд підкреслює, що у сфері тлумачення національного законодавства, зокрема процесуальних правил, що застосовуються у судовому провадженні, його роль обмежується перевіркою того, чи результати такого тлумачення національними органами влади, особливо судами, відповідають Конвенції (рішення у справі "Завольський та Завольська проти Чеської республіки", заява № 46129/99, п.46 ЄСПЛ 2002-ІХ).

У рішенні "Церква села Сосулівка проти України" від 28 лютого 2008 року Європейський суд з прав людини повторив, що його завданням не є досліджувати питання, чи мають, зокрема у світлі статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", суди загальної юрисдикції чи господарські (колишні арбітражні) суди компетенцію розглядати справу по суті, або встановлювати, якому з судів підсудний розгляд скарг заявника по суті. Суд зазначає, що заявник мав доступ до цих судів, проте жодний з них не розглянув по суті скарги заявника на неможливість користуватися церковною будівлею, оскільки вони вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, не дивлячись на те, що процедурні вимоги прийнятності було дотримано. Суд вважав, що така ситуація порушує саму суть права заявника на доступ до суду.

Відповідно до частини першої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що судом апеляційної інстанції порушені норми процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, що тягне за собою обов'язкове скасування судового рішення з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.