Колегія Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - суддів: Олексієнка М.М. (доповідач),

суддів: Пасічник С.С., Швеця В.В.,

за участю секретаря судового засідання Крапивки Л.А., представників позивача Маркіна В.Д., Бандирського А.С., відповідача - Онишкевича Р.І., третіх осіб - Сухоцького М.П., Сендеги Т.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційному порядку справу за адміністративним позовом публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк") до Шевченківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - ВДВС), треті особи: Адвокатське об'єднання "Адвокатська компанія "Укрзахідюрсервіс", приватне підприємство "Шива" (далі - П.П. "Шива") про визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження за касаційною скаргою представника позивача на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2015 року,

У серпні 2015 року представник ПАТ "ВіЕс Банк" звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову ВДВС від 29 липня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження.

Посилався на те, що рішенням, яке є предметом оскарження, порушені права ПАТ "ВіЕс Банк" як іпотекодержателя, оскільки накладено арешт на все майно П.П. "Шива", в тому числі й на те, що знаходиться в іпотеці без згоди іпотекодержателя, оголошено заборону на його відчуження, хоча згідно судового рішення, на виконання якого винесено постанову державним виконавцем, зобов'язано накласти арешт на майно в межах суми стягнення.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2015 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову державного виконавця від 29 липня 2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець вийшов за межі способу обраного судом виконання виконавчого документу, наклавши арешт на все майно боржника, чим порушив не лише вимоги закону, а й права іпотекодержателя в особі ПАТ "ВіЕс Банк".

Львівський апеляційний адміністративний суд рішенням від 12 листопада 2015 року постанову окружного суду скасував та ухвалив нову про відмову в позові. Посилався на те, що при прийнятті оскаржуваної постанови відповідач діяв виключно в межах наданих законом повноважень.

У касаційній скарзі представник позивача, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені апеляційним судом, просить рішення цього суду скасувати і залишити в силі постанову суду першої інстанції. Вказується на те, що державний виконавець не мав правових підстав до накладення арешту на все майно боржника та оголошення заборони на його відчуження, оскільки таким рішення порушені права іпетекодержателя.

Вислухавши доводи осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.

Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV "Про виконавче провадження" (606-14) (далі - Закон № 606-ХІV (606-14) ). Згідно із частиною першою статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Арешт і вилучення майна боржника врегульований статтею 57, відповідно до якої (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;

винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Виходячи зі змісту зазначеної норми, накладення арешту на майно боржника повинно бути співрозмірним сумі стягнення з урахуванням інших витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Для цього може бути накладено арешт на все майно боржника або на окремі предмети.

Згідно фактичних обставин встановлених судами, арешт на майно боржника - П.П. "Шива" здійснювалося на виконання ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 24 липня 2015 року, якою, з метою забезпечення позову Адвокатського об'єднання "Адвокатська компанія "Укрзахідюрсервіс" про стягнення заборгованості, накладено арешт на майно П.П. "Шива" в межах суми стягнення. У самому судовому рішенні сума стягнення не зазначалася, не вказувалося і майно, яке підлягало арешту, тому доводи представника позивача про порушення вимог закону, допущені державним виконавцем при прийнятті постанови, є безпідставні. На даній стадії лише прийнято рішення про накладення арешту на майно, тому права позивача як іпотекодержателя не були порушені. За правилами статті 56 Закону № 606-ХІV на майно, яке перебуває в іпотеці та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону), допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.

Тобто, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду та може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Відповідно до статті 54 Закону № 606-ХІV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) (частина восьма статті 54 Закону України "Про виконавче провадження").

За положеннями статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-ІV (898-15) ) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону України "Про іпотеку" (898-15) . Згідно із частиною першою статті 33 цього Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону № 898-ІV ).

Нормами статей 36, 37, 38 цього Закону також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.

Аналізуючи вище згадані положення Закону, Верховний Суд України у постанові від 4 лютого 2015 року (справа № 6-238цс14) вказав на те, що передбачений розділом V Закону України "Про іпотеку" (898-15) та частиною восьмою статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України "Про іпотеку"). У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) , а не нормами спеціального Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Як установлено судами попередніх інстанцій, постанова державного виконавця, яка є предметом оскарження, виносилася на виконання судового рішення про забезпечення позову, а не звернення стягнення на предмет іпотеки.

На підставі наведеного, суд апеляційної інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Доводи, викладені в касаційній скарзі, висновок суду не спростовують і не дають підстав вважати судове рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.