Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого судді Малиніна В.В., суддів Ситникова О.Ф., Швеця В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного Управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, -

У квітні 2013 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, ГУ ДМС України у м. Києві про визнання протиправним та скасування Рішення від 27.12.2012 року № 784-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.07.2013 року, у задоволені позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить їх рішення скасувати та постановити рішення, яким направити справу на новий розгляд.

Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження відповідно до статті 222 КАС України.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 223 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач правомірно відмовив позивачу у наданні статусу біженця у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п.п.1, 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Із зазначеним висновком колегія суддів погоджується і вважає необхідним зауважити на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_1 громадянин Ісламської Республіки Іран, народився в Ірані ІНФОРМАЦІЯ_1, неодружений, за національністю-перс, за віросповіданням - християнин - протестант. До України позивач прибув нелегально у 2003 році на підставі фальшивого паспорту.

У 2012 році звернувся до Державної міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування своєї заяви позивач посилався на те, що був вимушений залишити країну по політичним та релігійним причинам.

Відповідачем проведено ряд співбесід із заявником, під час яких з'ясовувались обставини, що слугували причинами приїзду до України та необхідності надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Так, позивач вказав, що має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у країні походження за ознакою належності до певної соціальної та професійної групи і свого віросповідання, зазнати там тортур, нелюдського та принижуючого гідність поводження з боку владних угрупувань, працівників органів внутрішніх справ або бути страченим.

За наслідками розгляду заяви, рішенням Державної міграційної служби від 27.12.2012 року № 784-12 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особам, щодо яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону відсутні (повідомлення № 8 від 29.01.2013 року).

Не погоджуючись із рішеннями суб'єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправними рішення відповідача та зобов'язати прийняти рішення, якими визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що правовий статус біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення цього статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, визначено, зокрема, Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

Відповідно до п.1 ст.1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) , а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

В даному випадку, позивач зазначав, що підставою його приїзду до України стало те, що перебуваючи в Ірані, висловлював підтримку комуністичній партії Ірану, християнство прийняв у 2004 році. Перший раз був заарештований у 1989 році за участь у мітингу на підтримку комуністичної партії. Другий раз був заарештований у 1991 році за те, що підвозив на таксі учасників мітингу. Після інших арештів отримав інформацію, що його стратять, якщо впіймають, тому був вимушений покинути країну.

Оскільки позивачу відмовлено у наданні статусу біженців на підставі ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у зв'язку з відсутністю умов, передбачених п.1 та п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1, - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного Управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.