Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Логвиненко А.О. (доповідач), Донець О.Є., Мороз В.Ф.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Ірпінського міського суду Київської області та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у справі

за позовом ОСОБА_3

до відповідача Коцюбинської селищної ради Київської області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії -

27.08.2014 р. ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про скасування рішення Коцюбинської селищної ради від 20.06.2014 р. Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідач відмовився задовольнити заяву ОСОБА_3 про передання їй у власність земельної ділянки. Вважаючи, що вказані дії не відповідають чинному законодавству позивач просила задовольнити позов та зобов'язати селищну раду повторно розглянути заяву позивача про виділення земельної ділянки.

Постановою Ірпінського міського суду Київської області від 10.12.2014 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.02.2015 р., в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з судовими рішеннями, ОСОБА_3 звернулась з касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила їх скасувати та задовольнити позов. При цьому скаржник зазначила, що суди дійшли помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог.

У своїх запереченнях відповідач вважає судові рішення законними та обґрунтованими.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем оскаржуються дії та рішення органу місцевого самоврядування щодо передання земельної ділянки у власність ОСОБА_3

Відповідно до частини 2 статті 244-2 КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

В своїй постанові від 29.09.2015 р. у справі № 21-345а15 Верховний Суд України зазначив наступне :

"Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Zand v. Austria" від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з {…} питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів {…}. З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією (254к/96-ВР) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Статтею 80 ЗК установлено, що суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

За змістом статей 2 та 5 ЗК Міськрада при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин.

Вирішуючи спір по суті, суди залишили поза увагою те, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб'єкта щодо надання йому права власності на земельну ділянку в порядку, встановленому законом, при цьому він не здійснював владних управлінських функцій.

Ураховуючи наведене, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, може бути розглянуто за правилами КАС…

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм ЗК (2768-14) , колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно "суду, встановленого законом". Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 11 листопада та 9 грудня 2014 року (справи №№ 21-493а14, 21-308а14 відповідно)."

Предметом спору, переданого на розгляд адміністративних судів, є законність рішень селищної ради про передання у власність земельної ділянки, тобто перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї.

Враховуючи вищенаведений висновок Верховного Суду України щодо застосування норм права та з огляду на відсутність підстав для незастосування правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що позов може бути розглянутий за правилами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) , в той час, як спір, що виник між сторонами, повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 228 суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку і закриває провадження у справі з підстав, встановлених статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Пунктом першим частини першої статті 157 КАС України обумовлено, що суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Керуючись статтями 222, 223, 228, 230, 231, 254 КАС України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Ірпінського міського суду Київської області від 10.12.2014 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24.02.2015 р. скасувати.

Закрити провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає, але може бути переглянута Верховним Судом України в порядку, передбаченому ст.ст. 235- 244 КАС України.