1512/14737/2012 Про визнання нечинним рішення селещної ради, визнання недійсним державного акту на земельну ділянку - 21.01.2016 Прийняття

розглянувши у попередньому розгляді справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського районного суду м.Одеси від 12 березня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 липня 2015 року у справі № 1512/14737/2012 за позовом ОСОБА_1 до Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, треті особи: ОСОБА_2, сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Нива" про визнання нечинним рішення, визнання недійсним державного акту на земельну ділянку, -

У січні 2011 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області треті особи: ОСОБА_2, сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Нива", в якому просила: визнати нечинним та скасувати рішення 6 сесії XXIV скликання Таїровської селищної ради № 147 від 24.04.2003 р. про безоплатну передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,082 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнати нечинним Державний акт серії НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, виданого на ім'я ОСОБА_2

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі рішення 6 сесії XXIV скликання Таїровської селищної ради Овідіопольського району № 147 від 24.04.2003 р., ОСОБА_2 виданий Державний акт на земельну ділянку, яка знаходиться користуванні ОСОБА_1, а тому оскаржуване рішення селищної ради та державний акт на земельну ділянку є незаконними та такими, що порушують конституційні права позивача.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 12 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 9 липня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями, ОСОБА_1 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та задовольнити позов, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень, а касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що із копії трудової книжки ОСОБА_2 вбачається, що вона працювала в колгоспі ім.Карла Лібкнехта Овідіопольського району Одеської області з 10.03.1988 р. інженером нормувальником механічних майстерень тракторної бригади.

Згідно рішення зборів уповноважених членів колгоспу ім. Карла Лібкнехта Овідіопольського району Одеської області від 12 березня 1991 року (протокол № 7 від 12.03.1991 р.) за ОСОБА_2 була закріплена земельна ділянка площею 0,08 га по АДРЕСА_2 (архівний витяг протоколу № 7 від 12.03.1991 р.). Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка). Запис про право користування ОСОБА_2 був зроблений в земельно-шнуровій книзі колгоспу ім. Карла Лібкнехта.

В 1991 році відвід земельної ділянки в натурі був здійснений землевпорядником колгоспу ім. Карла Лібкнехта ОСОБА_3 відповідно до запису в земельно-шнуровій книзі колгоспу. Акти першовідводу громадянам колгоспом не видавалися, що підтверджується довідкою СТОВ Агрофірма "Нива" від 06.03.2013 р. № 13.

Надана ОСОБА_2 у користування земельна ділянка була вільною та на ній не знаходилося жодних будівель та споруд. На сусідній земельній ділянці знаходилася будівля складу колгоспу ім. Карла Лібкнехта.

Згідно виписки з протоколу № 3 зборів уповноважених членів КСП "Нива" (правонаступник колгоспу ім. Карла Лібкнехта) від 31.08.1994 р. було вирішено продати склад на АДРЕСА_2 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 для розібрання на будівельні матеріали.

Земельна ділянка, надана у користування ОСОБА_2 та земельна ділянка під складом, який продано ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не накладалися одна на одну.

Вказані обставини підтверджуються письмовими поясненнями СТОВ Агрофірма "Нива", а також листом СТОВ Агрофірма "Нива" від 01.12.2014 р. № 62.

ОСОБА_2, на наданій їй у користування колгоспом ім. Карла Лібкнехта земельній ділянці, побудувала 2 будівлі: житловий будинок площею 45 кв.м. та вбиральню площею 1 кв.м., будівельні матеріали на що отримувала від колгоспу, що підтвердили допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8

Рішенням 6 сесії XXIV скликання Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області № 147 від 24.04.2003 р. було передано ОСОБА_2 у приватну власність земельну ділянку площею 0,082 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Кадастровий номер земельної ділянки - НОМЕР_2; цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 виданий Державного акт серії НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1.

При зверненні з позовом до суду про визнання нечинними та скасування вказаного рішення Таїровської селищної ради та виданого на підставі нього державного акту про право власності на земельну ділянку, ОСОБА_1 посилається на те, що фактично переданою ОСОБА_2 земельною ділянкою вона користувалася з 1994 р. з дозволу колишнього власника земель КСП "Нива", на ній побудувала житловий будинок, який у 2003 році було прийнято у експлуатацію і 31.10.2003 р. виконавчим комітетом Одеської міської ради ОСОБА_1 видане свідоцтво про право власності на домоволодіння - житловий будинок загальною площею 96,0 кв.м., жилою площею 38,3 кв.м. та надвірними спорудами - літньою кухнею, вбиральнею, які знаходяться по АДРЕСА_3.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що станом на момент прийняття Таїровською селищною радою рішення № 147 від 24.04.2003 р. у ОСОБА_1 не було права власності на будинок по АДРЕСА_3, а рішення селищної ради № 147 від 24.04.2003 р. було винесене за півроку до отримання ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на домоволодіння та не могло порушувати права позивача як власника.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 86 Цивільного кодексу право власності - врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Верховний Суд України у справі № 6-137цс13 зазначив, що право власності на збудований житловий будинок набувається в порядку, який існував на час його будівництва.

В 1991 році порядок реєстрації нерухомості в Українській СРСР регулювався Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, яка була затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року (n0001303-66) . Пунктом 6 вказаної Інструкції було встановлено, що не підлягають реєстрації будинки і домоволодіння, що розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але до них не приєднані. Тобто, якщо будинок було побудовано в сільській місцевості, він не підлягав державній реєстрації.

Судами встановлено, що на дату будівництва ОСОБА_2 будинку він знаходився на території селища Мізікевича Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, тобто у сільському населеному пункті, а тому право на нього не підлягало реєстрації.

Згідно п.3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Держбуду України № 127 від 24 травня 2001 року (z0582-01) , не належать до самочинного будівництва індивідуальні (садиби) житлові будинку, побудовані до 05 серпня 1992 року.

Судами також встановлено, що на місці придбаної для розібрання на будівельні матеріали будівлі складу ОСОБА_1 побудувала житловий будинок, без затвердженого проекту та без будь-якого дозволу компетентних органів. Вказане підтверджується: штампом Бюро технічної інвентаризації в технічному паспорті на домоволодіння ОСОБА_1, де зазначено, що об'єкт побудований самочинно; розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 20.10.2003 р. № 1610, де вказано, що ОСОБА_1 просить ввести в експлуатацію самовільно побудований будинок; листами Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради від 09.09.2003 р. № 1566/о та від 29.08.2003 р. № 697/об.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно висновку земельно-технічної експертизи № 428 від 15.07.2014 р. на малюнку 6 якого видно, що на земельній ділянці ОСОБА_2 розміщені 2 будівлі (житловий будинок та вбиральня), а житловий будинок ОСОБА_1 знаходиться за межами земельної ділянки ОСОБА_2 Зазначені обставини підтвердило і СТОВ Агрофірма "Нива" в поданих до суду першої інстанції поясненнях.

Тобто, як вірно зазначено судами, матеріалами справи підтверджене фактичне користування ОСОБА_2 земельною ділянкою площею 0,08 га по АДРЕСА_2 з 1991 року.

Відповідно до п. "в" ч.1 ст. 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Згідно п. "а" ч.3 ст. 116 Земельного кодексу України 25.10.2001 р. № 2768-ІІ (в редакції від 01.01.2002 р.) безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян.

Відповідно до ч.1 ст. 118 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-П (в редакції від 01.01.2002 р.) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Згідно ч.2 ст.118 Кодексу рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Судами встановлено, що на виконання вимог вказаних норм ОСОБА_2 подала заяву до Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області про приватизацію земельної ділянки, яка перебуває у її користуванні згідно рішення зборів уповноважених членів колгоспу ім. Карла Лібкнехта Овідіопольського району Одеської області від 12 березня 1991 року. За результатами розгляду вказаної заяви і було прийнято оскаржуване позивачем рішення 6-ї сесії XXIV скликання Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 24.04.2003 р. № 147 про передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,082 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі рішення зборів уповноважених членів колгоспу ім. Карла Лібкнехта від 12 березня 1991 року (протокол № 7 від 12.03.1991 р.) ОСОБА_2 була надана земельна ділянка саме для будівництва та обслуговування житлового будинку. Лише після встановлення меж земельної ділянки в натурі землевпорядником колгоспу ОСОБА_3 ОСОБА_2 приступила до її використання - побудувала житловий будинок та вбиральню. СТОВ Агрофірма "Нива" (правонаступник колгоспу ім. Карла Лібкнехта) вказані обставини підтвердило в суді першої інстанції.

Факт встановлення в натурі земельної ділянки ОСОБА_2 зазначено в пояснювальній записці, яка є складовою частиною технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_2, де вказано, що виміри проведено до існуючих в натурі меж земельної ділянки, прив'язку здійснено до межі кварталу та до раніше приватизованих земельних ділянок.

Отже, межі земельної ділянки ОСОБА_2 були встановлені ще в 1991 році, задовго до придбання ОСОБА_1 в 1994 році будівлі складу, яка знаходилася на сусідній земельній ділянці.

Щодо посилань позивача на те, що Таїровська селищна рада, при прийнятті рішення № 147 від 24.04.2003 р., вийшла за межі своїх повноважень, так як розпорядилася земельною ділянкою, яка не входить до її меж та яка розташована на території, що з 2002 року підпорядкована Одеській міській раді, колегія судів зазначає наступне.

Постановою № 3064 - III від 07.02.2002 "Про зміну меж міста Одеси" Верховна Рада України постановила: "включити у межі міста Одеси Одеської області 46.0 гектарів земель Усатівської сільради Біляївського району, 526.0 гектарів Красносільської сільради, 361.9 гектарів земель Крижанівської сільради Комінтернівського району, 329.0 гектарів земель Авангардівської селищної ради, 1078.0 гектарів Таїровської селищної ради Овідіопольського району, передати до відання Таїровської селищної ради Овідіопольського 43.0 гектарів земель міста Одеси і затвердити межі міста загальною площею 16242.0 гектари".

Однак, даних про те, які саме земельні ділянки мають увійти в нові межі міста Одеси, а які земельні ділянки, навпаки, передаються до відання Таїровської селищної ради, в цій Постанові не міститься.

Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Адміністративно-територіальна одиниця - це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно п.13 ч.1 ст. 92 Конституції України територіальний устрій України визначається виключно законами України, що є однією з важливих гарантій єдності і цілісності державної території України.

Тобто, правовий режим адміністративно-територіальних одиниць, як окремих складових адміністративно-територіального устрою України (в тому числі визначення порядку утворення, ліквідації, зміни меж районів у містах), повинен визначатися законами України.

Згідно ч.29 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів.

Статтею 173 Земельного кодексу України встановлено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць. Проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів розробляються з урахуванням генеральних планів населених пунктів.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" проекти землевпорядкування повинні пройти обов'язкову державну експертизу, яка виконується Держкомземом України.

В висновку Державної землевпорядної експертизи від 10 грудня 2004 року № 543 зазначено, що фактична площа земель міста Одеси, що зазначена у розглянутій технічній документації із землеустрою щодо встановлення у натурі меж м. Одеси не відповідає площі, зазначеній у Постанові Верховної Ради України від 07.02.2002 року № 3064-ІІІ (3064-14) , в яку треба вносити відповідні зміни.

З вказаного слідує, що на дату складання висновку Державної землевпорядної експертизи, а саме на 10 грудня 2004 року, не була реалізована Постанова Верховної Ради України від 07.02.2002 р. № 3064-ІІІ (3064-14) та не були передані землі Таїровської селищної ради Овідіопольського району до меж м. Одеси.

Відповідно до листа Головного Управління Держземагенства в Одеській області № 2-4-17/62п/і від 23.09.2013 р. вказані в Постанові Верховної Ради України "Про зміну меж міста Одеси Одеської області" № 3064-ІІІ від 07.02.2002 р. (3064-14) земельні ділянки були виключені з земель Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області та включені до меж м.Одеси лише 01.01.2006 р.

Судами вірно зазначено, що оскільки на час прийняття Таїровською селищною радою рішення № 147 від 24.04.2003 р. був відсутній розроблений проект землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, тому спірна земельна ділянка відносилася до Таїровської селищної ради та не входила до меж м.Одеси.

Зазначені обставини підтверджуються наявними в матеріалах справи: листом Головного управління Держземагенства в Одеській області від 23.09.2013 р. № 2-4-17/62п/і, в якому вказано, що за інформацією Управління Держземагенства у м.Одесі Одеської області та Відділу Держземагенства в Овідіопольському районі Одеської області земельні ділянки по АДРЕСА_3 були виключені із земель Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області та включені до меж м. Одеси з 1 січня 2006 року; висновком державної-землевпорядної експертизи від 10 грудня 2004 року № 543; рішенням Одеської міської ради від 06.03.2006 р. № 5313-ГУ "Про межі міста Одеси"; рішенням Одеської міської ради від 13.07.2010 р. № 5980-V "Про скасування рішення Одеської міської ради від 06.03.2006 р. № 5313-1V "Про межі міста Одеси".

Судами вірно вказано, що в постанові Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-269а11) Верховний Суд України підтвердив правильність встановлення обставин, що земельні ділянки розташовані на території Овідіопольського району Одеської області не увійшли і не передані в установленому законом порядку до меж м.Одеси.

Колегія суддів критично ставиться до тверджень позивача, що земельна ділянка, яка була надана ОСОБА_2 у користування у 1991 році, не була сформована, оскільки відповідно до ч.2 Розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року (у тому числі ті, право користування на які виникло до 15.03.1991 р. відповідно до ст. 20 Земельного кодексу УРСР, затвердженого Верховною радою УРСР 08.07.1970 р.) вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номеру.

Таким чином колегія суддів вважає вірними висновки судів попередніх інстанцій, що оскільки встановлено, що право користування земельною ділянкою у ОСОБА_2 виникло з 12.03.1991 р., то відповідно до ч.2 Розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) , на час прийняття Таїровською селищною радою рішення № 147 від 24.04.2003 р. земельна ділянка була сформованою, незважаючи на те, що кадастровий номер їй було присвоєно пізніше.

Правомірність оскаржуваного рішення Таїровської селищної ради № 147 від 24.04.2003 р. та відповідність вимогам законодавства Державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 підтверджене також висновком земельно-технічної експертизи № 428 від 15.07.2014 р. Зокрема, у висновку зазначено, що Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий на ім'я ОСОБА_2, оформлений на підставі розробленої ДП "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" Технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку гр. ОСОБА_2 у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, що відповідає вимогам ст. 118 та ст. 123 Земельного кодексу України; в цілому склад, виконаної ДП "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" технічної документації відповідає складу технічної документації яка складається при посвідченні прав на земельну ділянку відповідно до ст. 56 Закону України "Про землеустрій"; інформаційні та графічні матеріали, відображені в Технічній документації, виконаній ДП "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", відповідають Державному акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданому на ім'я ОСОБА_2

Щодо посилань позивача на те, що з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав вже були постановлені судові рішення. При цьому, ОСОБА_1 посилається рішення Київського районного суду м.Одеси від 23.09.2009 р. у справі № 2-1124/09, залишене без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 25.01.2010 р., яким задоволено її позов та визнано неправомірним рішення Таїровської селищної ради № 147 від 24.04.2003 р. "Про безоплатну передачу у приватну власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" та визнано недійсним Державний акт серії НОМЕР_1 про право приватної власності на земельну ділянку площею 0,082 га, виданий ОСОБА_2

Однак, ухвалою Верховного Суду України від 2 червня 2010 року були скасовані рішення Київського районного суду м.Одеси від 23.09.2009 р. у справі № 2-1124/09 та ухвала апеляційного суду Одеської області від 25.01.2010 р., а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позивач зазначає, що скасування Верховним Судом України зазначених рішень мало місце лише з підстав підсудності спору адміністративному суду. Однак, судами попередніх інстанцій встановлено, що в ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року підставою для скасування рішення Київського районного суду м.Одеси від 23.09.2009 р. у справі № 2-1124/09 та ухвали апеляційного суду Одеської області від 25.01.2010 р. зазначено неповне з'ясування судами обставин справи та порушення норм матеріального і процесуального права. Зокрема, в ухвалі від 02.06.2010 р. суд касаційної інстанції зазначив, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення суди не надали оцінки доводам ОСОБА_2 про те, що спірна земельна ділянка була надана їй у користування у 1991 році, тобто до продажу в 1994 р. ОСОБА_1 та ОСОБА_9 складського приміщення для розібрання на будівельні матеріали. Верховний Суд України зазначив, що висновок Київського районного суду м.Одеси про правомірність користування ОСОБА_10 з 1994 року (з моменту придбання будівлі складу) земельною ділянкою на підставі ст. 30 Земельного кодексу УРСР 1990 року не можна визнати обґрунтованим.

Тобто, як вірно зазначено судами, твердження ОСОБА_1, що скасування рішення Київського районного суду м.Одеси від 23.09.2009 р. у справі № 2-1124/09 та ухвали апеляційного суду Одеської області від 25.01.2010р. відбулося лише з підстав порушення судами правил підсудності справи є безпідставними та суперечать змісту ухвали Верховного Суду України від 02.06.2010 р.

Судами вірно встановлено, що оскаржуване рішення сесії Таїровської селищної ради від 24.04.2003 р. № 147 було винесене за півроку до отримання ОСОБА_1 у виконавчому комітеті Одеської міської ради свідоцтва про право власності на домоволодіння від 31.10.2003 р., у зв'язку з чим не могло порушувати права ОСОБА_1 як власника домоволодіння.

Крім того, судами встановлено, що видане ОСОБА_1 31.10.2003р. виконавчим комітетом Одеської міської ради свідоцтво про право власності на домоволодіння - житловий будинок загальною площею 96,0 кв.м., жилою площею 38,3 кв.м. та надвірними спорудами - літньою кухнею, вбиральнею, які знаходяться по АДРЕСА_3 на даний час оскаржується ОСОБА_2 в судовому порядку.

В матеріалах справи відсутні відомості, що станом на 24.04.2003р. ОСОБА_1 було набуте право власності на будинок чи право власності (користування) земельною ділянкою.

На підставі викладеного вище, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про законність рішення 6 сесії XXIV скликання Таїровської селищної ради №147 від 24.04.2003р. про безоплатну передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею 0,082 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а також виданого на підставі цього рішення на ім'я ОСОБА_2 Державного акту серії НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1.

Враховуючи викладене, суди першої і апеляційної інстанцій дійшли до вірного висновку про наявність підстав задоволення позовних вимог.

Згідно ч.3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.