Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Головчук С.В., Ліпського Д.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, комунальної установи "Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Київського району м. Одеси" Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2015 року,

У липні 2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 пред'явили позов до Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, комунальної установи "Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Київського району м. Одеси" Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради і просили визнати протиправними дії відповідачів щодо призупинення надання соціальних послуг ветерану та інваліду війни, зобов'язати відповідачів відновити надання соціальних пільг у вигляді безкоштовної соціальної допомоги та стягнути з відповідачів витрати, понесені у зв'язку із ненаданням послуг.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2015 року, позов задоволено частково: визнано протиправними дії Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради та комунальної установи "Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Київського району м. Одеси" Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради щодо призупинення надання соціальних послуг особам похилого віку-ветерану та інваліду війни. Зобов'язано Департамент праці та соціальної політики Одеської міської ради та комунальної установи "Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Київського району м. Одеси" Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради відновити надання соціальних пільг ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно до пункту 25 статті 13 та пункту 20 статті 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині, що передбачає відмову встановлення відшкодування витрат, пов'язаних з доглядом за ветеранами війни в порядку і розмірах, встановлених чинним законодавством та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 є інвалідом 1 групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, а ОСОБА_5 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників війни.

З 2003 року позивачі користувались соціальними послугами безоплатно, на підставі статей 13, 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", які їм надавались Департаментом праці та соціальної політики Одеської міської ради та безпосередньо комунальною установою "Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Київського району м. Одеси" Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради. Однак листом від 20.03.2014 р. директором комунальної установи відмовлено позивачам у наданні безоплатних послуг та запропоновано отримати платні послуги згідно наданих тарифів у зв'язку із наявністю у пенсіонерів працездатної доньки - ОСОБА_6, 1963 р.н., яка й повинна здійснювати догляд за своїми батьками.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що дії відповідачів в частині зупинення надання безоплатних послуг позивачам є протиправними, оскільки право позивачів на їх отримання прямо передбачено Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , проте, позовні вимоги в частині стягнення відшкодування є необґрунтованими та недоведеними, а тому задоволенню не підлягають.

Рішення судів про зобов'язання відповідачів відновити надання позивачам соціальних послуг ніким не оскаржено.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення витрат (шкоди), виходячи з наступного.

Пунктом 25 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" визначено, що інвалідам війни та прирівняним до них особам надається право позачергового влаштування до закладів соціального захисту населення, а також обслуговування службами соціального захисту населення вдома. У разі неможливості здійснення такого обслуговування закладами соціального захисту населення відшкодовуються витрати, пов'язані з доглядом за цим інвалідом, в порядку і розмірах, встановлених чинним законодавством.

Згідно з пунктом 20 статті 14 цього ж Закону учасникам війни надається право на позачергове влаштування до закладів соціального захисту населення, а також обслуговування службами соціального захисту населення вдома. У разі неможливості здійснення такого обслуговування закладами соціального захисту населення відшкодовуються витрати, пов'язані з доглядом за учасником війни, в порядку і розмірах, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 5 Порядку надання пільг, передбачених Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.02.1994 р. № 94 (94-94-п) , пільга на позачергове влаштування до закладів соціального захисту населення, а також на обслуговування службами соціального захисту населення вдома надається за висновками медичних закладів особам, які потребують постійного стороннього догляду.

У разі неможливості здійснення такого обслуговування їм відшкодовуються витрати, пов'язані з доглядом. Рішення про відшкодування витрат приймають районні (міські) відділи соціального захисту населення.

Рішення про відшкодування зазначених витрат приймається у 15-денний термін з дня подання заінтересованою особою заяви з усіма необхідними документами. Розмір відшкодування становить до 25 відсотків посадового окладу соціального працівника.

Конкретні розміри відшкодування витрат встановлюються з урахуванням стану здоров'я особи, яка потребує догляду, обсягу соціального обслуговування та умов проживання (міська або сільська місцевість, наявність або відсутність комунально побутових зручностей, транспортної мережі та ін.).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення суми відшкодування за період ненадання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 безоплатних соціальних послуг у розмірі 5390 грн. на підставі статей 13, 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", якими передбачено відшкодування сум витрат у разі неможливості здійснення такого обслуговування закладами соціального захисту населення.

Вказану суму розраховано виходячи з періоду ненадання послуг (8 місяців для ОСОБА_5 та 6 місяців для ОСОБА_4), кількості ненаданих послуг (купівля та доставка продуктів харчування, оплата комунальних послуг, доставка ліків з аптек та виконання доручень, пов'язаних з відвідуванням різних організацій) та вартості цих послуг, яку встановлено за прейскурантом, наданим відповідачами.

Таким чином, наведеними нормами Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) та вказаним Порядком, який розроблено на його виконання, передбачено відшкодування витрат щодо обслуговування ветеранів війни лише в разі неможливості здійснення такого обслуговування самими службами соціального захисту. При цьому поняття "неможливість здійснення обслуговування" стосується лише тих випадків, коли особа знаходиться на обліку в цих службах як така, що має право на безоплатне отримання послуг та соціальна служба не має можливості виконати свої зобов'язання перед ветераном війни (через віддаленість проживання, погодні умови тощо).

В даному випадку, позивачів було знято з обліку тих осіб, які мають право на безоплатне отримання соціальних послуг, а тому вказані норми закону не регулюють спірну ситуацію. Крім того, сума відшкодування залежить від посадового окладу соціального працівника, а не від вартості ненаданих послуг.

Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що оскільки позивачами не доведено належними доказами (укладеними договорами, розписками в отримані коштів тощо) заявлений ними розмір майнової шкоди, то сума майнової шкоди не може бути стягнута на підставі статті 22 Цивільного кодексу України.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судове рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2015 року - без змін.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.