Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Ємельянової В.І.,

Рецебуринського Ю.Й., Стародуба О.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2015 року по справі № 826/15756/14

за позовом ОСОБА_4

до Державної міграційної служби України,

Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві

про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2015 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що скарга не підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що 12 жовтня 2007 року громадянин Ірану ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, прибув в Україну рейсом Тегеран - Київ.

15 лютого 2012 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 10 серпня 2012 року № 452-12 ОСОБА_4 відмовлено у наданні статусу біженця.

Вказане рішення суб'єкта владних повноважень було оскаржене у судовому порядку.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2012 року, яка набрала законної сили, у задоволенні позовних вимог відмовлено (справа 2а-13850/12/2670).

5 червня 2014 року ОСОБА_4 повторно подав заяву про надання йому статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, за наслідками розгляду якої, Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві прийнято наказ від 6 червня 2014 року № 289 про відмову у прийнятті такої заяви відповідно до частини 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

Повідомлення Управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 6 червня 2014 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу Державної міграційної служби України від 6 червня 2014 року № 289 позивачем отримано особисто 12 червня 2014 року.

З метою оскарження наказу Державної міграційної служби України від 6 червня 2014 року № 289, позивач 17 червня 2014 року звернувся до Державної міграційної служби України зі скаргою.

За результатами розгляду скарги Державною міграційної службою прийнято рішення від 24 липня 2014 року №26-14 про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду із позовною заявою.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з наступного.

Відповідно до Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (995_363) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 1 статті 5 зазначеного Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судами встановлено, що перебуваючи на території України з 12 жовтня 2007 року, вперше, позивач звернувся до міграційної служби лише 15 лютого 2012 року. Рішення про відмову у наданні йому статусу біженця прийнято 10 серпня 2012 року. Із повторною заявою ОСОБА_4 звернувся 5 червня 2014 року.

Відповідно до частини 6 статті 5 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Тобто, вказаною нормою встановлено вичерпний перелік підстав за яких центральний орган виконавчої влади може відмовити у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В даному випадку, громадянин ОСОБА_4 в повторній заяві від 5 червня 2014 року вказав підстави надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, аналогічні підставам викладеним у заяві поданій позивачем 15 лютого 2012 року.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні вимог позивача про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання відповідача прийняти заяву ОСОБА_4 про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 220, 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2015 року залишити без змін.

ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.